Цього самого “співця печалі нашої” можна щодня, мабуть, побачити й почути в пригородних наших поїздах.
Я його чув оце недавнечко (три дні тому) на перегоні між Змійовом і Харковом, по Донецькій залізниці.
Сильно жалібних пісень він співає перед пасажирами, щоб потім, скінчивши пісню, простягти руку й ще жалібніше промовити: “Обратіть, гражданє, уніманіє на моє бедствінне положеніє”.
Чув я, співав він дуже велику “поему”, що зветься “Отец и дочь”.
Про дуже сильну трагедію в тій пісні розповідається на голос “Кирпичиків”.
Хоч у вступі до “поеми” говориться, що
Ни кирпичики, ни чугунчики В Ленинграде теперь не поют, А поют теперь песни новие и на новий мотив передают, — але “передают” її не “на новый мотив”, а на мотив старий, на мотив “найреволюційніших” “Кирпичиків”. Ця “песня новая” знайомить слухачів з тим, як
На кладбище Митрофания Отец дочку зарезал свою.
“Отец, мать и дочь жили весело”, але потім над малюткою насміялась “злая судьба” — померла в неї мати.
Батько “нашел себе жену новую”, що зненавиділа семилітню “крошку” і “отцу вот задачу дала”:
Всей душой люблю тебя, миленький, Только жить мне с тобою невмочь. Говорить тебе только совестно: Жить с тобою мешает мне дочь, Ты убей ее иль в приют отдай. Только сделай ты все поскорей. А не сделаешь, я уйду тогда и одна буду жить веселей.
Батько не видержав. Агітація нової жінки сильно на нього вплинула, і от:
Мысль зверская пришла в голову И не стал свою дочку любить. В детский дом отдать было совестно, И решил зверь-отец дочь убить.
Ухваливши це все, отець повів дочку на кладовище, на могилу своєї першої дружини і:
В друг отец: “Надя, Надя, — стал звать, — Подойди ко мне, моя милая, Я хочу тебе чтото сказать…”
Бідна Надя, не знаючи нічого, хоч “сердце девочки гибель чуяло”, підійшла до батька.
Лицо бледное, подошла к нему. Отец бистро схватил и стал жать, Чтобы крик ее не мешал ему И на помощь людей не дал звать.
Батько, “жмучи” Надю й кричачи: “Тм, родная дочь, йди к матери”, — за-р-р-різав свою дочку, “крошку семилетнюю”.
Засверкал тут вож палача-отца, Совершил он ужасный кошмар.
І тепер:
Два креста стоят над могилкою: То мамаша и дочка лежат.
Епілог цього всього “совершения кошмара” такий: Батько “за железной решоткой сидит”, а
Красавица где-то шляется, На свиданье ко мне не идет.
“Зверь-отец” наприкінці звертається до всього радянського суспільства з закликом:
И хочу всем мужчинам сказать: Как умрет у вас жене первая, Детям мать вторую не брать.
Отака печаль лунає щодня по вагонах пригородніх столичних поїздів.
Та це ще не все. Слухайте далі.
Кінчивши співати, “співець печалі нашої” звертається до всіх граждан з такою пропозицією:
— Гражданє! Моть, хто хатіт імєть єту пєсню переписану, то прошу: ціна 20 копійок!
Витягається з-за пазухи ціла папка з передрукованими на машинці піснями й продається. Я, звичайно, купив. І багато ще купило.
І от, коли я радіснр кинувся купувати, мені було ще запропоновано:
— Гражданін! Імєїться в мінє ще й “пєсня-роман”, очінь антіресна. (Наголос на о: роман!)
— А про віщо, питаю, той “роман”?
— О любви!
— Дайте, пожалуйста!
“Роман”, я вам доложу, знаменитий! “О любві” — і більше, “ні об чім”.
Ти вспомніль комнатку уютную, Где мы сидели с тобою вдвоем. Меня ти в губки целовала И називала “милый ты мой”.
Потім ти “другую поліобил”.
Ты полюбил одну богачку. Я знаю просто, милий мой: Богачка золотом займете” И позабуде? про тебя.
Кінчається “роман” дуже сумно:
Вот скоро, скоро, друг любезный, Венок терновий мне сплетут. С венком терновим в гроб дубовий Меня на кладбище свезут. И сердце рани там залечит, Какие єсть в груди моей, И зарастет моя могила Тернистой зеленью и травой.
Я плакав, читавши і поему “Отец и дочь”, плакав я гірко і над “песнею-романом”. Чого я плакав?
Так! Сумно мені було, я й плакав.
* * *
Коли я, прийшовши додому, читав уголос, про “Отца и дочь”, маленька дівчинка, слухаючи це все, запитала:
— Дядю! За віщо ж то татко свою дівчинку маленьку зарізав?
— То він, кажу, “по обшибке”! Йому треба було когось іншого зарізати, а він дівчинку різонув. “Обшибка” вийшла.
“Обшибка” вийшла.
