Остап Вишня – Одеська держдрама

(Враження)

Спочатку — “за упокой”.

Чи не помічаєте ви, товариші, такого явища: що менше будь-яке місто має отого так званого “щиросвідомого” громадянства, то краще в тім місті живеться українському радянському театрові?

Неймовірно?

А давайте простежимо.

Київ. Мати столиця, з усіма “щиро українськими” традиціями, із стовідсотковою на всі боки національною “свідомістю”.

А скільки тортур зазнав “Березіль” у тім “щиросвідомім” Києві? З боку отого “щиросвідомого” громадянства?

І тільки не “щиросвідоме” робітництво підтримувало його.

Франківці в Києві минулого сезону?! Скільки зневаги вони перетерпіли від тих “щиросвідомих”, аж доки не виховали собі молодої “не щиросвідомої” аудиторії.

А от про “гастролі відомої артистки Малиш-Федорець” та не “менш відомого співака Миколаєнка” — і тепер ще кричать у Києві великі червоні афіші, пропонуючи “поважаним” “Майську ніч” з ним числом номерів співу та ним числом пар жвавих танцюристів.

І йдуть “поважані”.

Хоч і халтура, аби з гопаком!

Або згадайте отой скандальний факт, коли київське “свідоме громадянство” запротестувало проти конструктивної постави “Тараса Бульби” в Київській опері?!

Полтава. Бабуся. Скільки їх там, тих “щиросвідомих?”

А ота бабуся в особі своїх “щирих” — то ж могила для нового українського театру.

Вінниця. Утримався хоч один там новий український театр?

Чернігів. Не загнав він у домовину нового українського театру?

А візьміть міста наші не “щирі”…

Донбас. Завжди український театр там бажаний гість.

Дніпропетровськ. З 1922 року там український театр.

Харків. Український театр має стале визнання з боку харківського радянського суспільства.

І то не тепер, коли вже український радянський театр, що називається р колодочки вбився, а з самого початку його праці в цих містах.

Щоправда, не зразу його визнали, не зразу на нього накинулись, спочатку придивлялися, вивчали, призвичаювались, але ніколи не сичали, ніколи не бойкотували.

Коли й сичав хто, то тільки чорносотеннорусотяпська наволоч, але вона сичала не тільки тому, що це був український театр, а сичала вона на все радянське.

Та вже й чорносотенне русотяпство сичати перестало, а “щиросвідомі” й досі бойкотують наші радянські театри, вони й досі ще шлють протести проти постави “Тараса Бульби” в оформленні найталановитішого, найнаціональнішого (в найкращім розумінні цього слова) нашого художника Анатоля Петрицького!?

Інший, запальний, сказав би з цього приводу:

— Ну, й часок, їдрі його наліво! Я цього не казатиму, бо зірвусь!

Я краще розкажу вам про славний город Одесу та про те, як любить вона Український державний драматичний театр. Тепер, значить, “за здравіє”.

Формального й ідеологічного боку роботи Одеського державного театру я не торкатимусь: усі ми знаємо, що цими своїми сторонами він дорівнюється до кращих наших українських радянських театрів.

Вражає в Одесі щось інше, я б сказав, нове щось в історії українського театру.

Вражає та симпатія та любов з боку масового глядача, що завоював театр на протязі всього тільки трирічної своєї роботи в Одесі.

Коли ви сидите на виставі в Одеській держдрамі, ви почуваєте якийсь такий хороший, інтимний зв’язок глядача з коном.

Одеський глядач радіє з успіху театру, боліє з його невдач. Одеса називає Держдраму: Наш театр. І це “наш” говориться з любов’ю і з гордістю. Слово це я чув не раз і зовсім не в театрі.

— Були вже в Держдрамі? Ну, як вам наш театр?

І бачиш, що співбесідникові хочеться, щоб, не дай бог, на обличчі твоєму не було й тіні незадоволення з “нашого” театру.

Одеса любить театр в цілому, Одеса любить окремих його артистів.

— А Шумського бачили? А Нятко? А Осмяловську? А Замичковського? А Лісовського? А Мацієвську? А Гарника?

У неї є “улюбленці”. І тих “улюбленців” вона пестить особливою своєю увагою. А вже кого полюбить Одеса, на увагу до Torq вона не скупиться.

Як ото в отій “революційній” пісні співається:

“Полюблю, так поца-а-а-лую, Берегись, коль ра-а-а-злюблю”.

А як виросли актори Одеської держдрами!?

“Будьте спокійні, як у саночках”.

Звідки в них тих талантюків понабиралося?!

Старіша гвардія (Гаккебуш, Мещерська, Замичковський, Ковалевський, Осташевський, Маяк, Хуторна) — то цоколь, на якому не страшно які вам завгодно візерунки візерунковувати. Він не здригнеться!

А, правду казавши, є з кого й візерунки ліпить?

Є там Нятко, Осмяловська, Мацієвська, Лісовський, Блакитний, Гарник, Липківський, Шумський… Є й ще багато інших, молодших (Михалевич, Ковалевська, Богданов, Тимошенко).

Це вже окраса українського театру.

Ростуть вони не днями, а годинами.

Сильно пішов уперед молодий актор А. Гарник.

Створені ним образи телеграфіста Кудалова в “Республіці на колесах” та студента Нелапаного в “Рожевім павутинні” (обидві ці п’єси Я. Мамонтова мають в Одесі великий успіх) це вже зразки справжнього акторського майстерства.

Прекрасна артистка П. Нятко. її “рижої Феньки” з “Республіки на колесах” забути не можна. Така вона “рижа” й така вона “анархістка”, що, справді, як міг її проміняти Дудка на міщанку Люсю, хоч і ту саму Люсю Пузанок яскраво малює молода артистка Тимошенко. Чудовий образ Есмеральди в “Соборі Паризької богоматері” дає Осмяловська. Вона грає із справжньою живою козою. Коза хороше грає, а Осмяловська ще краще.

Говорячи про Одеський театр, ніяк не можна не згадати Мацієвську й Лісовського. Вони — характерні актори.

А характери в них дай бог кожному.

Артист Ю. Шумський. От кому вчеплено таланта. У нього не “іскра божа”, — “полум’я”. Діапазон у нього величезний. З нього так і пре отой хист акторський. Він буквально в кожній ролі перевтілюється… Такі “полюси”, як Дудка в “Республіці на колесах” і Клодо в “Соборі Паризької богоматері”, Швандя в “Любові Яровій” і Старий Єврей (забув, як його звуть) в “Заході” Бабеля…

Шумський — актор великих можливостей.

Успіх він має в Одесі великий…

Виросли в Одесі актори!

Має Одеська держдрама прекрасний ансамбль.

І ще що радує вас в Одесі — це те, що на цім ні актори, ні художнє керівництво не заснули. При театрі є студія, де актори далі вчаться, далі вдосконалюються.

Значить, ростимуть і далі…

А керує, а художньо направляє театр Василь Степанович Василько.

Як керує?

Так керує, що Одеса має прекрасний театр, радянська республіка — серйозну й справжню культурномистецьку установу…

Любить Одеса Українську держдраму.

Хай любить!

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Остап Вишня – Одеська держдрама":
Залишити відповідь

Читати казку "Остап Вишня – Одеська держдрама" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.