“Сказки Гофмана” належать до тих опер, до яких опер належать і інші опери… Офенбах належить до тих композиторів, до яких композиторів належать і інші композитори.
Музика в “Сказках Гофмана” не можна сказать, щоб була серйозною оперовою музикою, але не можна сказать, щоб вона була й не серйозною оперовою музикою. Оркестровка її скомпонована так, що не можна до неї підходити з якимось критерієм, але без критерія до неї так само не можна підходити…
Є в ній чимало моментів, що в своїм симптомокомплексі складають цілу оперу, а, з другого боку, і всю оперу можна розікласти на окремі моменти.
Так що з цього боку, як бачите, постановки “Сказок Гофмана” в Державнім Оперовім театрі можна привітати, хоч є в репертуарі ще чимало опер, які так само можна було б поставити. Отже, з цього боку постановку “Сказок Гофмана” на нашій сцені навряд чи можна вітати.
На наш погляд, постановку цю можна вітати, не вітати. Сюжет в опері можна окреслити двома словами. Це є так званий оперовий сюжет. Зміст його:
“Ох, ох!
Та й не люби трьох”.
“Не люби трьох”, або з того може вийти ціла театральна подія в Харкові.
Гофман цього не послухавсь, закохався по черзі в трьох: в Олімпію, в Джульєтту й в Антонію… Через це — Олімпію поламали й викинули Гофманові її праву ногу, Джульєтта на човні “дьору дала”, а нещасна Антонія за 15 хвилин згоріла з скоротечних сухот, на радість Міракля й на горе її нещасного батька Креспеля…
А сам герой цього лиха, Гофман, опинився в шинку п’яний, як дим… Йому й баркаролу грають, йому й приятелі співають, а він сердега лежить у кріслі і “ні папа, ні мама”. Перебрав.
На цім опера й кінчається, на радість візників, що обліпили Державну Оперу, як мухи галанський сир…
Гофмана співав Сабінін. У Сабініна є голос. Тенором той голос називається… Є в Сабініна ще, крім тенора, душа, умілість, драматичний хист і золоті зуби. Дивишся на нього й думаєш: такий ніжний, такий хороший — і такий “душі жіночої погубитель”… І то ще нічого, що на сцені три пропало. В партері так само бачив одну, що весь час совалась та все: “Ах! Ах!”
Маєте — четверту… А хіба я всіх помітив?!
М. Е. деТесайр Олімпію співала. Ляльку. А ви знаєте, механізм у деТесайр не зіпсований… Завод міцний і пружина добра. Такі ноти вилітають, що й жива людина навряд чи візьме. Співала-співала, а їй за це ноги поодривали. Ех, народ!
Джульєтта — М. І. ЛитвиненкоВольгемут… Єдина, що не загинула через Гофмана, а на човен — і ходу! Співала М. І. чудово. Тільки що мало співала. Скоренько чогось на човен і тікать… Боялась, мабуть. Думає, як візьму ноту, а Гофман невеликий, ще впаде — пропав тоді весь сюжет.
Антонія — Батьянова. Шкода дівчини. І співала добре. І молода, і собою непогана, а отако за п’ятнадцять хвилин згоріла.
Ніклаус — Зелинська. От як би можна було ногами співать… Які б стрункі арії виходили.
Голос матері Антрнії — Губарева: голос — як голос. Для мертвого навіть добре.
Спаланцані — Франц Брайнін. Глухий, а слухає… Чудо-юдо.
Креспель — Гаврилов. Прекрасно в його з Гофманом дует пройшов:
“А я дрожу от страха!” “І я дрожу от страха!” “А я дрожу от страха!” “І я дрожу от страха!”
Динаміки сила… І зміст. І страху багато.
Кошеніль — Белясв. Кажуть, що заїки добре співають. Брешуть. t
Ліндорф — Капеліус — Дапертуто — Міракль… — Куликівський. От голос. Ойойой! Називається “Риппрофундо”. Від слова рипіти. Одно слово — Дапертуто.
Шлеміль — Єнохович, а Єнохович — Шлеміль… Проткнуто його шпагою за дикцію.
Муза — Троїцька… Це муза поезії, а не співу… Значить… Що значить… Нічого не значить…
Декорації художника Хвостова. Як піднеслась завіса, зі сцени повіяло свіжістю… По-мойому, навіть холодком. Мабуть, там вікна повибивані на сцені…
Постановка Вільнера… Можливо…
Оркестра… Баркарола — харашо. Отак тільки отой потрійний барабанщик. Його битимуть колись артисти. Хіба ж таки можна порівняти овечу шкуру з чоловічим голосом… А він іноді порівнює… Ясно, що овеча шкура сильніша…
Суфлер — Євсеєв, перуки — Іванова, бутафорія — Шишканова, старший механік — Калачов. Не співали. А треба ж уже показати, які в них голоси… На ‘програмі щодня, а який у них голос — і не знаємо… Що за порядки?!
Тепер кілька слів про постановку оперової справи взагалі… Мені здається, що для того; щоб і артисти, і опера мали успіх у публіки, треба, щоб кожний артист підходив до рампи і тяг хвилин двадцять найвищу ноту… Оплески й “восторг” забезпечені тоді Бо публіка, безперечно, музична.
У фойє треба більше дзеркал… Бо всі губи понамазувати біля тих, що є, публіка технічно не може (принаймні, на прем’єрі) і нервується.
