Звідки вони тут?
Що таке трапилося, що Київ так сподобався отим незчисленним соло, дуетам, тріо, квартетам, квінтетам і навіть секстетам, з скрипками, з гармоніями, з фісгармоніями, з лірами, з кларнетами, що їх ви подибуєте на базарах, біля церкви, на ріжках людяних вулиць?..
Звідки оте все, що ото грає, співає, причитує, проказує й простягає картуза чи мисочку, чи торбинку:
— Пожертвуйте!
Скільки їх?!
Таке враження, ніби розстебнулись усі притулки й захисти для сліпих з усенького Союзу і все їхнє населення маленькими гуртками висипалося з них і розсипалося по київських вулицях…
Розсипалося — заграло й заспівало…
Ось — лірник.
Молодий ще, так років під тридцять… Руді кучері копицею. Вертить ліру так, ніби для того треба принаймні з п’ятнадцять кінських сил… З великим “трудом” вижимає з себе:
Отець наслідство розділииив…
Біля його “половина”. Здоровенна червонощока молодиця їсть огірка й підтягує:
Иииив…
У пелені в неї дриґає ногами “музичний твір” місяців на шість віку. Він (“твір”) припав до груді і присмоктує в унісон лірі, ухопивши правою рукою неню за пазуху, а лівою себе за п’яту…
Збоку другий “твір” наминає окрайця…
Ціле “музичне сімейство”…
Біля “оновленої” всіх скорблящих квінтет жарить “Ой не шуми, луже, зелений байраче!..”. Три жінки й два чоловіки.
Один підограє на гармонію, а решта “вокалить”… Співають дуже добре…
Прекрасне сопрано. Добрий баритон і чудесний молодий, свіжий, як струмочок лісовий, альт. Біля їх купа народу… Слухають уважно…
Репертуар, сказать би, непідходящий для такої святої події, як “оновлення” цілої бані на цілій дзвіниці, проте “лимони” аж шелестять у картуз…
Біля Софії якийсь дідок, мацаючи пальцями розгорнуту книгу, тягне:
І прийшов Ісус у Кану Галілейськую…
Киває в такт головою, одгонить мух і рече… рече… рече… Іноді забудеться перегорнути сторінку і по тих же таки горбиках смалить:
Блаженні нищії духом,
яко тих є царство небесноє…
Підходжу до Лаври. Ще здалека чути якусь одноманітну, тягучу, безнадійну якусь пісню під акомпанемент фісгармонії…
Грає жінка років так під тридцять, а за нею стоїть, заплющивши очі (сліпий, мовляв!), чорновусий чолов’яга й підтягує басом. Скрипучим, як немазаний віз, басом.
Навкруги юрба.
Жінка спочатку проказує куплета, потім б’є по клавішах, і різке меццо проривається скрізь юрбу, б’ється об лаврські мури і котить вулицею, по бруку підстрибуючи…
В юрбі баби хлипають і витирають хустками сльози.
“Що, — думаю, — за таке жалібне?..”
Виявляється, що про “Олексєя, чоловіка божого” ціла поема, рядків, мабуть, тисячі на чотири…
Як “Олексєй, чоловік божий” утік од родителів із книсопотамської землі і що з того вийшло.
Хочете, я наведу вам те, що так впливає на православних, що вони, слухаючи його, хитають головами і ревуть… ревуть… ревуть…
Початку пісні я не чув…
А середина отака:
Олексєй плач родительской ежедневно слихал
І жону свою єжедневно видал,
У творця небесного усердно благал,
Щоб од іскушенія його ізбавлял.
За такія подвиги господь його наградил, День його кончини йому вія одкрил. Когда Олексєй день кончини узнал, То про свою жисть усьо сам написал.
17 марта Олексєй іскончавсь
І об цьому на всім Римі слух роспространявсь.
У церкві на службі, когда народ стояв,
Священнослужитель з неба голос услихає “До Євхиміяна у дворець ви найдіть І божого чоловіка вмершого знайдіть”. Князья і священнослужителі з хресним ходом до Євхиміяна у дворець пойшли.
І божого чоловєка вмершого знайшли. Лицьо у вмершого, як сонце, сіяло І ангельський вид воно приставляло. У руках у вмершого був бамаги сверток, Що то за записка, ще й не знав народ.
Священнослужитель записку у вмершого взяв,
Стоячи, народу її прочитав,
Священнослужитель її прочитав,
Олексєй таке слово написав: “Ізвінітє мені родителі, що я к вам немилостивий бивал, Я плачі ваші єжедневно слихал І жону свою усегда видал, Но творця небесного усердно благал, Щоб царство небесне он вам дарував…”
Не буду всього наводити, бо дуже воно довге… Після цього “Ізвінітє мені” (добре, що хоч не pardone!) “отець на землю впав, плакав, і ридав, і тєло вмершого слізьми обливав”, потім “родная мать сіє услихала, скрозь народ прибіжала, впала, плакала, ридала і так узивала…” Потім:
Жона новобрачная сіє услихала,
Волоса на собі порвала,
Плакала, ридала
І так промовляла: “Тридцять чотири годи заповідь я виполняла, Дівство й ціломудріс своє сохраняла”.
Множество народа стояли І од сліз усі не вдержались…
Чого вже те “множество народа від сліз не вдержались”, не сказано… Може, того, що “жона новобрачная тридцять чотири роки дівство й ціломудріє своє сохраняла”. Шкодували…
А взагалі кінчилось, як і завжди, — поховали Олексєя…
Круг тої “жалібної” фісгармонії нарахував я шістнадцятьох бабів, п’ятьох черниць, трьох ченців…
Із тих шістнадцятьох плакало п’ятнадцять, тільки одна лускала насіння.
Я прошу плужан і гартованців звернути увагу на форму наведеного мною твору, бо твір той колосально впливає на слухачів…
Може, це допоможе нарешті остаточно розв’язати складне питання про “форму” й “зміст” у літературнім творі… Адже ж я не помилюсь, мабуть, коли скажу, що ідеал кожного твору мистецького — якнайдужче захопити слухачів…
А наведений твір захопив, як бачите, аж дев’яносто п’ять відсотків тих слухачів. Хіба це не ідеал?!
Я прошу звернути увагу на ці вірші “плужан” і “гартованців”, бо вважаю, що київські “панфутуристи” до того вже дійшли… Бо коли б, приміром, автора оцих віршів:
А згори і знизу
Благаючий голос:
“Роздери мою ризу,
Напій мій спраглий колос,
Наповни щільники мого бажання —
Віки
Я в напруженому чеканні! А я над землею Пряду ричання лева: “Гори!” — так, кажу, якби їхнього автора посадити біля Лаври за фісгармонію і він “запряв би ричання лева”, то з шістнадцяти слухачок заплакало б вісімнадцять…
При підходящім, певна річ, акомпанементі…
А це вже більше навіть, як ідеал…
Біля кожної церкви — сліпці! А на базарах?!
І ходять, і лазять, і стрибають, і співають, і плачуть, і причитують:
Дайте ж, мамочко, тьомному.
Та дайте ж, папочко, невидющому.
І дають…
І живуть… Без ніяких державних субсидій живуть. А опера прогоріла…
