Сиджу оце якось надвечір на Володимировій горі, дивлюсь на широкі задніпровські простори, на голубі ліси та на чудесний обрій…
Сиджу собі та й думаю, як би це так зробити, щоб прожити ще принаймні хоч років із півсотні…
У цей момент хтось до мене підходить і хтось мені говорить:
— Доброго вам вечора!
— І вам, — кажу, — доброго вечора!
Дивлюсь — знайома дівчина. Молода й гарна. Чорноока і струнка.
— Сідайте, — кажу, — та милуйтеся з красоти цієї сліпучої.
— Дякую, — каже. І сіла.
Подивився я на молоду, гарну дівчину і так я їй позаздрив.
“Яка, — думаю собі,— щаслива! Жити їй, жити та ще раз жити. Якого ж ще вона чарівного та прекрасного побачить”.
Сидимо, з краєвидів милуємося, розмовляємо…
А як признатися вам по правді, дівчина ця працює в одному з київських театрів і пречудесно співає.
Я й кажу їй:
— Голубочко моя молоденька! Такий чудесний вечір. Заспівайте чогось такого потихеньку. Пробачте, — кажу, — за таке прохання: воно, звісно, співати приємніше для молодого, та вже даруйте старому: лірика, — кажу, — дуже на мене напала. Будьте такі добрі!
— З охотою, — каже, — заспіваю, бо й у мене, — каже, — настрій сумовитий.
І заспівала:
Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі. Нащо літа молодії, Веселі дівочі?..
Співала вона чудесно. Стільки було в голосі суму, жалю, болю, що аж серце в мене зайшлося.
Та проте в цю мить якраз не такої мені пісні хотілося — думав я весь час про іншу і навіть, коли цю дівчину побачив, позаздрив, — кажу ж, — на її літа молодії.
Сердечно я їй подякував за спів та й ще прошу:
— Голубочко моя молоденька! Чого ж ви сумної такої заспівали? Ви б, може, якоїсь іншої, веселішої, коли ласка ваша.
Сидить вона, задумалась, сиджу і я, замріявшись… Аж ось дівчина починає, і я знову чую:
Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?..
А в голосі ще більше жалю, ще більше суму, одчай аж ніби проривається…
Проспівала, тяжко зітхнула й замовкла… “Що таке?” — сам я собі подумав.
Подивився на чарівну молоду дівчину, а в неї на очах сльозинки бринять. Сидимо, мовчимо…
Я вже не прошу її співати, бо бачу, що в дівчини якесь горе.
А вона за кілька хвилин знову:
Нащо мені чорні брови?..
Я не витримав.
— Голубочко! — аж крикнув. — Що ви, справді: “Нащо та нащо мені чорні брови?” Та бога побійтеся! Найкраще, наймиліше в людини — її молодість. Та ще коли при молодості чорні брови, карі очі та отакий голос… Та цілий світ повоювати можна!
А вона мені печально:
— А я щохвилини молюся, щоб посивіли мої брови, потьмарилися мої очі і щоб літа мої молодії, веселі дівочі скакнули вперед літ хоча б на сорок.
— Божевільна! Навіщо це вам?
— Я б тоді головні ролі та прем’єри в опері співала. А то ж мені доведеться, як і тій артистці, що в “Синій птиці” сорок років Насморка грає…
— Невже, — питаю, — так трудно молодь висувається? Я чув щось зовсім інше!
— А в нашого театрального керівництва думка інша. Помовчали.
А потім дівчина говорить:
— Знаєте, я, мабуть, уже на неврастенію захворіла.
— Чому ви так думаєте?
— Та сьогодні,— каже, — вночі таке привиділося, що й досі заспокоїтися не можу. Ганна, Шевченкова Наймичка, до мене приходила. Підійшла до ліжка, нахилилася та й каже: “Дівчинко моя молоденька! А чому ж ти мене в театрі не заспіваєш? Була, — каже, — я сьогодні в опері, подивилася та аж затремтіла” вся, як побачила себе на сцені. Слава тобі,— подумала я, — господи, що я сина Марка за молодих літ народила, а то в таких літах дуже б мені вже трудно було. Заспівай, — просить, — та заграй мені, дитино моя, — так хочеться знову молодою себе побачити!”
Прокинулась я, скрикнула: “Ганно?” Дивлюсь — нікого нема, тільки тремтять у мене руки та волосся до лоба прилипло.
— Та заспокойтеся, — кажу, — буде добре та гаразд!
— Навряд чи буде!
— Невже ви така вже, — питаю, — безталанна? А вона мені:
— А ви думаєте, що “Безталанній” краще? Третьої ночі “Безталанна” до мене приходила. Прийшла та й каже: “Хіба ж я в свої літа так обнімала Гната, як обнімає його тепер Софія на сцені… Я ж молода тоді була, та прудка, та весела, та гаряча. Спробувала б така вже собі в літах Варка одбити тоді в мене Гната… Чорта лисого! А тепер зрозуміло, чому одбила, — бо Гнатові ж тепер однаково, до кого йому, — чи до Софії, чи до Варки, бо й тій з гаком, і тій з перегаком.
— Ото, — кажу, — яка вам суєта!
— Е, — каже, — “Суєті” краще. В “Суєті” ж усі дійові особи — одна сім’я — Барильченки. Сім’я дружна, багата, їм не важко сестру в гімназії до сорока літ учити. Що їм! А мені працювати треба.
— Невже, — кажу, — старшим краще?
— Старші в нас тільки те й роблять, що молодіють.
Тоді я підкахикнув і кажу:
— Так, значить, я, в моїх літах, вроді як герой?..
— Та ще й який! — каже. — Просто “душка”. Та якби, — каже, — вас у театр, так ви Ахілл, Орльонок і Назар Стодоля!
Я ще раз підкахикнув і заспівав:
По дорозі жук, жук,
По дорозі чорний,
Подивися, дівчино,
Який я моторний!
Так ми й додому пішли.
Вона, їй двадцять три роки, співала:
Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі?..
А я, мені не двадцять три роки, співав:
Подивися, дівчино,
Який я моторний!..
