“І нащо сей світ розбив дорогу мою ману? Де вона ділася, куди втекла?” Шкода йому стало того давнього, на котрому він серцем одпочивав; шкода стало дитячих літ, що в такій любій та милій споминці виступили тепереньки перед ним… “Чому я довіку, довіку не зостався тим малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною, котру так пестили материні руки і доглядав її добрий погляд? Тепер інша доля — холодна і хмура, заступила матір; своїми холодними руками обгортає мою шию… Трудно мені дихати од її обіймів. Своїм темним і злим поглядом заглядає у вічі — і стигне, холоне кров у моєму серці!.. Діло, дороге моє діло, зразу перервалося; чужі, ворожі руки перервали його! Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухі очі набігли сльози.
Коло дверей стукнув засов — і злякав Петра Федоровича. Він мерщій схопився і боязко глянув на двері. Вони розчинилися, мов рот лютого звіра, і в темній-прорісі заметушилася постать чоловіча. Незабаром старий кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стілець.
— Устали, ваше благородіє? — скрикнув він глухим голосом і знову злякав Петра Федоровича.
Він мовчав. “Благородіє! благородіє!” — дзвонило в ухах у його і тоді, коли сторож пішов, і коли знову вернувся, несучи миску і глек води.
— Умиватися будемо, ваше благородіє! — знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакає “його благородіє”, “його благородіє” не забалакало, воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у роті, не повертався, — очі тілько божевільне упилися в сторожа. Сторож постояв і, не добившись слова від “його благородія”, вийшов, зачиняючи двері за собою.
“Благородіє! благородіє” — стрибало перед очима і гуло в голові Петра Федоровича. “Благородіє! благородіє!” — вимовляли стіни, двері, поміст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевільний регіт. “От тобі і рівноправність! — подумав він, махнувши рукою.— Умиймося краще”.
Петро Федорович устав; кров ударила в голову, потемніло в очах. Нетвердою ступою добрався він до миски, налив в неї води і почав хлюпостатися, примочуючи найбільше голову. Чим довше він її мочив, тим більше вона розгорялася; лице почервоніло; на висках налилися жили кров’ю, набрякли; у голові — наче горіло що, аж пекло йому в очі, мов хто піском засипав їх — різало; обличчя — парувало.
Довго він хлюпостався, довго мочив голову — не помагало. Ось він ще раз линув води на голову, підвівся, узяв рушник і почав утиратися. Сухе тіло його ще дужче розгорялося; очі застилало заволокою; у висках — сіпало й у грудях — боліло-хрипіло. Безсонна ніч давала себе почувати: не тільки груди, руки, ноги, голова боліли, мов хто здавлював їх у лещатах. йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся він по хаті раз, удруге. Голова упала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставлені; він їх не міг підняти угору. Доплутавши до постелі, він ліг. Очі від утоми закрилися, рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стіни, стеля, долівка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутіїв їх перед його закритими очима. А це зразу — все стало, покрилося темнотою; забуття насунуло; трудний сон наліг.
Не надовго він упокоївся. Мучена голова робила своє; мучені думки й у сні його не покидали: страшними причудами вони трясли його душу. Очевидячки дня зливалися з сонними марами ночі — і лякали його. Сторож, несучи снідання, стукнув дверима: — йому здалося щось страшне, темне, без образа, без обличчя, звідкільсь уставало, росло, все ламало по своєму шляху і наступало на його. Він кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хаті. Сторож здався йому страховищем — височезним, широчезним, немилосердним… Задуте з похмілля лице його здавалося колесом;
Очі — ямами, в котрих жевріли іскри якогось злого вогню, пекучого й уразливого; рот — прогалиною, з котрої виглядали чорні зуби, як спиці обода; ніс — трубою, котра пихтіла та димила, колишучи червоними боками… Страх, як трясця, затряс усе тіло Петра Федоровича. Він зложив руки на грудях, притис їх до серця і замолився очима. “Я ж нікого не займав, нікому нічого не зробив лихого”, — казав його зляканий погляд, тривожно бігаючи і шукаючи спокою.
— Заснули, ваше благородіє? Снідати приніс, — доводив сторож; а йому вчулася лайка, докори.
Він опустив голову на груди. Сторож подивився-подивився; поставив снідання на стіл; узяв миску і глек з водою; ще раз обвернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою — і вийшов, зачиняючи двері. О — ну, цьому недовго ряст топтати! — почувся з-за дверей його голос.
— Как так? — почувся і другий, незнайомий.
— А так, — на ладан дише! І що вони, моя матінко, роблять таке, що ними, мов мишами, набивають оці печери?
— Не нашего, брат, ума дело… Начальство про то ведает, — одказав невідомий голос.
Далі залізо загарчало, засов стукнув. І знову тихо, тілько ступні чийогось важкого чобота роздаються в коридорі… Петро Федорович знеміг, повалився на ліжко. і знову заснув.
І сняться йому давні привиденьки. Сниться йому улиця, запруджена народом, що вертався з базару, сниться базар, котрий переходять вони удвох з батьком, ідучи до школи. Батько іде помалу, веде його за руку. Стрівають їх знайомі, становляться, розпитують. Хрещена мати, котру він поцілував у руку, погладила його по голівці і наказала вчитись. Се було біля бублейниць. Тілько що мати одійшла, як ціла купа бублейниць кинулась на їх і трохи не збила з ніг: поміж народом, наче в’юн, звивався щось за хлопець.
— Лови! лови!— гукали бублейниці і мчали мов вітер.
Він озирнувся, пізнав Попенка, що тікав з в’язкою бубликів.
— Що то? Кого лови?— спитав батько. Товста бублейниця з масним лицем, масним очіпком та некращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликів: — як та миша — підкрадеться, ухопить в’язку — і драла!
— То, папо, Гриша, — казав він батькові.
— Який Гриша?
— Попів.
Батько засміявся і повів його далі. Усю дорогу не сходила з ума його думка про Гришу, що крав бублики. На всі лади розказував він батькові про того Гришу всяку всячину; що він і не вчиться, що він і в школу не хоче ходити; що він ото уже й бублики краде.
— Ти не бери з його приміру. Бач, він який! — сказав батько.
— Ні, я не буду його слухати.
Ось і школа; і учитель — зажовклий та замлілий чоловік, в бакенбартах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить по голові і питає, чи буде він учитися? — Буду, — одказує він тихо. Ось ще щось спитав його; він одказав; учитель погладив по голові, засміявся і… повів його у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сиділо багато всяких хлопців і, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас від їх крику окривав усю хату. Як тільки показався вчитель, все зразу утихло і всі, як ті москалі, посхоплювалися, стали.
— Сідайте, — сказав учитель.
Мов що глухо ламалося-опускалося: то школярі сідали.
— А ось і твоє місце, — сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву. Він пішов і сів.
— Учіться ж, — мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.
Тільки що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднявся з усіх боків. “Бе, а-ба, ве, а-ва”, “і очисти мя од всякія скверни”, — роздавалося то там, то там. “Посунься!” — крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. “Не лізь!” — “Лисичка, лисичка!.. Зайчик!.. Вовцюга!”! пішов викрик по всьому класі: перекидалися прізвиськами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.
— Хто се? — роздалось коло його вуха. Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві — один чорноголовий, другий білоголовий — і перешіптувались між собою.
— Не знаю, — одказав чорноголовий.
— Новичок? — знову запитав білоголовий.
— Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.
— Хто ти такий? — запитав Петруся білоголовий. Петрусь злякавсь і посунувся від їх.
— Не займай, — раяв чорноголовий.— Ще розквисне, учителеві пожаліється.
— Хто?! — крикнув білоголовий, і зелені його очі уп’ялися в Петруся. — Ти тільки мені будеш що казати вчителеві, то — дивись! — І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив од-скочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.
— Тю-у-у-у! — скрикнув хтось.
— Новичок упав! новичок упав! — І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.
— Чого ти упав?— спитав його високий, мордатий хлопець з чорним лицем.
Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.
— Хотів бити мене… — одказав Петрусь мордатому.
— Хто?
Зелені очі заіскрили між школярами.
— Отой, — указав Петрусь.
Як звірюка кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.
— Я його не бив… їй-богу, не бив! Він бреше.
— О-о, жаб’ячі очі!— гукнув мордатий.— А гусочки хоч? Кажи, дати?
— Їй-богу, я його не бив, — прохався той. Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь!— і відлясок пішов по хаті.
— Ай! — скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.
— За що ти б’єшся, бісова ведмеда? Я буду вчителеві жалітись, — плакав білоголовий. Петрусеві жаль його стало.
— Ні, він мене не бив, він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.
Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.
— Як тебе зовуть? — спитав.
— Петро.
— А прозивають?
— Телепень.
— Слухай же, Телепень; тільки хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не хвалися.
— Ні, я учителеві не буду казати.
— То то ж, гляди. А гроші в тебе є?
— Ні, немає.
— Фью-у! — мордатий свиснув. — Тут немає, а може, дома є?
— Дома є.
— Принеси завтра, я подивлюся які. Петрусь не знав, що одказати.
— Так при…
Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.
Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.
— Білоброві урок! — сказав учитель.
Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягаючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.
— Хто то? — грізно спитався учитель. Один з школярів підвівся і сказав, що то Ґудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.
— Ґудзь! — обізвав учитель.— Сюди. Невеличкий хлопчик, з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув — і вказав пальцем на долівку. Ґудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.
— Накарачки, скотино! — гукнув учитель. Ґудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…
— А-а-а-а! — позіхнув хтось.
— Хто то?!— знову гукнув учитель. Усі оглянулись, шукаючи винуватого.
— Хто то?! — ще грізніше гукнув учитель. Як у рот води набрали.
— Жук! — кликнув учитель.
