І
Дедалі більшає й дужчає голос народу нашого радянського за охорону нашої природи від знищення, від розору, від плюндрування, від забруднювання…
Грізний і владний голос народу радянського і просить, і вимагає, і попереджає:
— Не нищіть дерева! Не обламуйте віток на деревах!
— Не винищуйте недозволеними способами птахів і звірів!
— Не браконьєрствуйте!
— Не винищуйте рибу! Не глушіть рибу!
— Не забруднюйте річок стічними водами з фабрик та заводів!
— Не засмічуйте садів і парків!
— Не витоптуйте, не витолочуйте трави!
— Охороняйте природу!
І от, невважаючи на просьби, на попередження, на законні вчинки й заборони, трапляються, і, на жаль, частенько трапляються, людці, до яких всі такі вимоги й прохання мов горохом об стінку!
І до чого тільки не додумаються такі люди.
Деякі керівники-хіміки, наприклад, доводять, що вода в річці чи в ставку псується від листя, що падає в неї з прибережних дерев, що така вода шкідливо впливає на паровозні чи інші якісь котли. І що роблять? Вирубують “вікові гіганти”, дерева, що ростуть на берегах річок, ставків. І ніхто не вхопить їх за руки, не крикне:
— Що ви робите? Чи ви подумали про те, що, винищивши дерево, ви губите річку, вона висохне і зовсім не даватиме води і для паровиків, і взагалі для людей! Невже не можна винайти інший спосіб знешкодити ту кринську воду? Та локомотиви ось-ось атомною енергією рухатимуться, а такі от “специ” ладні всі дерева й квіти винищити, щоб їм зайвий раз не довелося почистити казана в паровику!
А скільки зіпсовано річок стічними брудними заводськими та фабричними водами!
Лунають заклики про те, що треба закликати до порядку всіх, хто завдає лиха нашій прекрасній природі!
Давно пора!
ІІ
Є ще інша категорія людей. Назвати їх ворогами природи не можна, але вони якось по-своєму розцінюють, ну, хоча б, приміром, красу в природі…
Ми не зачіпатимемо хворих людей, що говорять про себе:
— Я — нервиной! Або:
— Я — нервиная!
Така людина може жбурнути в солов’я калошею:
— Розтьохкався мені тут! Тьохкає, ніби тебе за ішіас смикає!
Таких людей можна зрозуміти! Що з ними поробиш: вони нервинії…
А от як зрозуміти цілком здорову людину, що, дивлячись на розквітлий кущ бузку, уквітчаний розкішними махровими пахучоп’янючими квітами-гронами, скривившись, мимрить:
— Понасаджували! Хіба не можна замість бузку терном засадити: і на пироги було б, і на тернівку!
У Харкові біля пам’ятника Т. Г. Шевченку є чудесний розаріум. Які ж там троянди викохали харків’яни! Така краса, такий аромат, що дивишся, нюхаєш і думаєш, що в Харкові не Лопань, а мінімум — Десна тече. Той розаріум свідчить про те, що харків’яни красу люблять і що взагалі без троянд Харків би здавався старішим літ на кільканадцять.
А от і серед харків’ян є монстри. Гуляючи в розаріумі, почули ми:
— Квіти! І такий клапоть землі! От якби картопля!
І що ви гадаєте: земля не розверзлася й не поглинула отакого картоплемрійника!
Ми вирішили, що то ізрік не харків’янин. То якийся приїжджий із тих, що, одружившись, на другий день узяв ножиці й порізав усі ленти в своєї дружини на січку.
Є ще, на жаль, і такі.
ІІІ
Бувають і такі монстри.
Державний млин. На тому млині плодиться й живе чимало голубів.
Жили симпатичні птахи, живилися розсипаним зерном, а то, дивись, якийся любитель од щедрот своїх кине їм жменю-другу одвійок, і живуть собі пташки, літають, воркують, очі радують.
І принесло на той млин нового головбуха.
Що принесло?
Таких людей приносять не відділи кадрів, а здебільша нечиста сила.
Головбух перестріляв з рушниці голубів, та ще хитро перестріляв, захищаючи, мовляв, од шулік та від рябців. Ви гадаєте, що головбух узагалі проти птахів? Нічого подібного!
Замість голубів він курей завів на держмлині. Побудував курника і підгодовує власних курей державним зерном!
Що йому до того, що голуб — емблема миру, що голубів наш народ любить, як символ чистоти, вірності, краси?
Таким людям, як той казав, хоч пір’я та вовна, аби кишка повна.
Голуби, як ми знаємо, окраса багатьох великих радянських і європейських городів і взагалі населених пунктів.
Київ колись теж мав чимало цих чудесних пташок.
Війна знищила голубів, але тепер кияни дбають про те, щоб їх розплодити в своєму місті. Та не тільки кияни!
А от декому голуби не до вподоби!
Їм рідніші кури, але не звичайні кури, а ті кури, що вигодовуються державним зерном.
На державному млині є, розуміється, комсомольці, є, очевидно, й стінна газета. От узяли б і намалювали демонстрацію робітників за мир. Усі йдуть з голубами в руках, а головбух їхній — з куркою! Та ще й з смаженою!
Хай би помилувався!
Ми — за голубів! Ми — і за курей!
Ми — за охорону і за розквіт чудесної нашої природи!
