Коли оце отут вивелися на папері слова “народна артистка”, сусіда мій, з-поза спини дивлячись, питає:
— Про кого це ви? Про М. К. Заньковецьку?
— Ні.
— Про Затиркевич-Карпинську?
— Hі.
— Про Ліницьку?
— Ні.
— Так тоді про Ганну Іванівну Борисоглібську?
— І вгадати, кажу, не дуже тяжко.
Чого вже там, положим, справді, і не вгадати, коли серед українських артисток “золотих часів” нашого народного театру (“народного” — навмисно. Не — “побутового”) ці чотири ймення — чотири великі й світлі зорі, що протягом багатьох десятиліть ясним світлом зоріли на шляху нашім театральнім.
Сьогодні про. одну 3 них, про Ганну Іванівну Борисоглібську.
Ганна Іванівна святкує (а разом із нею й увесь театр український) сорокалітній ювілей своєї театральної роботи.
Ой, як же ж багато довелося б оце нам отут писати, коли б намагалися ми рік за роком простежити за всіма отими 40 роками “борисоглібського” життя.
Доводилося колись уже говорити, що сорок літ пропрацювати в театрі взагалі — це вже патент на “великомученика”.
Пропрацювати 40 літ в українському театрі — це вже справжнісінький “страстотерпець”, бо, за арифметикою Малініна й Буреніна, сорок літ праці — це щонайменше 400 (чотириста) років нормальної роботи за нормальних людських умов.
Ганна Іванівна ці 400 років із честю попрацювала, і не взято її за це живою на небо (“Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко”), а бігає (їй-богу, правда) й досі Ганна Іванівна по конструкціях.
* * *
Ось вона — праця та.
“Одного разу (це було в Ялті) мала бути в мене дитина. Я грала Секлету в “За двома зайцями”. Страшно мені було, щоб на сцені не трапилося чого. Надходить третя дія — танки, а я чую, що от-то витанцюю на світ артистку або актора нового… Що пережила — одна я знаю. Танцюю, а сама вбік лице повертаю, бо плачу й боюся… Перетанцювала. Прийшла додому, злягла в ліжко й подарувала Мельпомені (матері моїй) артистку…”
— Тепер — не те. Тепер би й я не від того, щоб родити, бо чотири місяці до та чотири після… Ходи собі, роди собі… А щоб, як тоді було, щоб дай веселого:
Ой випила, вихилила, Сама себе похвалила,—
а в тебе вже от-от-от, так так я не хочу. Так дуже тяжко.
Ах, та що я вам буду розповідати про життя українського актора. Що ви — самі не знаєте, чи що?
І в таких умовах треба було творити, треба було піднести майстерство акторське на таку височінь, на яку піднесла його славетна артистка Г. І. Борисоглібська.
І майстерність, і престиж українського театру.
Із міста в місто, із села в село — сорок літ, все життя, тіло й душу свою несла Г. І. Борисоглібська на вівтар того, що “так безмежно любила”.
І тепер іще не підсумки, і тепер іще є “порох у порохівницях”, щоб радувати наше покоління майстерством своїм.
* * *
Може, життєпис Ганни Іванівни треба? Хіба ви її не знаєте?
Коли не знаєте, значить, ви не цікавились історією українського театру.
А коли ви не цікавились історією українського театру, значить, вас взагалі український театр не цікавить. Навіщо тоді вам її життєпис.
З 1886 року Ганна Іванівна — не Ганна Іванівна, а Секлета, Риндичка, Лимериха, і ще “иха”, “иха”, “иха”….
І така “иха”, що тільки вона та Затиркевич-Карпинська й були такими “ихами”… А тепер залишилась тільки вона одна. І, мабуть, уже й не буде більше таких “их”, бо вже їх і в українському тіравописі похерено.
На нове повернуло.
І Ганна Іванівна на нове повернула. Вже на конструкціях… Уже “Мандат”, уже нові “Зайці”.
І тут, як і там, Ганна Іванівна Борисоглібська є Ганна Іванівна Борисоглібська.
* * *
Сорок літ — народному театрові! Хіба не народна артистка? їй-богу, народна.
