В Болгарії революція. Цар болгарський Борис зрікся престолу.
З газет
Погано, їй-бо, погано за царя бути. Царюєш, царюєш, аж ось тобі — на! Наставляють коліно, підштовхують — і лети! Лети, а тобі ще ззаду: Котись! Котись!
І котись, бо не покотишся — піддадуть все ‘дно.
Покотивсь, значить, став:
— Ну та й що? Що робити?
Царем був — роботи не дуже багато.
Натяг мантію чи там ще яку лиху годину, насадив на голову корону, в руки скіпетра. І йди собі, головою, як кобила в спасівку, покивуй!
Тобі зусюди “ура”, “слава” тобі летить з усіх боків, поліцейськими нагаями підштовхана.
Харрашо!
Подадуть тобі закон, покажуть пальцем місце, де тобі розписатись треба, ти собі потихеньку, як колишній старшина, й виводь: “Миколай” або “Борис”.
І все!
І жалування добре, і їсти є що, жінка не скиглить, діти твої, царенята, не голодні… Та не життя просто, а чай з цукром…
А ось тепер що?
Куди підеш, кому скажеш?
За писаря в сільраду не приймуть, бо нових порядків не знаєш.
І в комнезам не візьмуть.
Може, попервах би й утерся якнебудь, так потім все ‘дно вичистять.
“Примазався, — скажуть. — Елемент!”
Сказать би, обчественні свині пасти, — так не впасе, лиха личина. Порозбігаються.
Про череду я вже й не кажу, бо зроду ж корови воно не бачило, а молока схоче вкрасти, сяде, дурне, бугая доїти.
А бугаї цього не люблять.
Уб’є, а тоді всій громаді й відповідай.
Морока з отими царями безробітними!
Ну куди ти його приткнеш?
Не йначе, як віз піску купити, — хай у бакшу грається.
