1
Коли над Києвом починають голубіти ночі, на каштанах бубнявіють бруньки, а на київських схилах витикається зелена травиця, — запахло, отже, весною! — кияни, зустрічаючись один з одним, весело посміхаються:
— Чули, коли сезон починається?
— В театрі?
— Та в якому там театрі?! На стадіоні травичка вже зазеленіла, а ви про театр!
— Та яка там травичка? Ще сніг на стадіоні! На схилах, щоправда, вже де-не-де зазеленіло.
— То ви не придивлялись! В середині поля справді ще сніг, а на штрафних площадках уже два кущики травиці виткнулось. Спеціально вчора сам ходив, сніг розгрібав. Ось-ось уже!
Кияни трохи нервуються, чекаючи відкриття футбольного сезону.
Та не тільки кияни. Чекають нетерпляче і москвичі, і ленінградці, і тбілісці, і всі, всі, всі, хто болітиме за групу “А”, за групу “Б”, за першість у Союзі, за першість в кожній радянській республіці, в кожній області, в районі; в колгоспі — яка бригада повоює першість; на заводі — який цех; в інститутах, в університетах, технікумах — який факультет.
А в нашому дворі щодня відбуваються матчі між першим парадним, де за капітана Льоня, і четвертим, де капітанствує сіроокий Юрко.
І коли від пушечного удару летять з брязкотом у мене в квартирі шибки, капітани обох команд авторитетно заявляють:
— В штангу!
На цьому перший “тайм” моментально кінчається, команди розбігаються на перерву, не для перепочинку, а більше для того, щоб уникнути штрафу — одинадцятиударки… материним віником…
Кожної весни мільйони футбольних м’ячів літають над неосяжними просторами нашої чудесної Батьківщини.
— Сезон починається першого квітня! Але в Тбілісі!
— А в нас коли?
— Одинадцятого квітня!
— Ой, як іще довго чекати! Аж одинадцять день!
Кияни заздрять тбілісцям, москвичі — киянам, ленінградці — москвичам, а футбольна команда десь на Новій Землі заздрить усім командам на Великій землі, бо розпочне вона матч десь аж у червні… Але розпочне обов’язково…
2
Перший матч сезону в Києві.
Далеко задовго до матчу болільники вже по кілька раз обговорили поміж себе майбутні склади команд — і основного, і дубля, — і з цього приводу було чимало гострих суперечок, причім жертвами цих суперечок завжди бувають не спорщики, а ні в чім не повинні футболісти, що десь у Сочі чи в Гаграх готуються до майбутніх боїв.
— Центр нападу в основнім складі Н.!
— Хто?!
— Н.!
— Корова!
— Хто корова? Н. — корова?!
— Ну, як не корова, так сундук!
— Хто сундук? Н. — сундук?!
— Хіба ні?
— Самі ви сундук!
— А ви — корова!
До згоди, як бачите, в даному разі не прийшли!
Симпатяга Н., центр нападу, чесно й наполегливо працює на півдні, щоб удосконалити майстерність, а з нього болільники зробили і корову, й сундука, та й самі при тім коровоосундучилися…
Спортивна боротьба…
А як часто ви чуєте, що треба зробити, щоб вийшов ідеальний, непереможний футболіст.
Щодо київської команди майстрів футбола рецепт цей приблизно такий.
Заслужений — та де заслужений — народний! — болільник авторитетно заявляє:
— Ех, якби до сміливості Лермана та додати удар Лемешка, ліву ногу Віньковатова, праву ногу Товта, серце Пономарьова, лоб Годничака, голову Дашкова, очі Гаврилюка, хватку Макарова… От би був центр нападу!
А чорноволоса Інна додає:
— А волосся Юста! Кучеряве! Білоголова Оля вимагає:
— І щоб хоч трішечки Комана!
Тут, розуміється, може бути безліч варіантів в залежності від особистих симпатій.
А чому б, справді, нашому старшому тренеру товаришу Ошенкову не прислухатися до таких оригінальних порад наших заслужених болільників?
Варіанти можуть бути найрізноманітніші, але одне завжди буде незмінним: Інна й Оля в кожному варіанті вимагатимуть:
— Щоб волосся Юста! І щоб хоч трішечки Комана!
3
Любить наш народ футбол, кріпко любить. Любить він і наших футболістів…
Шаленіють від футбола болільники, до болю, до сліз переживаючи гіркоту поразки і буйно радіючи з перемоги!
Складна гра — футбол. І не так технічно, як психологічно.
Грають одинадцять майстрів.
Їх судить один суддя!
А того одного суддю судять п’ятдесят-шістдесят тисяч чоловік.
І коли прислухаєшся до вироків отого шістдесятитисячного судді, виходить, що суддя всесоюзної категорії знає правила гри значно гірше, ніж, приміром, отой тринадцятилітній шкет, що в нього очі на лоба вже вилізли, а він кричить:
— Суддю на мило!
А навіщо йому те мило, коли він, як на нього глянути, умивався ще тоді, як лежав у ночвах і мила його мама. А то раптом одчайдушний тисячоголосий крик:
— З по-о-о-ля! З пого-го-го-ля!
— Кого ви хочете “з поля”? — запитали якось ми одного дядю, що кричав “з поля!”, заплющивши очі.
— А мені все дно! У мене голос хороший — прочищаю! Іноді різкий крик “з по-о-о-ля!” набирає зовсім несподіваного значення.
Гурт молоденьких дівчаток голосно, настирливо й уперто скандував:
— Юста з поля! Юста з по-о-о-ля! Юста з по-о-о-ля!
— Ви несправедливі, дівчатка, — Юст прекрасно грає!
— А ми його викликаємо з поля на пляж!
— А-а-а!
А проте, правду казавши, несправедливо ставляться до наших майстрів футбола глядачі. Навіть болільники. Матч. Наші виграли.
— Бачили? Ех, молодці! Ні, таки в нас прекрасна команда! Орли! От команда! От грають! Ви бачили, як Віньковатов? А Дашков! А Товт! А Пономарьов! А Макаров! Геній! От команда так команда! Яка бистрота! Які удари!
Наші програли.
— Партачі! Ну, хіба це команда?! Лазять по полю, як сонні мухи! А Макарові Щоб такого м’яча не взять!? А ще називаються група “А”! Та їх і в “Б” не пустять.
Виграли.
— Оце команда! Ще їм виграть у Москві, в Тбілісі, в Куйбишеві… І що ви гадаєте? Можуть бути чемпіоном! От команда!
І т. д. і т. ін.
Нічого не зробите: боліють!
…Ну, товариші футболісти! Наші! Київські!
— Удар! Іще удар!
Тільки, будь ласка, не в штангу! І не в свої ворота!
