Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.
— Ти?— визвіривсь учитель.
— Що таке? — спитав Жук.
— Ти не чув? Не чув?! — мов ужалений, скрикнув учитель. — Телепень! Петрусь підвівся!
— На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.
Очі всіх уп’ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.
— Чого ти стоїш? На! — сказав учитель. Петрусь поблід, скривився.
— Чого ти кривишся? На, кажу! Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?
— Дурний!— сказав учитель.— Сідай. Шестерний! Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю опинивсь біля учителя.
— Гарячих, Костянтин Іванович? — спитав він, беручи від учителя лінійку.
Регіт, як галячий клекіт, зірвався.
— Гарячих… Тихше! Шестірний побіг до Жука.
— Я не винуватий, Костянтин Івановичі — басив Жук, — я нічого не чув.
— Держи руку! — скрикнув Шестірний і хижа радість загорілася в очах малого.
Жук наставив руку. Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку — лінійка ударилась об лавку і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі — насупились-позеленіли.
— Держи! — гукнув він і вхопив Жука за пальці. Трісь-лясь!
— Ай!..
Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука — здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного — малого, злого. Він злякався його — і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.
І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.
Петро Федорович пізнав, де він — по його гарячих жилах і холод пробіг.
День провчався над землею, хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь, над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило — і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася — і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь — здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померших, або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натружені руки — одпочивали; німіли важкі болі у серці — затихали; закривалися натомлені очі — засинали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб на завтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбуженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба-загасити голодну згагу, ні ганчірки-прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали — і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…
І все се бачили, кому хотілося бачить; все се знали — кому хотілося знати… Ніхто тілько сього не бачив і не знав з тих безталанних жильців темного непривітного дому, що стояв над горою й дивився в провалля своїм похмурим поглядом… Не бачив сього нічого ніхто з тих, кого лиха доля завела у ту господу німоти, мороку, душної і тихої смерті. Ясний ранок розцвітав над темною землею, — для їх було все рівно: темно та сиро; жаркий день змінив свіжий ранок, а в їх сіро та вогко; вечір зогнав день — німо та нудно; ніч наряжена вийшла, — а в їх похмурих келіях засвітилися мутні очі непроглядних дверей… І здавалося — заглядали вони глибоко в душу; нігде було сховатися від їх мутного погляду, від їх холодного дозору. І мучилися безсонними німими муками страшні оті жильці! Краще б зарево пожежі світнуло на їх; краще б воно обняло їх в огненному вихрові світа, обернуло у попіл, ніж невеличка частина його, що лукавий чоловік повернув на потребу собі, загнавши в гніт лоєвої свічки, — темними муками добивала кожну душу! Муки були такі тихі і такі довгі, що мов і не ворушилися, і все, здається, там застигало, холодило, костеніло. То був страшний сон з видющими очима; живий сон з сонною душею… Під ним тліли і догоряли живі душі.
Петро Федорович не спав, як і вчора. Перед його розкритими очима носилася знайома жовта пляма, а серед неї метушилися тіні прошлого.
Знову перед ним хата, тілько не та невеличка хатка у невеличкому місті, де доглядав його добрий материн погляд: — у великому місті, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першій; не чутно того тепла, що гріло його там: — широка, висока, з сірими вогкими стінами. Серед хати — стіл; попід стінами — кроваті. Ранок. За столом сидить Шестірний і товче якусь книжку, його очі застряли в їй, як гостра стріла; його зуби переминали якісь невнятні слова; лице грало краскою, одрадою… Щось, видно, хороше твердив Шестірний! На одній кроваті лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний, по щоках його смуглого виду поп’ялося пухке волоссячко, під носом висипався чорний пух. Він лежить і, здається, не відає де, бо глибока думка на його чолі, якась боляча утома на його очах. Об чім він думає? про що гадає? Він думає про рідну сторону, про село, де він зріс, про степ, де він вигулювався. Кругом його сумно та нудно; чутно шептання Шестірного, тихе, важке шептання; так вітер восени шепочеться з пожовклим листом і Недаром у Жука утома на очах, недаром сумний вид! І Жук, і Шестірний одягнені в сині каптанки, уквітчані білими ґудзиками з срібним позументом коло невеличкого стоячого коміра. На другій кроваті, якраз за Жуковою, “загорнувшись у коц, лежить хлопчик. Личко його бліде, гостре, недужне; очі чорні, виразні. Петро Федорович зразу пізнав, хто то, і одвів очі до четвертого хлоп’я, у сірому демикотонному каптанці, з дірявими локтями. Лице у його довге у жовтих плямах; очі й зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав він в одній руці і рвав, наче собака, своїми гострими та довгими зубами; пучку другої руки він смачно присмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тільки лисила ним.
— Коли ти, Попенко, наїсися?— спитав його Шестірний, закриваючи книжку.
Попенко, запихаючись булкою на увесь рот, так що за обома щоками його наче два кулаки стриміло, усміхнувся очима. Потім ковтнув, як горобець черв’яка, і мовив:
— Тоді, коли ти свого Ціцерона витовчеш.
— Я вже вивчив.
— Ну, а я кінчаю, — кидаючи останній шматок у рот, одказав Попенко. Ковтнув і той, змів крихотки з столу; укинув у рот; ухопив картуз і одну книжку і мерщій — з хати!
— Куди? в семінарію? — спитав Шестірний. Попенко мотнув головою — і скрився. Шестірний устав, зложив книжки, підійшов до дзеркала, причесав уже трохи не вдесяте свій вихор, побачив пір’їнку на каптанці, скинув його, обмів, знову надів, застебнувся і підійшов до тарілки з хлібом та салом. На їй лежало два шматочки того й другого.
— Бач, проклятий бурсак! — скрикнув.
— А що? — спитав Жук.
— Уклав за двох, та мерщій і навтьоки! Кому ж.тепер недостане? Се моя часть, — беручи шматок булки і сала, казав Шестірний, — а ви удвох, як знаєте діліться. Воно, як Телепень не йде у гімназію, то йому б і не треба, — додав, ламаючи, невеличкими шматочками булку.
— То що, що не йде? Він же недужий! — устаючи, мовив Жук.
— То він тілько видає себе недужим. Йому вже давно можна б ходити.
Телепень болізно повернувся, скрививсь. У його чорних очах загорівся гнів; бліді запалі щоки запалали краскою. Він порвався устати; підвівся — і впав.
— Коли б ти, бісова Шестірня, хоч раз занедужала, то може б поняла віри! — скрикнув Жук.
— Ет, кажи! — і Шестірний мотнув головою, укидаючи невеличкі шматочки хліба у рот. Жук призро глянув на його.
— Отже ти й не їси, а тільки балуєш… Узяв би четверту часть одділив, та я четверту, от і було б Телепневі!
— Якже! Чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидіти.
— Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! — трясучи кулаком, промовив Жук. — Не попадайся мені за увесь день на очі, а то я полічу твої погані ребра!— Очі в Жука горіли гнівом.
— Та чого ж ви змагаєтесь? Я не хочу їсти. Беріть усе, — стогнучи, мовив і Петрусь.
— От бач, він і сам не хоче. Недужий і їсти, — зло скалячи зуби, казав Шестірний.— Чого ж ти і похваляєшся на Попенка?
— Кажу — хай не попадається! — грізно крикнув Жук.
Почувся дзвонок. Шестірний, як опечений, схопився, кинув хліб і сало; мерщій за книжки й чимдуж побіг.
— Чортів лизун! — промовив услід Жук; доїв своєї часті; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.
— Ти спиш, Петре?
Петрусь повернув до його своє мокре лице.
— Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо до річки, а то і я вже занудився, сидячи в хаті. Прощай.
І повагом потяг собі. Зостався Петрусь сам, з своїм ураженим серцем, з своїм болем, з своїм горем. Гірко йому на душі, важким каменем давили слова Шестірного, та нікому й розважити, нікому одвести думки від глибокої образи. Петрусь припав до подушки — і не словами, а сльозами виливав їй своє лихо; молився, щоб скоріше йому одужати, звестися, піти у гімназію. Ніхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тілько сірі стіни — та мовчали; бачила і чула рябенька подушечка — та й та ще більше рябіла від його кревних сліз.
Увійшла низька кирпата молодиця — служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимітала і пішла, не сказавши ні одного слова, буцім вона була глуха, як та подушка, німа, як та стіна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, і… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. йому приснилася мати, своя хата — чиста, ясна… Глибокі виразки у серці перестали нити-боліти.
Несподіваний грюк і гук збудив його. Він підвів голову. На дверях стояв Попенко і змагався з хазяйкою, щоб давала їсти.
— Ти вже прийшов з семінарії? — спитав Петрусь.
— Який чорт прийшов! Вирвався… їсти так захотілося — аж шкура болить, — казав він, рвучи недоїдений Шестірним шматок булки і смокчучи сало.
Ось і він побіг. Знову одинокі думки; знову сон… Ґвалт спершу надворі, потім коло хати, а далі в самій хаті сказав йому, що поприходило товариство. Попенко убіг перший; за ним, поскрипуючи чобітьми, уплив Шестірний; далі уліз, наче ведмеда, Жук… Шестірний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, здимати пух з одежі. Попенкові очі заходили по хаті, по столі, — він шукав чого-небудь з їжі. Жук уліз, шпурнув книжки на кровать і, кинувшись на Попенка, ухопив його за в’язи.
— Ти нащо з’їв моє снідання, шолудивий бурсаче? — гукнув Жук, придавивши Попенка так, що у того аж у очах потемніло.
Попенко почав виправлятись; клявся-божився, що він і не бачив, він і не знає, що три часті тілько й було положено.
— Хай мене грім поб’є і хай мене свята блискавка запалить! хай я вдавлюся, хай я провалюся! хай мене сира земля проглине, коли я їв чиюсь часть, окреме своєї!— клявся Попенко.
— Побачимо, — сказав Жук і пустив Попенка. Попенко, вирвавшись, як заєць, дременув до порога, почав кривитись, дражнитись:
По дорозі жук, жук, По дорозі чорний!
— Ну-ну, ось унесуть обід. Дознаюся я, що ти з’їв.
— Що ж ти мені зробиш? Ну — з’їв! їй-богу — з’їв! Хай мене хрест поб’є — з’їв! хай мене свята блискавка запалить, коли не з’їв! Ну, так що? Що ти мені зробиш?
— Тоді побачимо.
Попенко так кивнув на Жука, буцім йому і за вухом не свербіла його похвальба. Отже тілько Жук глянув на його, Попенко, наче дим, щез за дверима.
— І охота тобі з тим бурсаком воловодитись? — сказав йому, скривившись, наче після чого кислого, Шестірний.
— Не твоє діло. Зась!
Шестірний призро глянув на Жука і, посунувши руки в кишені, заходив по хаті. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увійшла, розставила стіл серед хати; накрила, настановила тарілок і знову вийшла. Незабаром пахощі страви рознеслися по хаті. Шестірний і Жук сіли.
— Тобі подать, Петре? — спитав Жук.
— Ні, я сам устану, — одказав Телепень, зводячись.
— До обіду — то і встану, а в гімназію так і недужий, — промовив Шестірний.
— А тобі яке діло?— грізно спитався Жук.
— Того, що сьогодні питали: чого так довго боліє?
— Знаємо ми, як питали. По вашій милості сьогодні треба ждати надзирателя. Знаємо! — бубонів Жук.
— Чого ж по моїй милості?
