От хоч як криєшся, хоч як конспіруєшся — нічого не виходить. Усе видко! Як те шило з мішка — так і вистромиться.
І все видать…
Наші, приміром, радянські, інтимні, сказать би, справи… Не заховаєш… Ніяк не заховаєш…
Думаєш, що тільки ти та кум з кумою твої знають, а воно зирк: уся Бразілія вже про це говорить.
Та все тобі до рубчика, до ниточки їм відомо.
Ось прочитайте, що друкує бразільська українська газета “Праця”, що виходить у місті Прудентополісі, в № 52 від 27 грудня 1923 року. “Директором” тої газети є Б. Лопатюк.
“Большевики надають дітям кінські імена. Большевицькі безвірники в свойому зогиджуванню віри дійшли до того, що вже не дають хрестити дітей. Дають їм самі які-небудь імена, лише не імена святих. І так називають дітей: Ворон, Сірий, Каштан, Гнідий, Дерешуватий і т. д.”
Звідки в Лопатюка така поінформованість?
Ідуть собі кум з кумою до батьків, сідають за чашкою чаю й вигадують, яке б ім’я дати дитині. Нікого в хаті більш немає, вони самі. Ну наззуть ту дитину, відповідно до того, чи вона “лошачок”, чи “кобилка”, Гнідим чи там Буланою. І порозходяться.
А Лопатюк знає.
Бо він “директор” газетний. Мусить знати всі сенсації. І знає…
А головне, що це — правда… Ми й не криємось…
Тільки ж треба було пояснити своїм читачам, через віщо саме більшовики дають дітям “кінські” імена.
Не думайте, що отак ото спроста: давай, мовляв, кіньми будемо…
Ні. Причина глибша.
Я поясню це, спеціально для Лопатюків.
Коли більшовики скинули царя, повигонили панів і забрали владу до своїх рук, бог їх покарав… Почали в їх плодитися не діти, а лошата… Факт… Родиться, задере хвоста та як двине в комсомол…
Ну як же ви таких дітей “святими” йменнями зватимете? Незручно. І почали надавати “кінські”.
Щоб “святі” не образились…
Бо в нас був уже один такий випадок.
Опоросилась в одному совхозі свиня. Завідувач не подумав, узяв та й назвав поросят Лопатюками… Рахубу мав… Як зчинили свині бунт!
— За що, — кричать, — ти нас ображаєш?! Що ми тобі, директори “Праці” бразільської, чи що?! Ми чесні свині!
…Образились…
