(На виставі комедії “Не називаючи прізвищ” В. Минка)
Хоч комедія В. П. Минка і зветься “Не називаючи прізвищ”, та дозвольте вже нам називати прізвища, бо прізвища ті ми і любимо, і поважаємо.
“П’явки в крепжоржетах…”
Що ж воно за такі за п’явки, що з болота у крепжоржети позалазили?
Справді, вони таки п’явки і таки в крепжоржетах, але вони з болота не повилазили: вони водночас і в крепжоржетах, і в болоті. У міщанському болоті.
У селі Захлюпанці, недалечко від Дніпра, від тої місцевості, де радянський народ тепер величні будови будує, жила та була собі чудесна людина, муляр Карпо Сидорович Бучма.
У Карпа Сидоровича Бучми є син Карпо Карпович Мілютенко і дочка Івга Карпівна Бжеська.
Карпо Карпович, колишній комісар Червоної Армії, демобілізувавшись, одружився із славгородською вертихвісткою Домахою.
Народилися в них діти: Поема Кропивницька і Ванько Досенко.
А як Карпо Карпович Мілютенко згодом зробився заступником міністра, то воднораз він уже зробився не Карпом, а Піком Мілютенком, Домаха — Діаною Михайлівною Нятко, Поема — так і лишилася Поемою, а Ванько Досенко — із Ванька перевернувся на Жанека.
У Івги Карпівни Бжеської є дочка Галя Кусенко і синок Сашко Олексієнко.
Поема, Жанек, Галя і Сашко — онуки старого муляра Карпа Сидоровича Бучми.
Поема вже — лікар, Жанек — вчиться в десятирічці, Галя закінчила десятилітку, а Сашко теж учиться.
Оточення в цього посімейства таке: Белла — подруга Поеми — В. Півторадні, молодий інженер Максим Кочубей — Жуковський, представник міністерства Жора Поцілуйко — Гашинський, агроном Нетудихата — В. Цимбаліст, бригадир мулярів Колосов — Пасєка і цілий вінок чудесних дівчат, робітниць на будівництві: тут і О. Смоляр (Пріся), і Н. Новацька (Поля), тут і веселі хлопці-робітники, і студентська молодь.
А вивершує всі ці дійові особи домашня робітниця у Карпа Карповича — Поля Шульга, дуже прудка дівчина, проте з характером.
От автор В. Минко взяв оцих усіх людей, та й увів їх у гостру, справжню сатиричну комедію, і поставив їх у таке становище, що аж деяким самим соромно.
Сміється, аж розлягається, з них глядач, а вони метушаться по сцені, накидаються один на одного, говорять одне одному здебільше не дуже приємні речі, а в глядача таке враження, що отот стане заступник міністра біля рампи та й закричить:
— Люди добрі! Я більше не буду! Бачите, до чого дійти можна, коли Домаха Діаною робиться, а Ванько Жанеком, а Поема не хоче їхати на село лікарювати, перебирає наречених, бо вони не в Києві працюють, оточують тебе жевжики на кшталт Жори Поцілуйка, тоді вже і ти не Карпо, а Пік, рідна сестра називає тебе товстошкурим, а рідний батько, старий чесний працівник, каже про тебе, що ти не боржом забув, а сором забув! Простіть, люди добрі! Хай я буду не заступником міністра, а директором цегельні, і не в Києві, а в Полтаві, та я ж син муляра, сам колишній муляр і комісар Червоної Армії! Невже пропав? Дайте завісу! Я виправлюсь!
…Глядач сміється…
* * *
В. Минко, ще раз кажемо, написав гостру, дотепну комедію.
Прекрасний текст пісень написали до п’єси поети Андрій Малишко та Терень Масенко, а композитор Платон Майборода прикрасив комедію чудесною, як і завжди, музикою.
Уже кияни наспівують на вулицях Малишко-Майбородової пісні про “Білі каштани”:
Київські ночі,
Зустрічі в саду,
В серці,
Куди не піду.
Ми зустрічались
Там, де дуби,
В київськім небі
Два голуби.
Ну, як не позаздрити нашій теперішній молоді? Як ми колись парубкували (теж у Києві), таких пісень не було…
І сади були, і зустрічі в садах були. Ну, зустрінемося (а воно якраз тоді солдатувалося) та раптом: “Соловей, соловей, пташечка, канареюшка жалобно пойоть!”
Ну, “голубка” зразу ж у кущі!
А тепер:
Білії ночі,
Синь дніпрова,
Юнь комсомольська,
Вічно жива!
Це вам не “канареюшка жалобно пойоть”, а два голуби… Зразу вам і відповідь:
Кружать, здіймають
Крилонька свої,
Наче ми з парі,
В сім’ї…
От вам і загсі
Хороша пісня!
* * *
…П’єса В. Минка “Не називаючи прізвищ” — життєва п’єса. Типи всі в ній такі, що ви їх бачили і вчора, бачите, на жаль, їх і сьогодні.
Чимало в нас іще таких “сановників”, як Карпо Карпович, що не люблять, як їх, не дай бог, на дачі хтось телефоном потурбує, що їх “нема вдома”, що вони крізь пальці дивляться на різні викаблучування їхніх “домашніх міністрів” Діан, тими Діанами вихованих пустоцвіток Поем, що мріють жити тільки в Києві, що плюють на те, що на їхню освіту держава витрачає великі кошти, — вони, мавши вищу медичну освіту, будуть працювати секретарками, діловодами, аби тільки в Києві! Скільки щоліта ми маємо мороки з такими Беллами та Поемами, які оббивають пороги в міністерствах, в редакціях і просто у впливових осіб, щоб залишитися в Києві, в Харкові, в Одесі. Щоб тільки не на село! І, нема де правди діти, скільки разів самому доводилося бути “Піком” — ходити прохати за котрусь із таких Поем! Більше ні за кого не прохатиму! (Самокритика!)
Карпи Карповичі та Діани виховують нам отаких Поем та Белл, і тільки здорове робітниче оточення, піонерія, комсомол рятують їхніх Жанеків (Ваньків) від Поеминої долі, невважаючи на “вату”, на градусники, на манні каші, на шоколад їхніх мамів Діан.
Та, на наше щастя, в нашому радянському суспільстві більше Карпів Сидоровичів, Івг Карпівних, Максимів Кочубеїв, Галь, Прісь, Колосових, Нетудихат, Сашків, чудесної нашої молоді, яких з такою любов’ю вивів у своїй комедії В. Минко.
Вони — наша надія і наше майбутнє! Вони збудують комунізм!
“Не називаючи прізвищ” — п’єса кусюча. Ви послухайте, як реагують місцеві Діани та Поеми на комедію: лаються, плюються і, обурені, залишають театр:
— Нема в нашому суспільстві таких Діан! Нема таких Поем! Автор зводить наклеп на радянських жінок!
Ага! Значить, допекло!
А сидить собі поруч вас солідна людина, очевидно, керівний товариш, і з сумом говорить:
— Та що там говорити?! І я вроді такий, як Карпо Карпович! Ну, не зовсім, а ви знаєте, деякі риси і в мене є! Автор у точку поцілив!
* * *
Поставив п’єсу режисер В. Оглоблін. У В. Оглобліна багато дотепних режисерських вигадок, особливо в сценах з хлопцями Жанеком і Сашком, дівчат-робітниць, чудесна сцена із шматком хліба і т. д. і т. ін. Хороший, справжній комедійний темп вистави. В особі В. Оглобліна маємо досвідченого талановитого режисера, багатого на хороші режисерські вигадки.
Дуже приємне оформлення художника Шабліовського. Київський краєвид викликає захоплення всього залу.
Акторське виконання.
Ну, хіба може А. М. Бучма не блискуче грати Карпа Сидоровича? Кожний рух, кожна інтонація, проходка по сцені — перед вами справжній муляр, що і одеський театр будував, і харківський банк, а тепер йому за сімдесят, а він по три норми дає і сина свого, заступника міністра, бореть. І фізично, і морально зборює. Коли Бучма любить онуку Галю, чи Максима Кочубея, чи Сашка, чи ївгу — він любить їх посправжньому, а коли ненавидить Діану та Поему чи засуджує сина Карпа, — то теж і засуджує, і ненавидить не по-акторському, а по-людському, по-справжньому. Хай живе Бучма! Хай радує!
І П. Нятко, і Д. Мілютенко, і М. Кропивницька, і В. Бжеська — всі вони хороші, добре грають… Так би й нам хотілося!
А молодь, так та таки здорово порадувала в цій виставі!
Ми зовсім не хочемо протиставляти молодь франківському старшому акторському поколінню.
Ми тільки хочемо підкреслити, що, на нашу радість, молоді франківці ростуть, “виграються” і душі, й серця наші радують!
Ну, як же можна не милуватися з М. Досенка (Жанек), — як у цій ролі розквітло його комедійне обдаровання! А з С. Олексієнка (Сашко)?! Хлопці, ну, хлопці, й квит!
На бакшу їх тільки пускати не дуже слід: усі кавуни покрадуть!
Чудесна Галя — О. Кусенко! Скільки в неї теплоти, ніжності до діда, до матері, до подруг, до нареченого! І скільки чарівності!
Дуже хороше грає Галю і т. Яблонська!
Хто з них краща?
Одна з них краща, а друга ще краща!
Хто саме? Дозвольте мені сказати перефразованими словами Л. М. Толстого: ляжу в труну, підніму віко, скажу, захлопну віко і вмру.
Прекрасний Л. Жуковський — Максим Кочубей. Отаким і повинен бути радянський інженер: щоб не держався за столицю, щоб перебудовував наші Захлюпанки — на Ясні Зорі, щоб учив дурноверхих Поем і любив наших чудесних Галь.
Жора Поцілуйко — Гашинський. Таку підлоту в “блискавках” треба вміти зробити. Гашинський уміє. І знаєте чому? Він ненавидить Жору! І правильно робить!
Обидві Белли (В. Півторадні, В. Івашова) дуже противні. Значить, хорошо і правильно обидві артистки їх грають.
Дівчатка: Пріся — особливо (О. Смоляр), Н. Швацька, Т. Калениченко — приємні, життєрадісні, веселі.
А їхній бригадир П. Пасєка — їм до лиця.
Хороший В. Цимбаліст — Нетудихата.
Не можна не згадати теплим словом гри домробітниці Полі — М. Шульга. Як же вона, бідолашна, бігає на грубі оклики своїх “панів” — Діан, Поем і т. д. З неї, кінець кінцем, вийде рекордсмен-спринтер.
А молодець Поля — правильно кваліфікувала своїх Діан* із Поемами: “П’явки в крепжоржетах”!
* * *
Хороша вистава. Кусюча вистава. Корисна вистава.
…От що. Я на місці художника В. Шабліовського дачу побудував би ближче до “Кукушки”. Тоді глядачі, замість “Кукушки”, ходили б у театр Франка, сиділи б і співали разом із акторами:
Постой…
Выпьем, ей-богу, еще…
…Бездельник, кто с нами не пьет.
За кого вип’єм?
За театр ім. Франка, за п’єсу, за автора, за режисера, за художника, за акторів, за театральних робітників!
Та й за глядачів разом!
…Налей, налей бокали!
Р. S. У другому складі Карпа-Сидоровича грає І. Маркевич, Карпа Карповича — Г. Тесля, Діану — Ф. Барвінська, Івгу — Чайка. Хороше грають!
