І
Золота осінь…
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, — він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й “раскудря-кудря-кудрява”, — ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.
Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм “кру-кру”:
— “Чуєш, брате мій, товаришу мій?” Відлітаємо!
Золота осінь…
От в цей саме час заєць уже збігав до підборщика хутра, той йому вже на всі прорішки попідбирав густо-теплі шматочки, вичистив вуха й лапки і посалив на ріпицю білий помпон.
Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак, мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштаники, відкидається набік веселенький картузик-кепочка, а натомість розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха…
Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут їх заміняють сало й ковбаса.
Незмінною залишається стопка.
При полюванні на качки стопка, як ми знаємо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюванні на зайця з неї, при певному досвіді, дуже добре оглядати обрій; коли дивитись крізь дно, — місцевість рельєфнішає.
Всі вищейменовані тверді, плинні й газуваті речі розкладаються в певному порядку на канапі, ви ходите й усе кілька разів перераховуєте, перевіряючи, чи нічого не забули:
— Штани, значить є! Чоботи є!.. Онучі, значите є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гм-гм… є… Чи не мало буде?
— Досить, досить! — поспішає посемейство…
— А де ж стопка?
— Та ось, за рюкзаком!
— Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще зарані виїду, щоб не спізнитись на поїзд.
Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.
— Ну, бувайте, здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду!
— А рушницю ти взяв?
— Ай справді, де ж це вона?
— Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась…
— Та хіба ж можна рушницею?!
— А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь із неї… А то ж…
— Ну, годі, годі! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох зайців.
— На трьох?
— Ну, купуй на п’ять! Я більше як п’ять не стрілятиму.
Поїхали…
ІІ
Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах.
З підйому можна полювати одному й колективом.
Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи бур’янами і “витоптуєш” зайця, який, як відомо, вдень лежить І відпочиває… Ви підходите до його лігвочка, заєць і вискакує…
Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим “котлом”, такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому, інакше як на сковорідку, бігти нема куди.
— Як же краще, — спитаєте, — полювати: одному чи колективом?
Майже однаково.
Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.
Дуже цікаво полювати зайців з собаками-гончаками.
Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи в байрак, вони біжать, підіймають зайця і “голосом” його гонять.
Ви стаєте на путі, де має бігти заєць, і мажете по ньому на тій путі.
Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у вашому промахові…
Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і нечуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон…
“Скільки жару, скільки страсті в голосах…”
Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, — які б були симфонії!
Стоїш, слухаєш, рве серце тобі груди, поломеніє в тебе мозок, і ти мажеш, мажеш, мажеш…
На засіди ви виходите, коли вже добре стемніє… Виходите в великому дубленому кожусі. Хазяїн вас питає:
— Може б, і свитку ще надягли?
— Ні, — кажете, — не треба. Не так уже воно й холодно. І вітру нема. Та й первак у вас з коміром. Теплий первак, я його добре підпережу, воно не продме.
Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи…
Ніч темна, бадьора.
На небі, над ожередом, — зорі, на землі, під ожередом, — зайці.
Сіли, закутались.
— Ну, налітайте, которі тут зайці є!
Тихо-тихо…
Аж ось десь аж із сусіднього села:
— “Котила-а-а-ася…”
І тихо.
Ще щільніше закутуєтесь у кожуха…
Замислюєтесь…
Мимоволі із грудей:
Ой, зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло…
І знову тихо.
Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться… Під кожухом тепло-тепло…
І на серці тепло-тепло…
* * *
Раптом над вухом:
— Доброго ранку! Заснули?!
— Драстуйте! Невже заснув?!
— А вже й сніданок на столі! Ходімте!
— Ходімо.
— А де ж ваша рушниця?
— Нема… Дивись. Сюди-туди — нема рушниці.
— Та то так! Тут у нас не зівай! Підслідили, значить, і хапнули. Ну, нічого: може, десь випливе…
— Неприємно! Не кажіть хоч нікому!
ІІІ
Додому ви все-таки зайпя привезли.
— А де ж рушниця? — питається посемейство.
— Курок трошки закапризив: заніс до майстра. Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезоні заєць.
Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню товариш.
— Будьмо!
— Будьмо!
По вечері ви благальне дивитесь на вірного товариша, а він, прощаючись, заплітається:
— Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.
