Лисіцю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном.
Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву — горжетка.
Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть-чисто на всенькій його території — і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках.
За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць.
З цього приводу ви говорите вдома:
— На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Явдокимович, два виводки. Поїду, — чотпри-п’ять лисичок тарарахну — от воно: тобі горжетка. Це, як чотири! А як п’ять — то й мені горжетка.
Полювати лисиць, — одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, — лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, — замерзнути можна.
Треба вам знати, що звір, — коли його піднімуть і поженуть гончаки, — робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк.
Кожний із них; зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято, — отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на місці й чекати, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва.
Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, — знайте, що звір іде до вас!
Стежте тоді пильно!
Голос наближається, наближається, наближається.
Ось майнула серед кущів золото-червона стрічка, як блискавка!
Бах! — і нема нічого…
Заєць робить невеличке коло, лисиця — більше, а вовк, — той іще більше.
Чекати іноді доводиться довгенько, — отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
— Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, — а чорнобурка-очей одірвать не можна.
— Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тільки в нас на Україні чорнобурка трапляється дуже й луже рідкої Майже ніколи!
— Рідко? Повні комісійні крамниці!
-_ Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!
— А песці там єсть?
— Єсть!
— Білі чи голубі?
— Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білІшають та голубішають. Так як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі —— білі-білі, сліпучо-білі! Так і песці!
Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…
В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисичачім хутрі виходите ви з тепло-затішної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де:
— Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович — старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку:
— Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже поповбивав, так, вірите, й лічби їм нема!
Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо-білій, що й оком не охопиш, ковдрі мільярди діамантів…
Докучай і Бандит — на смику.
Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків, — його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає, — він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову — вперед.
Нервується Бандит…
Рветься і так жалібно-жалібно скавучить.
— Пусти,— мовляв,— дай побігать, дай натішиться!
Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!
Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:
— Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру.
Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду.
Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!
— Гаразд!
— Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув’яжуться, — ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!
— Добре!
У ліщині затишно-затишно…
Утоптується навкруги сніг., щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду…
Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап’явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає…
— Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної “труби” хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика?
Які? Ляж, Бандите, заспокойся!
Ви обдивляєтесь навкруги…
Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.
То — білочка.
Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові
шишки та солодкі горішки…
А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолегесенький по снігу “чирк”.
То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла…
Значить, єсть!
Легенький свист.
То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці.
Відпускаються з смика Докучай і Бандит.
— Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!
Три хвилини напруженої тиші… П’ять хвилин… Ще тиша…
Раптом одчайдушне скавучання Бандита І нервово-густий Докучаїв бас:
— Гав!
Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке “скаву-скаву”, а потім — спокійний “гав”, і далі рівномірне “гав”, “гав”, “гав”…
Погнав, значить…
На лисицю Докучай подає перший “гав” значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.
А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:
— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Погнали лисицю…
Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба, “прострілюючи” ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.
— Спокійно! — сам до себе.— Спокійно!
Перша горжетка на вас іде!
Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона…
Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.
— Бах!—легкий стрибок і червоного нема,—самий тільки білий фон…
Вискакує Докучай, за ним Бандит.
Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.
За ним Бандит.
— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.
Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.
На Йосипа Явдокимовича пішла.
— Пильнуй, старий!
Аж ось:
— Бах!
Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.
— Бий, — кричу, — старий, удруге, щоб певніше було!
— Кріпко лежить! — кричить Йосип Явдокимович і додає таке, про що, хочи ви як мене просіть, написати не можу.
Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й підбігаю до Йосипа Явдокимовича.
— Єсть?— питаю.
Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне:
— Єсть! Он! За терном!
Я стрибаю за терен…
Крутиться Докучай і смикає лівою ногою.
Я падаю в сніг…
А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається:
— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Горжетку ганяє…
Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли…
Вам дома й кажуть:
— Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?!
— Ладно, — ви собі думаєте, — ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай — знову за горжетками їздитимемо.
