I
В одному колгоспі бригадирова жінка щовесни на вгороді в себе садила кукурудзу.
І дуже пильно її доглядала, — бувало, і прорве, і прополе, і землю підпушить, і попасинкує — і така родить щороку кукурудза, що коли було бригадир прийде додому після трудів праведних (ну, й роботи! ну, й роботи!) дуже втомленим, таким, що в нього не тільки ноги, а й язик заплітається, і жінка бралася або за рогача, або за качалку, — так бригадир ховався в кукурудзі.
Увійде було він у кукурудзу, — і картуза на голові не видно, така була кукурудза висока, та лапата, та густа.
Жінка, було, стоїть біля кукурудзи, качалкою розмахує та кричить тільки:
— Ось потолочи тільки, іроде, мені пшінку, потолочи, я тебе, бабський празнику, потолочу!
Отака щороку виростала на бригадировім присадибнім городі кукурудза.
Небагато її й садили, — всього там кілька соток, — а було й дітям частенько повнісінькі баняки молодих качанів варили (хай дітки поласують!), було й на мамалиґу, і на кукурудзяну крупу для каші, і на дерть…
І корівчина взимку не голодувала, і двох кабанів, таких, “як світ”, щороку відгодовували.
І як визріє було восени кукурудза, пообламують качани, бригадир ніколи не забував нагадати жінці:
— Ти ж мені, дивись, не накидай насипом вогкої кукурудзи в кіш, розклади на ґанку, на блясі, хай підсохне, провітриться, а тоді вже в кіш.
— Та що ти мене вчиш? Без тебе знаю!
— А на насіння повідбирай найкращі качани, хвостів не обривай, пов’яжи в пучечки та повісь на жердині під стріхою, хай на вітрі підсушуються, а на зиму на горищі порозвішуємо… Насіння — це все!
— Бабі своїй розкажи! — гнівалася бригадирова жінка. — Дивись, який хазяїн знайшовся! Професор! А хто щороку так робить, ти чи я? Взяв би та й зробив, а то тільки язиком плескати вмієш!
— У мене й без твоєї кукурудзи ділов хапає! Мені он за всю бригаду відповідай, а ти хочеш, щоб я ще й удома сам усе робив? А ти навіщо? Бариня яка!
Гиркалися вони, гиркалися, це так, а проте по хазяйству завжди було все справно і кукурудза на насіння зберігалася до весни качан у качан, зернина в зернину, без єдиної плямочки, суха, дзвінка, добірна…
Ну, й сходила як слід! Не було того, щоб посаджене зерно навесні не зійшло!
ІІ
Бригада цієї весни посіяла квадратногніздовим способом сто двадцять гектарів кукурудзи. Посіяли, чекають, як зійде.
На схожість перевірити чи забули, чи не встигли, чи просто:
— А чого там її перевіряти? Зійде й так!
А воно “так” і не зійшло. То там витягнулося, то там… Не кукурудзяне поле, а чорноряба корова: геть-чисто чорні плями.
І почалося:
— Підсівай! Підсаджуй!
— Я ж казав, що в торфогнойових горщечках для підсадки слід було посадити кукурудзу!
— Казав, та не зав’язав! Бригадир руками розмахував:
— Не простежили з осені, які качани на насіння залишили!
— А хто повинен був простежити?
— А хіба я?
— А хіба я?
— А чому саме я?
— А чому саме я? Хіба мені найбільше треба? І пішло, і пішло, і пішло…
Якби з тієї балаканини сходила кукурудза — ой, яка б вона була висока та качаниста! Заметушилися:
— Паняй, позич насіння у “Зорі”!
— Питав, у “Зорі” нема!
— Паняй у “Перемогу”!
— їздив, уже нема!
Доки шукали насіння, минув час, підсадили пізно… Ну, а наслідки?
Що ж, чухали потилиці! До того чухали, що рівчаки на потилицях попрочухували. І все один до одного:
— Я ж казав!
— Я так і знав!
— А чому не ти, а я?
— …?!
III
Бачите, як воно виходить: як удома, так не забуваємо:
— А чи в пучки пов’язала?
— А чи на жердині розвішала?
— А чи не вогкою в кіш поскладала? А як у бригаді, так:
— Я ж казав!
— Чому я? Хіба мені найбільше треба?
Як вчасно не приготуємо сапеток для зберігання кукурудзи, одним словом, якщо кукурудзу не просушити і зберігати вологою, то вона втратить схожість, зіпсується…
Заздалегідь треба про все це думати…
І про сапетки для зберігання, і про сушарки, і про силосні траншеї, і про все…
Щоб потім рівчаків на потилицях не вичухувати!
