Хочеться вам про сільське «майбутнє» написати.
Про «дітишок», як той дядько казав.
Хороше «майбутнє».
Подивіться.
Аршин заввишки. Там, де має бути обличчя, — чорно-червона пляма: присох сік вишневий, притрушений порохом. Обабіч дві жаринки — зіньки. З носа до верхньої губи дві біляві доріжки. Волосся — льон. Сорочка розідрана спереду до колін. Пузо в сливах. Майорить міцно зав’язаний бабою Устею пуп. В одній руці надгризений огірок, у другій — дубець.
Це — Микола.
Пас гуси.
— Не дитина, а гад шипучий! — каже мати. — Ну що я з тобою в світі божому робитиму? Ти слухатимешся мене?
Лясь!!!
— Кажи, сукин ти сину, ти слухатимеш мене?!
Лясь!!!
— Он у інших господь і шкарлятину ж посилає, й обкладки! Чим же я його, милосердного, прогнівила?!
Лясь!!!
Це ж дошкільне виховання.
— Якою це ви, — питаю, — тітусю, його системою? Песталоцці? Чи Монтессорі?
Та пробувала вже всякої: й прив’язувала, й обідати не давала — не бере…
— Та він у вас не такий уже й дорослий… Скільки йому?
— Та де не дорослий. Восьмий уже, як почнемо плоскінь брати, піде. Он в Уляни вже телята пасе, а мій бузувір гусят не вглядить.
— А со з вони в копи бізать, повиздихали б вони вам! Хіба їх наздозенес? Хіба за ними встигнес?
— А яйця, сукин ти сину, на цигарки міняти встиг?!
Лясь!!!
— Та ні до церкви його не доведеш! Та не посидить же він вам у дворі ані хвилинки!
— Ми-и-и-ко-о-о-оло-о-о!! Бізи сюди!! Я в ліщині птицку назна-а-ав!
Ех! Аж залопотіло!!
— Бачили?! Цей, сукин син, перерве, а ви кажете малий! Їй же бо, збожеволію! Ну що з ним робити?
— Бийте, — кажу.
— Та б’ю ж! Так уже б’ю, що й господи!
— Бийте дужче! Частіш бийте!
— Та ніколи! Сама ж по хазяйству, а Іван на полі!
— Бийте вночі, як удень ніколи!
— Та й доки ж його бити? Іноді ж і жаль бере…
— Побийте ще трохи. Вже недовго. Соцвих уже почав тези писати.
