Тьотя Мотя влетіла до моєї кімнати вихором, навіть собачка моя не встигла гавкнути, а на тьотю Мотю вона, собачка моя, завжди гавкає.
Я якраз повернувся з пляжу (в неділю це було). Сидів собі підсмажений сонцем і думав:
“Ну, чому в нас не продають на вулицях улітку окрошки на доброму квасі, з огірочками, таранькою, раковими шийками, і щоб в окрошці шматочки льоду плавали?”
— Чули? — прохрипіла тьотя Мотя, плюхнувшись у крісло й витираючи рясний піт з обличчя, шиї й нижче;
— Про що? — спокійно запитав я, бо я ніколи не хвилююсь, коли до мене влітає тьотя Мотя з сенсаційними чутками.
— Про гадюк, — запінила тьотя Мотя.
— Де? — питаю.
— На пляжі!!
— Багато? — питаю.
— Мільйон! Дніпром припливли звідти, з Пінських боліт.
— Кусаються? — питаю.
— Жах!
— Голі гадюки чи в купальниках? — питаю.
— Ви жартуєте, а вже й у газетах було! — підскочила тьотя Мотя.
— В яких газетах? — питаю.
— У “Вечірньому Києві”! — підскочила тьотя Мотя. — Сама читала! За п’яте червня!
— Так то ж не про гадюк, а про крокодилів!
— Не все одно?!
— І не на київському пляжі, а в Бразілії,— спокійно відповів я, — і не про їхнє кусання, а про те, як на крокодилів полюють.
— І в Бразілії пляжі єсть! — запінила тьотя Мотя.
— Єсть, — погодився я. — І в Бразілії пляжі єсть! Ну, та й що далі? — питаю.
— “Швидка допомога” не справляється! — знову запінила тьотя Мотя.
Я беру телефонну трубку й запитую Наталію Андріївну Ленгауер, шановного нашого головного лікаря Київської “швидкої допомоги”. Наталія Андріївна почала вже трохи сердитись.
— І ви про гадюк? — здивувалась вона.
— Та сипить, — кажу, — ось переді мною і захлинається, аж піна з рота бризкає!
— Гадюка? — засміялася Наталія Андріївна.
— Якби гадюка, так я б її просто ломакою по голові, а то мушу вислухувати всілякі нісенітниці.
— І мені спокою нема! — говорить Наталія Андріївна. — Вигадали якихось гадюк і дзвонять, дзвонять, дзвонять… Як маленькі!
— Ну, пробачте! — перепросив я Наталію Андріївну. — Це я не для себе, а для тьоті Моті вас запитав.
— …А ви на пляжі були? — запитав я тьотю Мотю.
— Не пускають туди! Міліція під кожним кущем сидить, гадюк ловить! — авторитетно заявила тьотя Мотя.
— Шкода! — зітхнув я.
— Чого “шкода”? А чого я на той пляж поткнусь?!
— От тоді,— я кажу, — там би таки справді з’явилася одна гадюка, і дуже добре було б, якби її міліція злапала!
Тьотя Мотя фиркнула, дверима грюкнула й зникла.
І це ж, майте на увазі, дорогі наші читачі, вигадують люди, у яких, як кажуть голуб’ятники, суцільний (“сплошной”) язик. А якби оті тьоті Моті мали подвійний язик, як у гадюки?
Зони б тоді вдвічі більше брехали!
…Давайте не слухати різних “тьотів Мотів”, дамо спокій Наталії Андріївні і взагалі всій нашій “швидкій допомозі”, бо у них і без гадюк чимало серйозної роботи, та використаємо як слід воду, сонце, повітря для нашого здоров’я, користуючись нашим прекрасним київским пляжем.
