Давно колись в одному великому озері була сила-силенна коропів та карасів, а тому на його березі завжди сиділи рибалки.
Та от дивна річ: коли ввечері вони збиралися додому, звідкілясь лунав голос:
– Залиш! Залиш!
Голос наганяв на рибалок такого страху, що вони залишали снасті та улов і тікали додому. Ось чому люди назвали це озеро Залиш.
Якось чоловік на ймення Міцудзаемон, вирушаючи на рибалку, сказав:
– Хоч би скільки мені кричали: «Залиш!» – я не послухаюсь! Цілісінький день не клювало; лиш надвечір Міцудзаемону пощастило
витягти кілька рибин.
«Ну, тепер час і додому»,– подумав він і підняв кошичок з рибою. Аж тут, наче з-під землі, пролунало:
– Залиш! Залиш!
– А чого це я маю залишати рибу, якої сам наловив? – вигукнув Міцудзаемон.
По дорозі додому він зустрів вродливу молодицю.
– Пробачте, ви не продали б мені трохи риби? – спитала вона.
– Не можу. Хочу вернутися додому з гостинцем,– непривітно відповів Міцудзаемон.
Обличчя в молодиці посуворішало.
– Тож не продасте? – знову спитала вона.
– Не пролам! – відповів Міцудзаемон і подався додому.
– Гей, жінко, подивись-но на мій улов! – похвалився він і помахав кошичком. – А знаєш, я оце зустрів якусь сердиту молодицю.
– Яку? – спитала жінка.
– Кажу ж тобі – сердиту. Вимагала, щоб я продав їй риби.
–. Може, таку? – Жінка повернулася до нього обличчям і вигукнула: – Залиш!
То була молодиця, з якою він недавно здибався.
– Ой, це ти?
Міцудзаемон упав непритомний.
Через якийсь час він прийшов до тями і побачив, що він не вдома, а в лісі, глухому й темному. Снастей і риби мовби й не було.
