— І кому яке діло було виймати люльку з кишені?!— знову він скрикнув гірко.
— Та ну! Годі! Іди до ягід, — казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик зерно.
Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати?
— А тобі дати? — повертаючись до Петра, спитав Попенко.— На! ягоди добрі.— І він кинув півжмені на постелю.— А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.
Шестірний мов не чув: сидів і дивився в вікно.
— Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високе щось, певно, думає! — і Жук плюнув.
— Уже ж не про крадіжку ягід, — процідив Шестірний.
— Не про ягоди, то про люльки, — уколов Жук. Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.
— Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, — крізь сльози мовив Шестірний:— я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з квартирі…
— І жалійся, і проси… Чого ж? Доводь уже до краю!— грізно скрикнув Жук.
— Самі нічого не роблять, — тілько сплять та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, — такий гармидер та колотнечу зведуть. Боже мій! Боже мій!— розлягався Шестірний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.
Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не вирвалося з уст його товариства. Жук якось глухо процідив: “Бач, як невинуваті розлягаються”. І глухе те слово задавило жаль у кожному серці… Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.
Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривітні тіні. Вони задрижали, зникли… Знову світ… знову день… і пусто, і холодно у сірій хаті! Петрусь лежить на постелі, дожидає обідати товариства… Убіг Попенко; уплив гордо Шестірний; не чутно було тілько важкої ходи Жукової. Жук аж надвечір вернувся. Ніхто його не спитав — де він був; нікому й він не казав про це. Каптанок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому місці.
— Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? — не витерпів Попенко.
Жук грізно глянув через плече на спину каптана. — Проклятий карцер! — промовив глухо і сів їсти. Усі похилилися, похмурилися; одні білі зуби Шестірного, вискиряючись, блищали, як сніг, з темного кутка хати… Заболіло в Петруся під серцем; здавило щось за горло; він опустився на постелю…
На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нічні померки розлилися кругом.
Нешвидко Петро Федорович розкрив очі…
І знову рожевим світом глянуло на його перевите залізними штабами вікно. Надворі розцвітав ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука. То був сухий і блідий Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага попалила його уста, — вони були чорні, огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, — аж усмокталися вони всередину, скули і щелепи гостро повиставлялися з-під сухої жовтої шкури; одні очі горіли болізним світом; білки їх були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тліли, як згасаюче угілля. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Він ледве-ледве на ногах держався. То не чоловік, а тінь чоловіча слонялася по хаті; їй не було покою на сьому світі і не приймала її сира земля!
Проснувавши по хаті, та тінь знову лягла — і в рожевому ранішньому світі знялися її чорні думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони по хаті; як сніг у завірюху, заграли свого веремія.
І знову йому привиджується знайома хата у великому місті. І знову він з своїми давніми товаришами. Все те перемінилося — підросло. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому сорочка — як сніг; каптанок — як з голочки; усе на йому чисте-гладеньке, як і лице Шестірного — біле-рум’яне; одні тільки очі та зуби давні: очі — з зеленим виблиском, зуби — дрібні та білі, як перли. Зовсім навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно. Каптан у пір’ї, в пилу; сорочка чорна, пом’ята; обличчя, правда, подовшало трохи та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмуро-непривітні. Попенко — у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомажений, надушений. І Петро — геть підріс. Він уже у п’ятому класі; Шестірний та Жук — у сьомім; а Попенко — в богословії.
Ніч надворі; холодна зимня ніч у суботу проти неділі. Такі ночі завжди зганяють людей у теплу хату, до ясного світла, до блискучого самовара. І, коли надворі вітер виє, розносячи снігові замети, обдаючи пізнього прохожого холодними поцілунками, там, у хаті, у теплому затишку, іде тепла розмова… Очі любо грають, з уст не сходе весела балакуча усмішка — і всі запивають її теплим та пахучим чаєм. Такі вечори часто проводив Петро у своїй рідній хаті. Тепер не те. Кругом померки; світла немає; червоне зарево полум’я гоготить у пузатій порепаній грубі, світить на всю хату, скрашуючи усе в червоний колір: стіни, долівка, шибки — все миготить мов розтоплене золото… Товариство сидить коло груби і дивиться на огонь, на його огненні язики, що, сплітаючись, лижуть з усіх боків сухі дрова. Дрова тріскотять від того гарячого лизання, лопотять огняними іскорками, зливаються в одну хвилю огню… Тремтить та хвиля — то здіймаючись високо угору, то склоняючись набік — і разом з нею тремтить по хаті червоний світ, а в світлі колишуться і бігають довгі тіні… Тінь Жукова, як і хазяїн її, лежить серед хати на рядні — труситься, мов од холоду; Шестірного — сидить на стульці і, схиливши голову, переходить то на той, то на другий бік, куди повійне огняне зарево. Петрову тінь мов хто укопав серед хати, стоїть вона, то підскакує вгору, то опускається униз; а тінь Попенкова ні всидить, ні встоїть, ні влежить. То вона опиниться коло тіні Жукової, задравши догори одну ногу; то сяде і колишеться нарівні з тінню Петровою; то склониться до тіні Шестірного, мов хоче поцілуватися з нею; то заскаче-застрибає по всій хаті, по всіх кутках… Коли тіні стрибають, бігають, трусяться, товариство, не примічаючи того, веде мирну розмову. Попенко розказує про своїх знайомих бурсаків; про їх завзяття, про п’яницькі бенкети, про розбої цілої валки обходу, про попівен, попів, матушок.
— Попенку! — обізвав його Жук: — Оце ти розказуєш нам про свою братію, — смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де подісися? Мабуть, як і дід, прадід та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там — і собі, протертою ними стежкою підеш… Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів’єш своє кубло та й будеш божу службу правити, нарождених хрестити, померших ховати, молодих вінчати?.. Чи як?
— Атож! — одказав Попенко: — Учись, учись у цій проклятій бурсі, та й покинь хіба на самому кінці? Себто: пливи-пливи, та на березі і втопися?.. Ні, може, і погуляю який там рік, або два, поки вишукаю багатшу попівну, та кращу парафію; а там… пострижуся.— Нам один шлях!
— Чого один? А далі вчитись? — пита Жук.
— В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.
— А в університет? Тепер же і вам можна…
— Чого я туди піду? чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде, а там — попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять…
— Та-ак! — одказав Жук і замовк, задумався.— Та воно, і попом бувши, можна людям добро робити, — трохи згодом мовив.— Та ще, дивись, чи не більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу — учитися; у свята — народні бесіди, поучай уму-розуму. Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.
— Ту-у-ди!— розтягаючи, одказав Попенко.— Ради чого я це все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?.. Мужик поки ще темний, то і в бога вірує; а вивчиться — він і церкву забуде, а про батюшку — поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з поученій твоїх він наглумиться…
— Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш… Тільки роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п’явки, а грамотні люди.
— Та ради чого я це буду робити? — скрикнув Попенко. — У мене, може, будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам — воспитаніє дати, дочкам, — придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?
— То він, бач, дума, — усміхаючись, мовив Шестірний, — що громада сама своїми силами виб’ється в люди!
— Атож, від кого ж їй помочі ждати? Шестірний зареготався.
— Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаєш?
— Я? — спитав Шестірний.— Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобі на горіхи… Гулятимеш там, де Сидір козам роги править!
— Чого? що ж я кажу таке?
— Як що? Хіба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе знає! їй не треба ні старших, ні…
— Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усі були рівні, — почав Жук.— Оже, коли цього ще немає, то я його і не чіпаю. Я кажу тілько, що громаді нічого від теперішніх своїх старших добра ждати. Коли сама вона не придбає, то даремні її надії!
— Як же вона сама придбає?
— А ось як… По-моєму, усяк, хто трохи вище став від сірої маси народу, — не лізь у пани, не висисай з народу крові, а віддай народові все те, що через його придбав.— Се кажучи, Жук устав — і погляд його світив на всю хату.
— Що я через народ придбав? — допитувався Шестірний: — науку дав мені твій народ?
— Дав! — з запалом відказав Жук.— Він гроші дав, щоб тебе навчали!
— А віддай йому назад ті гроші, то, думаєш — науку заведе він на них? У шинку проп’є!
— Що ти сим хочеш сказати?
— Що без правителів твій народ ні к бісу не годиться!
— Хто ж про се спорить? Ти мене не розумієш… Нащо і правителі, як не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тілько ж знай і те, що правитель твій ніколи не віддасть усього своєму народові. Він ніколи не зречеться ні свого права, ні своєї власті — ні тоді навіть, коли вдасть його зовсім не потрібна буде!
— Такого часу ніколи не буде! — одказав Шестірний.— Завжди будуть поміж людьми викидатись і розумніші від других і удатніші. Вони-то і будуть правити громадою.
— Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро, без твого правежу?
— Тож — і добро пильнувати… Жук, мов опарений, скинув на Шестірного грізний погляд.
— Ти, певно, в управителі полізеш? — якось глухо запитав він.
— Атож! Ширша постать — більше нажнеш, Огонь у печі потухав; перегоріле угілля тліло, та вже не давало того світу. Ще спереду виднілись червонуваті постаті товариства; зате за спиною стояла ніч і заливала все темнотою. При останніх словах Шестірного у печі звідкись невідомо схопився тоненький струмочок огню, видко, знайшовся десь неперегорілий прутик, і огонь освітив усю хату. Обличчя Шестірного виступило ясне, моложаве, з білими вищиреними зубами, наче збиралося уп’ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очі кидали гнівний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко, з заложеними в кишені руками; а Петро сидів рядом з Жуком і добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: “Годі, перестань! тут не знайти тобі теплого привіту своїм одиноким думкам… Бач, яким холодом навкруги дише!” — То було на хвилину.
Прутик, гнучись у три погибелі, не забарився згоріти — і світ потух; білий попіл прикрив зверху червоне вугілля… Повіяло справді холодом; обдало темнотою, забуттям…
Петро Федорович закрив очі. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон, бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати, та язик не повертався у роті — задубів; важке зітхання сперлося в грудях. Він похлинувся ним, як похлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже нова мана…
Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор. На столі лежала книжка у жовтій палітурці, та сама книжка, котру не раз читав Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався і як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці, — про те ніхто не знав. Знав тілько Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці…
У зборі усі були похмурі; усі ждали чогось страшного, — наче усі були на кару виведені… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому щось у руки… Цілий збор заколихався — і Жук вийшов з гімназії…
Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів:
— Петре! тепер мої руки розв’язалися. Сім рік вони були спутані, — сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки… Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати.
— Як же ти тепер думаєш бути? — питав його Петрусь.
— Так, як і всі люди… Що ж? доступу мені в університет немає… Подякуй за се від мене Шестірному: скажи йому, що він не забариться високо піти угору. Це не посліднє наше розставання, ми з ним повинні стрінутись знову, — може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося так… Одначе, хоч і не кажи: він сам добре знає! А сам ти, Петре, бережи себе, своєї душі, свого серця… Може, тобі коли прийдеться круто на сьому широкому світі, — знай: — оця рука, на скілько зможе, запоможе тобі!
Жук подав Петрові руку — свою велику, чорну, гарячу руку… Петро плакав. Обнялись — поцілувалися. Жук зложив свої пожитки на віз, сів — і поїхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка окрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч’ї облили його лице… Він упав на постелю — і довго плакав, важко плакав… аж поки не спустилося сонце за гору, не обгорнула ніч землю; аж поки не прийшов Шестірний з гостей, червоний, веселий. Від його страшенно несло хмелем… За ним незабаром убіг Попенко. Він десь цілий день крився. Ускочивши в хату, він мав щось сказати Жукові — і великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немає і не буде.
— Таки здобувся свого… А й огнем же грав! — вимовив він, зітхнувши.
Сідало сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної ганчірки, висіли вони над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево блідніло-зменшалося, хмари, мов живі страховища, роздималися-піднімалися — і щось страшне бубоніли, блимаючи огненними очима. Ніч чорною марою налягла на землю — і зорі не хотіли її звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем. Ось і він не забарився… Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, і спустилася стрілою у яр, гогонула земля, тіпаючи на своїх широких грудях, як пір’їну, здоровенні палати, височенні церкви і невеличкі хати; зацокотали шибки у вікнах; струснули підвалини; загуло-зашуміло в повітрі… Дощ, як з відра, линув на землю — і зразу покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, патьоки з гір, стрибаючи на переступах, в’ючись гадюками по ровах, щось глухо булькочучи, грізно пінючи; зашуміла вода на низині, шукаючи виходу і, не знаходячи, щось булькотала своїм бульбашковим язиком, наче сердилася… Моргала моргавка з усіх боків; переписувала темряву покрученими стрілами блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь світ своїм страшним гуком.
Усе те слухали люди з великим страхом у душі і молилися, щоб господь їх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те і тюремщики — і якісь лихі почуття закрадалися у потайники їх серця; вони і собі молилися, — молилися, щоб грізний грім розбив їх домівку, а блискавиця обернула її у попіл… Злі, лихі люди! Їм і трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хліба… Злі, лихі люди!
