Омліло серце Петрове; уста шепчуть молитви і прокльони, прокльони й молитви. Піна — не піна — кривава смага криє запечені уста його; немов хто здавив за горло — захарчав він, застогнав… У голові все переплуталося, пішло колесом, наче після чаду та диму… Серце, — як не вискочить — тіпається, шпарко ганяє гарячу кров по жилах: б’є вона йому у виски, гамселить у тім’я… Петро Федорович зітхнув; ліг навзніч; притих, мов скаменів.
І знову йому сниться — не сниться, — чує він і бачить: на краю великого міста у кривобокій хатині сидять троє. Погляд у них сумний; лице замліле-заросле; одежа убога; тілько то очі й додають краси, — виблискують, як зірки зимньої ночі… Не ведуть вони розмови — веселої, довгої, гарячої; коли-не-коли вирветься, наче з-під землі, одрубне слово: “не можна так… то не життя!.. це гірше каторги!..” Вирветься-роздасться по хаті — і затихне… Здається: ці люди усе вже перебалакали; до всього дійшли; на все поєдналися… Посумувавши отак — піднялися спершу один, потім другий, третій, — вийшли з хати, мовчки. На перехресті стали. Глянули в вічі один одному; мовчки подали один одному руки — і розійшлися в різні сторони.
Петро ще дужче притих, затаїв у собі спертий дух, наче дослухався до чогось… “Це не життя!.. ні!.. яке наше життя?.. що це за життя?” — доноситься до його людський гук, наче реве люте море… Почули той гук високі палати, розкішні будинки — і затіпались від страху… Летить погоня за погонею з одного краю моря до другого; шукає бунтовиків, що сполохнули замлілі та закльовані людські душі… Куди ховатись? Навіщо ховатись? З чим ховатись? — Похапали, як курчат шуліка… Неприступні мури, чорні кам’яниці прийняли “бродяг” у свій захист… Чорне страховище, як крюк, закрутилося над їх головами… Де вони тепер? Куди їх заділи?.. Ніхто не скаже.-Пропали парості, та не пропав корінь. Настане час — виростуть нові парості; виростуть — і уразять! і прудка Петрова думка забігає вперед… Чи то садок видніє, чи город, чи поле?.. Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю, на котрій, чіпляючись колосками за гілки, буяє розкішна рослина… На високих місцях серед зеленого гаю виглядають, наче з-за хмари сонечко, будиночки — білі, чисті та ясні… Кругом їх по садочках бігають дітки, бавляться веселими іграшками. Старі, дивлячись на дітей, і собі радіють; а голоси веселих пісень молоднечі, мов щебетання весняних пташок, разом з садовими пахощами, проймають усе повітря… Чиї ж то садки розкішні? чиє поле родюче? будинки веселі? Чиї?.. А сонце чиє?.. чия земля?.. Хіба воно не всім рівно світить і гріє? Хіба воно не для всіх однаково родить?.. Хіба не кожному треба заховатись від холоду, від лихої негоди?..
Петро Федорович розкриває очі, підводиться… Червоний світ через вікно ллється на хату, освічує непривітні стіни, переписує візерунками чорну долівку, стрибає по йому, по його убогій постелі, а вгорі чорніє гострими кігтями вікно… Він зразу заплющив очі — і, як куль соломи, упав знову на ліжко… Задавлений плач, глухий болізний клекіт у грудях вирвались з одкритих, смагою спалених уст понеслися по хаті, бились об холодні стіни, слались по чорній долівці…
Як підбилось уже геть яснеє сонце, упустили сердешну матір у двір. Пішла вона у смотрительську і, вся тіпаючись, подала бумагу.
— Привести! — гукнув смотритель і почав ходити по хаті.
Пройшло п’ять хвилин… Господи! які-то вони довгі для матері старої!.. Ось щось за шелест почувся на дворі… Немощна мати! одверни, закрий очі!.. Двері розчинилися — і в хату ускочив, озираючись на всі боки, Петро. На йому сіра сірячина, як на розбишаці; він нею обгортується, мов ховається від кого. Лице — сухе і чорне — тремтить, ходором ходе; то на йому регіт малює свої смуги; то страх його кривить та корчить… Очі горять, неспокійно гасають; голова нечесана, закустрана.
— Сину мій! дитино моя! — углядівши, скрикнула мати — і кинулась до Петра.
— Цсс… — ховаючи в сірячину голову, одказав він. — Чого ти? хто ти?..
— Хіба ти не пізнав мене, Петрусю?— запитала жалібно мати.
— Не кажи мені любих слів, — скрикнув він, визвірившись. — Чуєш?.. Чого ти прийшла сюди… Що та хочеш від мене?.. У мене усе забрали, все… Були в мене хороші думки, широкі надії… Нема тепер їх! Чуєш?.. Я по очах бачу, що ти добра людина. Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?.. Кажи: не скажеш?.. Ні… ні… я бачу… По очах бачу, що ти не скажеш… Ти добра людина… Чуєш же?.. Слухай: були в мене батько та мати… Ти моєї матері не знаєш? ні?
— Хіба ти не пізнав мене, Петре? — з плачем вимовила мати.
— Ні-ні… не знаєш!.. Вона в мене добра, учила любити… Я послухав, а тепер і караюсь за те… Гляди ж, нікому не кажи, чому вона мене учила. То — страшне слово! Не кажи ж! А де мій батько? Ти не знаєш?
— Батько твій дома.
— Правда твоя… А що він робить?
— Мучиться не згірше, як і твоя мати, — плаче стара.
— Не нагадуй мені моєї матері; прошу тебе: не нагадуй! Я її любив колись… Що, як? що я сказав? любив?.. Кий біс!.. Я її не любив… Чуєш, не любив… Я мучив її… еге… мучив! Тепер се в моді… Чуєш?.. Тепер того немає… Тепер мука, одна мука… О, мамо, мамо!!— скрикнув Петро божевільним голосом і заридав на всю хату.
Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем — і… як сніп, повалилася мати додолу.
— Ге-е-е…еть! — скрикнув Петро, натягуючи на голову сірячину, і кинувся до порога.
— Виведіть його! — крикнув смотритель на москалів.
Двері розчинились — і Петро спрожога вибіг. За ним побігли два москалі, що привели його.
— Води! — скрикнув смотритель. — Води! помочі старій!
Принесли води, — збризнули, — ні волосиною не повела. Розняли ножем зціплені зуби, линули в рот води. Забулькотала вона у горлі, — стара похлинулася, здригнула — і розкрила очі.
— О-ох! — мов з-під землі, вирвалося з її груді. Ще раз збризнули на неї води, ще… Стара підвелася, сіла. Голова в неї, наче в п’яної, хиталася, не держалася на в’язах.
— Підведіть! — скомандував смотритель. Підвели стару, посадили на стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни й тяжко зітхала.
— Матушка! а, матушка!— обізвався молоденький москаль.— Напейтесь водицы.
— Ох… о-ох! — стогнала стара. — Сину мій… сину!..— сльози градом котилися з очей.
— Водицы испейте, матушка! — умовляв москаль, підводячи кухоль до її рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.
— Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. — ламаючи руки, мовила вона безнадійно.
— Їдьте додому! — сказав смотритель.— Що ж вам тут робити? Ви бачились із сином? Бачили, який він… Ми його переведемо у больницю.
Стара затіпалася, облилася слізьми, устала — й ледве-ледве подибала до порога.
— Провести! — гукнув смотритель.
Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли й за браму.
— Эй, ты! как тебя зовут? — гукнув москаль на машталіра.
— І досі Іван. А що? — озвався той.
— Иди-ка, помоги довесть старуху до места. Іван підійшов і взяв стару під другу руку.
— Не выдержала, бедная мать!
— Зомліли? — спитався Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
— Що ж мені робити з нею? — питався Іван, дивлячися на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.
— Вези, брат, домой, — одказав москаль.
— Куди ж ти її повезеш?
— Домой. Известно.
— Як же її повезеш таку за сотню верст? — безнадійно мовив Іван.
— Сотня верст! Да, брат, далеко!
— А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! — скрикнув Іван, чухаючи голову.. Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки повозка не окрилася з очей…
— Вот, брат, каковы бывают дела на свете! — промовив він до насупленого часового.
— Мати? — понуро спитався той.
— Мать! — зітхнувши, відказав москаль і скрився за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт. Раз-два! раз-два!..
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки й почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила — як журба пекуча на всю тюрму… Плачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…
— Ага!.. ого!..— радіючи, скрикнув Петро.— Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано. Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..
Петро схопився; заплескав у долошки, забігав по хаті.
— Поїдемо! поїдемо!.. Тілько от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий… Одначе, не біда! Я прив’яжу себе, щоб не хитатись.
Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки… Де-е-р-ер! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.
— До чого б тільки прив’язатись?.. Ага! Ось досі! дошки…
Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.
— Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..
І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна… Світ у віччю закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова нижче та нижче спускалася… Хвилина…друга… третя… Промінь ясного сонця стрілою промчавсь крізь вікно й упав якраз Петрові у вухо. Голова його ще нижче опустилася; лице налилося крів’ю; очі витріщились… а промінь заграв-застрибав на його нечесаній голові. Він мов стукотав у неї, будив його… Шкода! Незабаром налетіла сиза хмара і вкрила блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги, — усе похмуріло, затихло… Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня… Аж ось вона піднялась угору, забриніла, і — замерла… Холодно й пусто стало. Туловище Петрове божевільне дивилося мертвими очима на чорну долівку — та нічого вже не бачило.
Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий сторож.
То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища й стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на окопі сиділи два грабарі — один чорнявий, другий білявий, і мовчки курили люльки. Коли повозка наблизилася, вони разом устали й узялися за лопати.
— Що воно таке, скажіть на милость божу? — спитав білявий у сторожа.
— А бог його знає.
— Старе чи молоде?
— Панич, — одказав сторож.
— Панич?! — дивуючись, скрикнули грабарі.
— Що ж він зробив таке, що його заперли? — спитав чорнявий.
