Маю я, крім інших різних Поганих звичок, ще дві. Одна з них — це, що я іноді думаю. От сидю собі та й думаю.
Друга звичка та, що я щодня сплю.
Якось оці дві погані звички переплутуються в мене одна з одною і виходить тоді така штуковина: то, про що я думаю, починає мені ввижатися уві сні.
Це, між іншим, не новина, що мені багато чортівні сниться, бо я частенько про це ділюся (цікаво їм те чи не цікаво!) з читачами.
Навіть на сина мого оці сни в спадщину перейшли — і йому часто різні сни сняться.
Оце якось його запитав:
— Що тобі, малий, сьогодні снилось?
— Соколадний клоп! Великий-великий клоп із соколаду! Це, мабуть, у нас фамільне.
Да… Так, значить, я іноді думаю, а воно візьме та й насниться.
Думав оце я напередодні десятого Жовтня про театр. Про його десятилітні досягнення. Думалося добре.
Три опери маємо. “Березіль” франківців, одещан, заньківчан, шевченківців, Харківський держтеатр, Робсельтеатри, дитячі театри маємо.
Слава тобі, подумав, господи!
Потім почав про всілякі формальні досягнення наших театрів думати.
Думав, думав, а потім сам собі подумав, чого я, думаю собі, про ті формальні досягнення думаю, коли про їх, думаю собі, є кому думати.
Хай, сам собі подумав, ті про них думають, кому про них доручено думати.
Та й ліг спати.
Не те, що не було про що думати, а просто не може ж одна людина про все в світі передумати. Можна дірку в голові продумати. От і ліг собі спати.
І вийшла, товариші, така “окансія”: образилися, мабуть, на мене формальні досягнення за те, що я про них не подумав.
Вони ж мені показали вночі, “де раки зимують”! Я знаю, що наші театри мають формальні досягнення! Я знаю, що ті досягнення неабиякі! Але те, що на мене тої ночі накинулось? Боже мій! Я ніколи не міг припустити, щоб така тих досягнень сила була?!
Як улетіло, як затупотіло, як заметушилось. Аж досі боязко! І все реалізми!
1) Експресивний реалізм!
2) Плакатно-монументальний реалізм!
3) Статично-монументальний реалізм!
4) Узагальнений реалізм!
5) Умовний реалізм!
6) Зрозумілий для всіх реалізм!
7) Неореалізм!
Конструктивний реалізм! Усе це, знаєте, як двинуло! А ззаду потихеньку ще й —
9) Назадницький реалізм присунув: — І мене не забувайте! І я ще живий! — Я аж затрусивсь!
— Досягнень хотіли? А ми вам що?! Та кожний із них уперед пнеться, та кожний із них чільне місце посісти хоче!
Таке скоїлось, що я… прокинувся!
І переповнилося серце моє радістю великою:
— За десять років революції ми вже маємо дев’ять реалізмів!
За двадцять років — ми їх матимемо вісімнадцять. За сто років наш революційний театр збагатіє на цілих дев’яносто реалізмів!! Я за голову вхопився! Такі досягнення! Такі досягнення! І я почав мріяти…
— Аллаху великий! Що ж буде, коли на кожний із цих реалізмів та хоч по одній хорошій постановці!
Та ми тоді “е тільки винесемо мистецькі властивості нашої надії на всесвітній ринок, ми перескочимо той всесвітній ринок!..
Нам мало буде земної кулі!
Ми розташуємо мистецькі властивості нашої нації серед Великого (він же Тихий) океану! “Пущай смотрять”.
