Один папаша подивився на своїх двох діточок, посміхнувся ласкаво і сказав мамаші:
— Колиши їх, наших любих, наших славних! Колиши, голубко, колиши… Візьми отак за вервечки та й колискової заспівай:
Ой ну, люлі-люлечки, Шовковії вервечки, Мальовані бильця, Пішли до Кирильця…
Поколиши отак, вони, рідненькі наші, й задрімають. А я тим часом піду прогуляюсь. Щось мені трохи ніби млосно… Я тут недалечко буду, в садочку.
Мамаша собі діточок колише, а папаша — в садок, і до берега, до берега, та не стежкою, а навпростець, а потім підняв поли у пальтечку, озирнувся та як улупить!
А тут звідки не візьмися — кум.
— Куди це ви, Іване Карповичу?
— Естафету мчу! Під лозунгом: “Діти наші — квіти наші!”
— А як там хлоп’ята?
— Ростуть! “Ой ну, люлі-люлечки!”
І — далі. Зупинився папаша недалечко від залізниці. Зупинився, сів на пеньку, витер піт.
— Ху! Не здихаюсь! Чого тільки заради тих дітей не зробиш…
До залізниці папаша вже не дуже біг. А в поїзді вже відсапнув зовсім.
* * *
А мамаша діточок колише, колискової пісні співає та… палату чекає.
А папаша у садочку вже десять років “прогулюється”. Вже “наші любі діточки” попідростали й до школи ходять, хоч і нелегко їм, бо папаша зовсім забув про них.
Папаша весь час “на марші”.
Нарешті нагарбала мамаша папашу.
Власне, не мамаша нагарбала, бо їй, мабуть, уже не дуже приємно такого папашу бачити, а нагирбав папашу судовий виконавчий лист.
Виявили папашу, де він приземлився.
Тихо-тихо сидить у куточку папаша і навіть “куку” діточкам не кукукне.
Спочатку районний прокурор одповів мамаші, що папаша справдітаки, мовляв, у нас прищулився, але ніде зараз не роблять… А як, мовляв, улаштуються на роботу, ми їм, душа з них…
Потім райпрокурор повідомляє мамаші, що папаша вже влаштувалися і платитимуть відповідну суму на утримання дітей.
“В додаток, — пише прокурор, — сповіщаю, що мною папаша був викликаний у райпрокуратуру і кріпко попереджений про відповідальність” і т. д. і т. ін. Мамаша, одержавши від прокурора “кріпке попередження” папаші, розіклала те “попередження” на столі та й замислилася: “А чи ж вийдуть із цього “кріпкого попередження” хоч одні штанчата на двох дітей?”
Міряла-міряла, тулила-тулила, не виходять штанчата, сама тільки прорішка виходить…
А папаша щось не дуже гроші надсилає.
* * *
Мабуть, важкувато деяким прокурорам “бігати” за отакими папашами. Добре було б, якби при таких прокурорах “состояла” група наших чудесних радянських спортсменів-бігунів, які, так би мовити, в порядку громадської роботи, допомагали б ловити забудькуватих папаш. Дідька лисого найпрудкіший папаша від них утече!
Але закон покладає ці обов’язки не на спортсменів, а саме на прокурорів. Отже, їм нема чого сподіватись на чиюсь допомогу. З такими типами, як наш папаша, можна розмовляти тільки мовою Карного кодексу.
