І ревонули сурми архангельські… Розверзлися небеса… Репнула земля й покололася… Порозкривалися могили… Попідскакували кісточки одна до одної, взялися цупко м’ясом, позв’язувалися… Дунуло душами… Хутенько вскакують душі в тіла відповіднії. Схоплюється народ православний і підтюпцем біжить, по дорозі застібаючись… На суд страшний поспішає люд божий, мужеський і женський, старий і молодий, бородатий і голений, зєло грішний і світлоправедний, і так собі середній, угодовець, що одної неділі до автокефальної, а другої до православної…
В сяйві золотому, на престолі високому, сидить грізний Саваоф. Одесную — Христос.
І змовкли сурми.
Встав грізний Саваоф:
— Чи всі зібралися? Домкомам перевірити за особистою відповідальністю.
— Всі, господи.
— Судитиму вас по ділах ваших… Слухай мою команду. Коториї вівці — праворуч, коториї кози — лівоооруч!
Лавиною сунуло все в праву біч.
Поперед усіх вистрибом ударив, мабуть, чи не найсмиренніший, мабуть, чи не найсвятіший, з ласки божої, патріарх, раб божий Тихон, владика з Великої, і Малої, і Червоної, і Білої, й Прикарпатської…
Блискавкою мигнули Саваофові очі. Громом роздерлось повітря:
— Заверніть Тихона!!!
В митрі діамантовій, з хрестом смарагдовим, в шаті золотом вишиваній схилив голову свою перед судією владика і Великої, і Малої, і… і…
— Куди побіг, Тихоне?! Хто ти єси, Тихоне?!
— Баран єсмь я, господи, вівця кротка…
— Цап єси ти, Тихоне!
— Баран єсмь я, господи!
— Цап єси ти, Тихоне! Просили… Давав?! Мерли… Рятував?! Гнобили… Захищав?! Плакали… Утішав?!
— Так, господи… Давав, рятував, захищав, утішав… Денікінові давав, Колчака рятував… Юденича захищав… Врангеля утішав. Бо ж “ніхто більше імать, аще душу свою віддасть за друзі своя”.
— А діти? А матері? Мільйони трупів. Тихоне, забув “легше верблюдові”?
— Не верблюд я, господи!
— Хто ти єси, Тихоне?
І тихий, боязкий голос з гурту:
— Дозволь, господи, я скажу. Я — смиренний раб, єпископ Нафанаїл, владика Харківський й Охтирський. Я скажу, господи, тільки щоб у газети не попало. Ніколи в газетах не виступав.
— Кажи.
— З одного боку, господи, так: допомогти треба… А з другого — велелєпіє твоє, о господи…
— Не крути! Кажи, що повинні були робити?
— Господи…
— Хто ж ви єсте?!! — крикнув і замовк.
…Тихою ходою підійшов до престолу господнього Юрко Побідоносець:
— Дозвольте доложить…
— Ну?
— Я, як начветсанупр хлівів твоїх, господи, мушу посвідчити, що зазначені тварини до жодного з вищезгаданих типів не належать. На підставі довгих спостережень виявилося: поводженням — лиси, характером — вовки, тілом — кнури, плодючістю — кролі, голосом — канарейки. Найбільше скидаються на ієрархів православної російської церкви. Батько — Распутін, мати — лисогорська відьма. Годуються рибою. Сибірка не бере.
І одійшов…
І довго-довго сидів Саваоф… І думав: “Хто пасе?! Хто пасе?!”
І встав Всевишній. Махнув безнадійно рукою.
— Не можу… На землю… Хай трибунал… Всі по трунах! Суд потім… Назад!
