Тому років, мабуть, із…! Та що там років?!
Молоді, словом, були! Зелені!! На серці зелено було… Лоскотало щось… Горіло… Рвалося… Як на тепер — допризовники.
Отак було ляжеш горілиць на леваді, дивишся на небо, як Чепіга Возові підморгує, і самому підморгувати хочеться…
А з трави так ніби тебе щось підштовхує…
Лежиш і підкидаєшся…
В жилах — електрифікація…
В поглядах — стабілізація.
Щодо садків — конфіскація.
Щодо дівчат — концесії.
А вже як вискочив з двору, чортового батька згадаєш про репатріацію, поворіт на батьківщину.
Це як на теперішню термінологію, слова новії ті.
А як тоді, так мати одним словом усе те кваліфікувала:
— І чого тебе, сукин ти сину, чорти крутять?! А чи вас би не крутили?
На небі місяць. На ставку хтось копишників понакидав; вони покотились-покотились і стали — ладнаються, як їм зручніше полягати. І без брязку…
Отак хата в садку… Садок великий-великий, і кругом липи. За садком левада. За левадою верби кучеряві, а за вербами клуня, а в клуні Ганна, а Ганні — сімнадцять…
Ще з полудня:
— Ганно, прийду…
— Хай виясниться!
— Ганно!
— Диви… Молоко обітри. Парубки…
— Ганно!
— Собаками нацькую!
— Сховай Лапка…
— Куди?
— В клуню! До себе!
— Тільки тихо. Батько в сінях…
— Добре…
Тихо-тихо… Тільки десь далеко на толоці: Чорн-я-а-а-вую та біл-я-а-вую…
Тин… Та який там тин?! Нема тину… Нема й муру, й гратів би не було.
Верби… Стежка… Вишник…
Повз ґанок — кіт: “Батько в сінях”…
Стук-стук… Стук-стук…
— Ганно!
— Грррр!
— Лапко! Лапуню! Лапусю! Нанана! Цить…
— Грррр! Гав!
— Лапунечку! Цитоньки.
— Гав! Гав! Гав! Гррр! Гав! Гав! Гав! Рип…
— Ка там чортяка? Га? Батько… У батька істик… Блискавкою по стежці… Гоп! І на загаті… Ф’юуу!
— Ой!
Істик в поперек уп’явся… Беркиць…
— Ходитимеш?!
Клуби, бесіди, гуртки, збори… Поперек не болить.
