Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата, — німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя…
“Хіба се воно? хіба так можна жити?” Він знемігся, упав на постелю… Мороз пробіг поза спиною; жаль здавив серце… “Що я зробив кому? в чім провинився?” — шептав він гарячими устами, не знаючи сам, що й кому.
З грюком і зиком розчинилися двері. Чиясь проворна рука розчиняла їх, і не одну тілько половину, а разом обидві.
Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки. Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним тії безталанної ночі… Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими ґудзиками і з темно-зеленим, гаптованим золотом, коміром; через незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам — невеличкого зросту; рум’яний на виду; очі — жовто-зелені; зуби білі, тонкі та довгі, мов голочки. “Петро скочив з постелі.
А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! — усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.
Петро уп’ялив у його свої здивовані очі… Чи сон то, чи приява?.. Перед ним стояв Шестірний!
— Мы с вами еще с детства знакомы… Дайте стульев! — крикнув він, повертаючись назад.
Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові несподівані гості.
— Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?.. Жук, что-ли… — вів далі річ Шестірний: — вы еще с тех лет отличались… исключительним образом мыслей. Помните, желтую книгу, из которой ви черпали идею о лучшем устройстве общества й справедливейшем распределении благ?..
Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.
— Садитесь… Чего ви стоите? — солодко вимовив Шестірний.— Садитесь… расскажите нам все, что вы знаєте по этому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться.— Очі у Шестірного горіли, зуби виблискували.
Петро мовчав — і все дивився на Шестірного. Оже погляд його тепер не світив дивуванням, а якийсь огонь займався у йому: краска облила все обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнів опанував його серцем?
— Чего же ви молчите? Садитесь, пожалуйста, и рассказывайте.
Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать — і мовчки ліг. Зуби Шестірного потемніли, покрилися губами.
— Ви забываєте долг приличия, — здвигаючи брови, мовив офіцер.
— Пусть уж мы с вами были товарищи, — мовив Шестірний, — й теперь вот желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот вх… — і він указав на офіцера.
Той вискалив чорні зашмалені тютюном зуби. Петро мовчав.
— Пусть так! — знову почав Шестірний, і очі його загорілися хижим огнем.— Вы, как видно, долгой практикой выработали для своего корпуса два возможних положення: стоячеє й лежачее… Пусть так!.. Рассказывайте же нам, хотя лежа, что вы знаєте?
Петро шпарко повернувся на бік. Грізний його погляд упав на офіцера.
— Ви взяли мої бумаги? — скрикнув він.— Покажіть їх прокуророві, — хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було в гімназії! — І знову Петро ліг на спину. Шестірний цмокнув, скривився.
— Хорошо! Ви отказываетесь от чистосердечного сознания? Ви отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?
— Я нічого не скажу! — крикнув Петро.— Мені ні в кого й нічого прохати.
— Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, — промовив Шестірний до офіцера.
Обидва знялися, порипіли чобітьми — і вийшли. Москалі забрали стільці і — знову зачинилися перед Петровими очима двері.
Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова й очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками — і, мов навісний, забігав по хаті… Одіймаючи руки від голови і стуляючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю і заскреготав зубами… “О, чом я, чом я не вп’явся йому у ті зелені очі?!” — сичав його голос по хаті. Петро знову ухопився руками за голову, знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає-метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, — нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці, — ганяє своїми тонкими ніжками по дерев’яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, — гризе! Не видержав тонкий зубок — перепався надвоє… Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається убік, — знову ганяє по мишоловці…
Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та куриво — чорною пилюкою укрили всі широкі дороги…
Добиралося до полудня. Кальною вулицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка — і знай молила свого машталіра поганяти скоріше.
— Ради господа бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його — поганяй, Іване! — молила вона своїм журливим голосом.— Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку — та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!
— Та воно ви, пані, цілу дорогу — все швидше та швидше!— одказав машталір:— то он до того ліска, то он до того села, то до тієї хати… Воно-то нам сидіти добро, а коні, гляньте, — аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.
— Я ж прошу тебе, Іване, — молила жінка. Іван не сказав нічого; шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками — і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, посипане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, — на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі й очах лежала чорна туга. Трусячись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла — побігла до брами.
— Чи можна бачити смотрителя? — спитала вона часового.
Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, — швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару — і знову зачинилася.
— Ви чого? — спитав її неласкаве худий, шолудивий смотритель.
— Побачитись з сином.
— Опізнилися, матушка!
У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?.. Смотрителеві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!
— Опізнилися, кажу! — знову мовив смотритель і одвернувся.
— Боже ж мій! Коли ж мені прийти?
— Прийом до обіду тілько буває.
— Я ж здалека приїхала… За сотню верст забилася… Змилосердіться надо мною, — кланяючись, прохала стара.
Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.
— З ким ви хочете бачитись?— спитав, помовчавши.
— З сином… з Петром Телепнем.
— З Телепнем? — спитав смотритель таким голосом, що аж у серці старої похололо.
— Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.
— З ним не можна!
— Зовсім не можна? — ледве вимовила стара.
— Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочете розрішеніє, то до обіду можна.
— У кого ж те розрішеніє брати?
— У полковника…— І смотритель сказав прозвище.
— Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я приїзжа людина… У мене немає нікого знайомого, хто б указав.
— Язик, матушка, до Києва доводить! Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла — і, хитаючись, пішла назад.
— Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… — ридаючи, казала вона своєму непривітному машталірові.
— Я так і знав! — гукнув той.— Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись…
— Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…
— Сідайте хоч скоріш! — змилосердився Іван. Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней, і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…
Чи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, примчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з’ївши крихти хліба, з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?
Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам’яна гора. навернули чорні думки, — мов гарячою сіркою пекли його серце, — залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів’ю, покосилися; лице пожовхло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? — Нічого не думав — і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.
Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала і мала була іти до брами, та часовий не пустив.
— Атваливай! атваливай, матушка! — крикнув він.
— Я до сина, — простогнала стара. — Ось бумага, що можна з ним бачитись.
— Сегодня поздно. Завтра, матушка.
І заходив москаль, як та машина, коло воріт… раз-два! раз-два!
“Не піду ж я від тебе, лихе місце, що скрило мого сина… буду я тут цілу ніч білого світа виглядати, того щасливого часу дожидати, коли побачу тебе, мій сину, моя єдина дитино!” — не словами — сльозами промовила сама собі мати, — і пішла до візка.
Ніч далі та далі насувала; туман густішав та темнішав. Світилися огні по хатах, віддаючи крізь туман жовтими кружалами. Заблищали вікна у тюрмі, мов окате страховище сотню очей визвірило.
“Коли б я знала, моя дитино, котре то твоє віконечко, — я б з його цілу ніч очей не спускала!” — мовила стара, глянувши на тюрму.
Не чув і не бачив нічого того Петро Федорович. Він тепер навіть не бачив і жовтої плями, що кожну ніч стояла перед його очима; ні постелі, на котрій лежав; ні стін, котрі, як вороги, обступили його. Серед темної хмари чорних думок почувався йому крик і лемент голодних та холодних людей; доносилася їх важка хрипотнява, їх гірке бідкання… Що то так страшно стогне, мов з-під землі подає голос, мов важка гора налягла на груди і не дає вільно дихати?.. Щось скрегоче, молиться, голосе… “Боже наш! Боже!.. Голубко моя! діточки мої! дрібні мої!.. Хто вас тепер годувати буде?..” Петро задумався і пригадав, як йому довелося раз восени проїздити шляхом, де строїлася залізниця. Ціла купа обірваного люду валялася попідтинню убогого села. Голодний, холодний, і недужий, перелазив з місця на місце, від одного тину до другого; цокотав від лихої трясці зубами, прохав у кожного палючими очима помочі — і, не діждавшись, зціпивши зуби, страшно стогнав, молився і востаннє викрикував найрідніші, наймиліші слова… Петрові — мов хто шилом шпигонув у серце, так воно у його болізно повернулося, защеміло, занило… Він схопився за груди рукою — і перекинувся від нестямки на другий бік.
І вчувається йому знову голосіння — тонке, тягуче: мов хто тоненьку пилочку вгородив у серце і зачав пиляти; то сюди, то туди повертаючи, — так щось безутішно голосило… Петро знову задумався — і пригадалася йому жінка, котру він колись давно, ще невеличким хлопчиком, всього одним-один раз бачив на віку… Молода, з висушеним нуждою та горем лицем, з глибоко запалими очима, в котрих недоля звила своє лихе гніздо, — стояла молодиця серед двору, ламала кістляві руки — і тужила, безперестанку тужила… Коло неї двоє маленьких діток божевільне заводили тонким плакучим заводом… За двором стояв чоловік — і, мов винуватий, похнюпившись, дивився у землю. То був староста. Він приніс молодиці звістку за чоловіка. Десять років, як його оддали в москалі; десять років, — довгих-предовгих, — вона його дожидала, виглядала, — поки староста не приніс звістки, що її Якова за віщось розстріляно!.. А дома ж він був такий тихий та обхідчастий!.. Молодиця голосила; діти лементували… У Петра в голові помутилося; під саме тім’я, мов хто гарячого жару насипав, пекло-палило… Він без тямки засовався на ліжку, зітхнув, заскреготав зубами… Димом і темнотою заслало йому очі; в ухах загуло-задзенчало. І довго-довго вчувався Петрові здалека гук-крик, убачалося темне курище, пекуче огнище… А це зразу — мов з-за хмари виткнулось сонце — і осіяло темнеє поле. По йому вздовж і впоперек бігали коні; переходили люди; палили з гармат; стріляли з рушниць… Ось несамовито знялася на диби скалічена тринога коняка, захропла, гепнула на бік і налитими крів’ю очима глянула на людей, що повз неї неслися… Он — один чоловік захитався і стовбула з землею поздоровкався, — тремтить, підпливаючи крів’ю. Он — другий біля його, задравши голову вгору, падає нав-зніч, — все дедалі синіє та синіє, закриваючи очі… Он третій, вхопившись рукою за груди, щось шепче, припавши ниць до землі… Чи то поклони б’є? а чи прокльони шле?.. чи прощається з білим світом?.. Злякана коняка, згубивши хазяїна, несамовито скаче полем; з усього розгону наскочила копитом на його голову, — голова, мов горіхова лушпанина, тріснула — шепотіння затихло — коняка промчалася далі… А ось — сунуть люди рівними лавами… Іде лава на лаву, посилаючи одна другій олив’яні гостинці, дишучи огнем та димом… А позаду — наче пекло клекоче: ревуть гармати… гуде та стогне земля… Що се?.. Війна? війна?.. За яке добро так зчепилися люди?.. за які вигоди сипнула одна на другу ся сила людей? За що б’ються?.. кого б’ють? Не помирилися царі за царства, вельможі за панства, пани за підпанства — і давай мірятись силою, хто більше згубить безневинних душ, хто розіллє більше людської неповинної крові… Немає серця — немає й жалю! Що їм до того, що в тій і другій стороні, по городах, селах, хуторах снують, мов тіні, старі батьки, матері, молоді жінки, малі діти, — ламають руки, побиваються, плачуть?! В того не стало сина; в тії — чоловіка, у тих — батька…
