Племінниця в мене є, Лялька…
Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.
Бубликом не годуй — дай газету.
Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…
І що ж би ви думали?
Зіпсували газети мою племінницю.
Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:
— Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…
— Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!
— У газетах он що пишуть!
— Що пишуть? Де ж там таке пишуть?
— І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…
— Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!
— Негарні, дядю, люди!
— Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?
— “Підтягують” одне одного, а потім “розкачують”!
— Що ти мелеш? Хто кого “підтягує”? Хто кого “розкачує”?
— А ось читайте: “Треба підтягтися!”
— Ну, так що?
— А далі он: “Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!” Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… І вас, дядю, розкачують?
— Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…
— А нащо пишуть?
— Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались! Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!
— Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту, розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!
— Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…
