(Пам’яті Юрія Васильовича Шумського)
І
Було це, мабуть, року 1923-го. А може — 1924-го. Зайшов до мене в Харкові в редакцію “Селянської правди” співробітник, як він себе назвав, Херсонського Українбанку.
— Драстуйте, — каже.
— Драстуйте, — кажу.
— Зайшов, — каже херсонець, — я до вас просто, щоб з вами познайомитися.
— Ну що ж, — кажу, — давайте познайомимося, — не така вже це важка справа.
Познайомилися. Сидимо, розмовляємо.
Новий знайомий розповідає мені про Херсон, а я слухаю та угукаю собі, щоб не мовчати, а розмову сяк-так підтримувати. Говорили, говорили, і раптом херсонець мене запитує:
— А чого ви до нас, до Херсона, ніколи не приїдете?
— Та нема, — кажу, — справ у Херсоні в мене ніяких, і родичів у Херсоні я не маю, а в редакції я працюю не роз’їзним кореспондентом, отже, нема причини, щоб до вас у Херсон поїхати.
— А ви, — наполягає херсонець, — знайдіть причину та й приїдьте! Послухаєте, як співробітник нашого банку ваші твори читає! Не пожалієте!
— Який співробітник?
— Шумський! Юрій Васильович Шумський! Він так вас читає на наших вечорах самодіяльності, що ми помираємо зо сміху!
Отак я вперше почув про Юрія Васильовича Шумського.
До Херсона мені тоді поїхати не довелося.
ІІ
1925 року в Одесі заснувався Державний драматичний театр імені Жовтневої революції.
Відтоді частенько вже ім’я Шумського почало з’являтись і в пресі, і в розмовах про роботу Одеського театру.
Шумський… Ужвій… Нятко… Оcмяловська…
Кріпке ядро молодих, українських акторі” очолювало колектив молодого Одеського театру.
Уже тоді одесити, приїздивши до Харкова, тодішньої столиці Радянської України, пікірувалися з харків’янами:
— Хіба у вас “Полум’ярі”?! Побачили б ви у нас, в Одесі, “Полум’ярів”!
— І це називається “Республіка на колесах”?! Коли це “Республіка на колесах”,’ то в Одесі не одна, а три “Республіки на колесах”!
Тоді і в Харкові, і в Одесі йшли п’єси “Полум’ярі” Луначарського і “Республіка на колесах” Мамонтова.
Ішли ці п’єси непогано і в Харкові, і харків’яни не здавалися, гаряче доводили, що в Харкові п’єси йдуть краще.
Тоді одесити йшли з козирного туза:
— А “Собор Паризької богоматері” ви бачили? Шумського — Клода ви бачили?! А Осмяловську — Есмеральду?!
Не знаю, чи бачив тоді хтось із харків’ян “Собор Паризької богоматері” в постановці Одеського театру Революції, чи не бачив, — ця п’єса в Харкові не йшла, — і харків’яни змовкали.
Розповіді про виконання Юрієм Шумським ролі архідиякона Клода переростали в легенду.
Так із сина малописьменнога чорнороба і неписьменної батрачки виріс першорядний, блискучий артист, згодом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський.
III
Тільки ї 927 року мені пощастило вперше побачити і по>чути Юрія Васильовича Шумського.
Я не пригадаю, в якій саме ролі я вперше побачив, вразило мене насамперед те, що на сцені ходила людина, яка не грала, а жила отак, як це в житті буває. І говорила так, як у житті говорять, і руками так розмахувала, і ногами так ступала…
Дивно якось було те, що от чималенько іноді буває людей на сцені, а дивитися хотілося тільки на Шумського, слухати хотілося тільки Шумського.
Виходив Шумський із сцени, було шкода, що він пішов, з’являвся він на сцені знову — було радісно.
Причаровував Шумський глядача вже самою своєю появою на сцені.
Великого сценічного, по-російськи казавши, “обаяния” був актор.
Дивишся і дивуєшся:.і не найбільший він од усіх, і не найтовщий, і голосом нормальним говорить, а дивишся — на нього, і слухаєш — його, Шумського.
Отакий був іще світлої пам’яті Панас Карпович Саксаганський.
Панас Карпович у “По ревізії” грав п’яничку — свідка Гараська. Така собі нікчемна ніби ролька, верзе щось п’яним-п’янюща людинка на сцені нечленороздільне, а очей од неї відірвати не можеш. А бачив я Панаса Карповича у “По ревізії” в такому ансамблі, що кожний із учасників міг прикувати погляд і затамувати подих тисячі глядачів.
Отоді ж таки, 1927 року, я й познайомився з Юрієм Васильовичем в Одесі.
І тоді ж таки я запитав його:
— Так оце ви той самий Шумський, що з Херсона?
— Отой, — каже, — самий!
— Ну, тоді,— кажу, — все зрозуміло.
— А що саме, — питає Юрій Васильович, — зрозуміло?
— А те, — кажу, — зрозуміло, що попервах буває незрозумілим.
— А що саме?
— А те, — кажу, — саме, що не завжди слід не вірити людям, ніби співробітники Українбанку можуть чарувати людей майстерним читанням творів. Особливо коли ці співробітники такі, як Шумський.
Я розповів Юрію Васильовичу про те, коли і при яких обставинах я про нього почув, і додав:
— Отепер я шкодую, що не поїхав до Херсона і не почув, як читає мої твори співробітник Українбанку.
Юрій Васильович засміявся:
— Це діло можна поправити. Шумський і тепер читає ваші твори. І він таки їх вам прочитає. Одного тільки не буде: тепер їх читатиме не співробітник Українбанку, а артист Державного українського драматичного театру.
Читав мої твори Юрій Васильович, спасибі йому, так, що після його читання хотілося ще писати.
А от разом виступати з Шумським зовсім не хотілося, бо читати свої речі самому чи до Шумського, чи після Шумського просто було і боязко, і соромно…
Читаєш і думаєш: “Такого чорт батька зна чого понаписував! Язик за зуби зачіпається!”
А як читає Шумський, слухаєш і носа вгору: “Дивись! Ні… Нічого… Слухати можна!”
Великим майстром художнього слова був Юрій Васильович Шумський.
Особливого якогось, притаманного тільки Шумському, забарвлення набирали в його виконанні твори Шевченка, Коцюбинського, Тичини, Рильського, Сосюри, Малишка, Воронька та інших наших письменників і поетів.
Як ніхто, умів він читати сатиричні та гумористичні речі.
Читав Шумський дуже просто, без притисків, без натисків, а от в отій саме “простоті” була і глибина, і широчінь, і опуклість, і найтонші барви виголошуваного ним слова.
Читав Юрій Васильович по-різному: і в образах дійових осіб оповідання, чи вірша, чи байки, і у виявленні свого ставлення до виголошуваної ним події або ситуації.
Коли він читав, приміром, “Зенітку”, ви бачили перед собою діда Свирида, хоч ніякого гриму на Шумському не було: і голос в артиста був старечий, дідівський, хитруватолагідний голос мудрого діда, і постать у його була дідівська, а як декламував він Тичинине “Я стверджуюсь, я утверждаюсь”, голос Шумського гримів силою, металом, артист на очах виростав, більшав, ширшав!
“Бо я — народ!”
Чудесно читав Шумський!
А чому чудесно? А тому, що художньо!
І любили ж Шумського і глядачі, і слухачі!
Я не знаю “аматорського” періоду акторської роботи Ю. В. Шумського в Херсоні, хоч і тоді він уже, як бачите, захоплював слухачів читанням творів, а Одесу Юрій Васильович завоював одразу.
Шумський знайомив мене 1927 року з Одесою. Де тільки ми з ним не ходили! І в порту, і на Молдаванці, і на Пересипу, і були в якихось катакомбах, купували свіжу скумбрію на базарі, і скрізь-скрізь-скрізь, де появлявся Шумський, скрізь і всюди лунало:
— А, Юрій Васильович!
— Привіт товаришеві Шумському! А то просто:
— Юра! Юрко! Юрочко!
На базарі, на вулицях чулося:
— Шумський пройшов! Наш Шумський іде!
Це був 1927 рік. Шумський працював в Одесі всього тільки другий рік, і таке визнання, така любов!
А Одеса за свій вік чимало кого бачила й чула у своїх театрах!
Потім Шумського полюбив Харків, потім — Київ, потім — Україна і, нарешті, весь Радянський Союз!
IV
Я не збираюся писати біографії Юрія Васильовича Шумського, не входить у моє завдання розбирати його творчий шлях та роботу над сценічним образом…
Мені хочеться теплим словом згадати чудесного артиста, душевну людину, вірного товариша і прекраснодушевного, веселого, дотепного сотрудовника, людину-друга, з якою доводилося частенько зустрічатися, бо життьові шляхи наші, спасибі долі, так чи інакше перепліталися в роботі і в часи відпочинку — чи то на полюванні, чи на рибальстві…
Шумського як артиста й майстра художнього слова знали й любили багато людей: може, сотні тисяч, може, мільйони…
Бачили його на театральних виставах, дивилися на нього в кіно й по телевізору, слухали в численних радіопередачах.
Од нього пішли геть-чисто по всенькому Радянському Союзу Галушине “у курсі дєла!” й Романюкове “категоричеським путьом”.
Його бачили Городничим і Жадовим, Богданом Хмельницьким і Платоном Кречетом, маршалом Василевським і генералом Ватутіним, Борисом Годуновим і Єгором Буличовим, професором Буйком і професором Світловидовим (“Дніпрові зорі” Я. Баша), Кармелюком і Швандею, Галушкою і Романюком…
Я не знаю, скільки ролей за своє життя грав Ю. В. Шумський, але лічаться вони, розуміється, сотнями.
В цих ролях, в цих образах бачила його сила-силенна людей…
Але був іще й інший Юрій Васильович Шумський.
Шумський без гриму і без вірша чи оповідання на устах, Шумський в колі друзів у шатрі на березі Дніпра, або схилившись з вудочкою над Дніпром чи над ставком, або з рушницею в лісі чи під величезним ожередом соломи серед степу…
Побачили б ви тоді його променисті великі сірі очі з весело-лукавими чоловічками, його чарівну посмішку, почули б його теплий, ласкавий, оксамитовий голос.
Там би, на природі,— а природу Шумський любив ніжною любов’ю! — ви дізналися, що отак само, як він у
Галушці, так самісіньке говорив “у курсі дєла” такий чи такий селянин, і з якого той селянин села, і з якого він району, і з якої області
Ви б там почули, що “категоричеським путьом”, отак точнісінько, як Романюк у “Калиновім Гаю”, промовляв голова комнезаму (ім’ярек) Херсонської губернії. І про село б ви взнали, де він головував, і скільки в того голови було дітей, і коли саме він наказував: “Категоричеським путьом! І точка!”
Юрій Васильович читав на концертах уривок із “Fata morgana” Коцюбинського. І він би вам розказав, де, в якій саме пивній він пив пиво з Андрієм Воликом.
Ви б падали зо сміху, коли Юрій Васильович, повертаючись з вами з полювання, сказав, що в оцій пивній йому пива не дадуть, устав з машини і на ваших очах зробився раптом п’яніший від чопа.
І коли він зайшов у пивну і “потребував” пива, переляканий продавець (не знаючи, розуміється, хто перед ним) не тільки не дав йому пива, а почав виштовхувати з пивної.
Ми помирали зо сміху.
Так, що називається, моментом він умів перевтілюватися. Останні роки Юрій Васильович хворів на серце. Але й хворий він завжди просив нас:
— Як їхатимете на полювання, візьміть і мене: я хоч постою в лісі.
І він з нами іноді виїздив.
Одного разу приїхали ми на поле, повиходили з машини і пішли ріллею витоптувати зайців.
Юрій Васильович пройшов метрів двісті, став і промовив сумно:
— Ні, не бігати вже мені за зайцями!
Повернули ми з ним до ожереду соломи (зайці, між нами кажучи, і від мене вже значно бистріші) та й посідали: під соломою.
Молодші товариші порозбрідалися по ріллі.
До нас понаходили шофери, поприбивалося кілька місцевих мисливців. Юрій Васильович розповідав нам різні “історії” із свого многотрудного життя…
Мисливці й про полювання позабували…
Скільки він бачив у своєму житті! Скільки пережив!
І все бачене він вбирав, як губка.
І все те бачене в народі він, як художник, перетворюючи, віддавав народові в неповторних художніх сценічних образах.
А щодо художнього перетворення він таки справді був “у курсі дєла”…
Істинно народний художник, народний артист! “Категоричеським путьом” — народний!
