Івась, спершу боячись, щоб батько прочухана не дав за те, що такої шкоди наробив, тепер почав хвастати та вихвалятись.
— Я, — каже, — назнарошне так зробив. Загородив пужално та ще й повернув!
— Молодець, Івась, молодець! — вихваляють ботьки. — Змалку призвичайся свого эахищалпн! Так їм, бісовим панам, усе й роби шкоду! Не милують вони нас — і ти їх не жалуй!
Аж ось вгляділи одрадяни, що машину повезено у двір. Побігли до шляху, чтгмдуж гукають:
— Нажерлася, ненажера, що й зуби поламала! Так і треба вам, клятим! Хотіли, бач, бога перемудрити. А він, милосердний, не попустив того, щоб святий хліб його отак нехтувати та збавляти!
Радіють, неначе малі діти. Дехто й до шинку навідався, восьмуху задавив на радощах.
— Тепер же, братця, як будуть на жнива наймати, ціни держіться!.. Гострив на нас німець зуби, хай же тепер попоцока ними!
Радяться, почому ставати. Говорять таку плату, мов справді їх хто наймає та ще й просить, наймаючи. А тут уже й вечоріти стало. Раді та веселі порозходились одрадяни вечеряти та лягати спати, дехто сподіваючись, що на завтра прийдеться на жнива ставати, і серп позубив, косу нагострив.
Заходило одрадянам звечора сонце ясно, а на ранок вставало в хмарах та негоді!.. Так їм здавалося, сонце ж по-вчорашньому світило й гріло, та одрадяни того не примічали, бо кляту машину знов поволокли з двору на поле, знов вона загарчала, валячи та вивертаючи снопи за снопами.
— А що, не я вам казав, що треба розуму та ще й розуму! — реготався тепер коваль над учорашніми глумильниками.
— Йди собі к бісовому батькові з своїм розумом! — уже навсправжки лаялися селяни.
Їм було досадно. Вони дізналися, що разом з машиною привезено декілька зайвих кіс, що ото їх уставлено нові, а позублені віддали в поправку.
Та вже, видно, одрадянам сама доля служила! Опівдні знову поволокли машину в двір. Погонич якось задивився й не доглядів, як машина смикнула батіг з його рук, підвернула під себе, й знову об пужално коси поскліпувалися. Німець розлютувався, гукає на наймитів, збавляє всім плату на поправку машини.
— Як то се? А ми чим винні! — гукають у свою чергу наймити, — Ну й вивертай з винуватого, а з усіх — за віщо?
Німець і слухати не хоче. Наймити погомоніли, погомоніли між собою, плюнули на свою зароблену за півтора дні плату та й потягли ні з чим ланами додому.
Зостався німець без робочих з поламаною машиною. Знов прикажчик забігав по Одраді, вигукуючи:
— Хто хоче стати по два семигривеники на жнива? Тепер уже одрадяни не одкидалися. Вони тільки злегка докоряли:
— Набрали чужих, а тепер знов до своїх!..
Звечора радилися — кому йти; цілою громадою вибрали й щось шепталися. На ранок виставили дванадцять чоловік, та все здорових.
Закипіла робота — аж горить! День пройшов благополучно, й німець, радий, пообіцяв ще гривеника накинути на чоловіка, коли й далі так щиро робитимуть.
На другий день не пощасливило: машина переломила косу об здоровенний дрюк, що непримітне десь серед поля взявся. Отже нічого — нову косу вставили й знов поволокли.
— Воно й добре сією машиною хліб брати, та то не гаразд, що вона так часто ламається! — казали одрадяни німцеві…
На третій день знову благополучно, а на четвертий, виряджаючи на ранок хлопців до машини, одрадяни щось їм таємно шептали…
— Глядіть же — на ямці, на ямці… Та не спиняйте коней!..
Виїхали хлопці на поле з машиною; чи протягли, чи не протягли її разів зо три вподовж поля, як біжить один у село.
— Чого? Забув що?
— Де там забув!.. Нещастя!..
— Яке нещастя?
— Зовсім к лихій годині вкрутили в’язи машині!
— Як саме?
— А так! Якраз на ямці — видно, вже назло — хтось набив у землю прикорнів та ще серед них і залізяку завтовшки в руку встромив. Ми, звісно, про те байдуже. Та й кому в голову зійде думка, що там небезпечно? Жнемо собі; Грицько коней поганяє, машина добре бере. Добираємось до ямки. Грицько коней дужче пустив, щоб разом вихопитись з ямки; машина аж гуде та ріже. Коли се як загарчить, як зашкобертає!.. Дивимось — одна залізяка, що нагинає до машини пашню, летить к бісовому батькові; далі спідня зубчаста коса, а там і верхня — мов хто руками бере їх та геть одкидає! Не встигли й оглянутися, як машина скакнула в ямку та так шкереберть і перевернулася… зупинили коней. Поглянемо — аж отакенна завтовшки залізяка у ній застряла й не тільки тобі коси, а все поламала! Кружало так і тріснуло; залізну примостку, що на ній снопи клалися, вдвоє зігнуло, в землю вгородило; на що вісь товста та залізна — так і перегоріла!.. Одно колесо від неї аж геть-геть од котилося!
— Нажали, значить? — не то з радості, не то з докором вимовляли одрадяни.
— Нажали! — одказав парубок. — Там німець — як не плаче… Нас винуватить… Машина, каже, п’ятсот рублів коштує, а ви її не догляділи… А чим ми винуваті? Як ти її доглянеш, коли хтось у ямку прикорнів набив та ще й залізяку встромив? Не йти ж нам поперед неї та не доглядатися, чи нема там чого-небудь!..
Одрадяни мовчали. Дехто пішов на поле подивитися, що сталося з машиною; дехто, махнувши рукою, промовив: “Хай винуватить!” — і пішов до хати.
Опівдні прикажчик ганяв по селу та вигукував:
— Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. Усім селом тепер одвічати будете.
Одрадяни й слухати про те не хотіли.
— Чого нас до тієї шкоди тулити?.. Наприймали спершу чужих, не дали їм заробленої плати — от і відайтеся з ними! А до нас нічого чіплятись, — одказували вони на те.
Отак дошукувались, дошукувались винуватого та й плюнули. А тим часом хліб треба вбирати, та ще й не гаючись, бо не тільки жито й пшениця поспіла, а ячмінь аж покляк. Прибіг знов прикажчик.
— Ставайте на косовицю за плату!
— Не хочемо за гроші. З копи давай! — одказують одрадяни.
Нічого німцеві робити, прийшлося віддати з копи. Одрадяни трохи не всім селом вийшли в поле: чоловіки та парубки з грабками, а жінки та дівчата снопів в’язати.
— Отак буде краще: по-божому та по-давньому, як і за батьків робилося! А то вигадали — машину: й другим лихо, й собі не на прибуток, — казали одрадяни, шпарко беручись за роботу.
Скінчилися жнива; почалося порядкування та вбирання того, що сира земля зародила. Загупали ціпи по Одраді з ранку до пізньої ночі; закуріли кіптягою токи, де перевівали купи намолоченої пашні. Загула-засвистала і в панському току молотилка, невеличкою галкою чорніючи коло страшенних стогів, що біля неї, мов вавілони, здіймалися. Все то вона намірилася пожерти за який-иебудь місяць!
— І не подавиться, клята! — казали одрадяни, слухаючи про те, що вона за день по сто кіп збиває. Хай збиває! їм до того ніколи встрявати: треба мерщій за своє хапатися, біля свого порядкувати. Гірка нужда вже гомоніла по хатах, а тут ще й за подушне надавили. Одрадяни крутилися, як мухи в окропі. Мерщій хліб прибирали та вивозили на продаж, не заглядаючи вперед, чи надовго-то його стане, — аби мерщій дірки залатати та проріхи позапихати. Урожай того року не густий вдався, всіх обдур-ив: з копти ледве-ледве по три мірки вибивали. Як полічили одрадяни, то хліба не то що до нового, а хоч би до різдва стало. А проте не дуже в тугу вдарялися.
— Слава богу й за те, що є, а там побачимо, що ще буде. Може, пошле милосердний, що горлата ненажера втомиться, як і косарка, тоді ще трохи замолотом придбаємо. То сим, то тим боком зиму перебудемо. Аби через зиму, а там, як люди кажуть, вовка самі ноги годують! — казали одрадяни, сподіваючись на панські стоги та на те, що, може, подавиться молотилка-ненажера.
А “ненажера” тим часом не тільки не давилася, а ще більше зітхала та дерла свого рота: не тільки від ранку й до вечора гула та свистала, аще й ніччю торохтіла на всю Одраду. Та й доторохтілася!.. Вихопилась якось під вітер іскра з високого димаря, мала-невеличка сама, а великої шкоди наробила: разом пожежею весь тік обхопила. Таке огнище розвела, немов серед пекла: по землі густий дим стеле, до хмар жарке полум’я засилає… Вночі страшно було глянути на те: чорне небо, як розпечене залізо, червоніє; криваве зарево на всю округу світить та сяє; панський двір і Одрада сумно позирають на те вогненне море, бездужні що-небудь зробити, як-небудь запомогти горю; собаки глухо виють, налякані невиданим дивом, і їх глухі заводи сумом та жалощами розносяться по всіх усюдах. Моторошно й страшно!..
Три дні й три ночі, не втихаючи, палало; на четвертий день випав дощ і загасив пожежу. Чого не знехтував пекельний вогонь, то те докінчила дощова вода: величезні стоги розлізлися, розпалися; замість них страшенні купи попелу та недогар’я чорніють.
Одрадяни якось сумно на те дивилися. Не то щоб їм було жалко, а досада більше діймала їх.
— Скільки-то добра за одним разом пропало!.. А все через жадність та ненажерливість людську. Вигадали машинами молотити — вогню до соломи підкладати, на те тільки, щоб бідному чоловікові не дати заробити шматка хліба. От і не дали!.. Самі пожили? Ні людям, ні собі!
Настала осінь з її негодою, пішли дощі дрібні та безперестанні з сивими непроглядними туманами, й лихо прийшло з ними в Одраду. Один бідкається, що хліба обмаль; другий плачеться, що вже не стає, третій стогне — і посліднє з засіка вишкрябав… По хатах крик та плач стоїть, дітвора репетує: “Їсти хочеться”, — а матері гукають: “Черви б вас поїли, кляті!” — й годують дітвору духопеликами. По вгородах чоловіки сновигають, не знаючи, куди б його забігти, де сховатися від того пекла, що по хатах позаводилося.
Зате в хаті, де жила Марина, тихо. Як дід Улас пішов від них, зосталася Марина одна з дочкою малою. Треба було їй самій про все думати-гадати: й одежу дбати й про харч старатися. Де ж ти всього того одними руками захопиш? Без хазяїна, кажуть, і худоба плаче. Хоч у Марини й не було худоби — нікому було плакати! — зате сама Марина не раз і не два вмивалася рясними, як надавлять її злидні та недостачі. А коли ж було таке, щоб вони її не давили? Гірко та трудно їй приходилося жити. А проте вона, хоч і скрипіла, та все не подавалася — турбувалася й про себе, й про дочку. Тепер Килина давно вже на порі стала, давно дівує. І ростом вийшла — висока та брава, й красою взяла — наче квітка та, що ранком розцвітає. Одно тільки — сумна завжди. Та як його не сумувати, коли злидні та недостачі в печінки в’їлися; як його веселою бути, коли дрантя та лаття покриває молоде тіло?.. Не дивно, що сумна Килина вдалася. А під сей рік і Марина мовчанки справляє. Що їй і про віщо говорити, коли ще до жнив вона позичками жила, а в жнива хоч і заробила з дочкою кіп з десять, та треба було молотника наймати, позички віддати.
Глухо й німо в Марини в хаті; високо стіни морок окриває; у побиті вікна не світ заглядає, а на світ витрищілося ганчір’я з вікон; у хаті холод панує, а голод німоту справляє; сама хата, колись висока, тепер понижчалаприсіла; двері покривилися, не пристають щільно; оселя подірчавіла, осунулася; зокола стіни не рівні та білі, а брудні — аж чорні, пошпуговані дощами та полупані з негодою.
— Дочко! Ти б, може, де найнялася, до кого-небудь, на зиму стала? Сама б я сяк-так перебилася, — казала Килині з осені Марина, коли ще було в неї півклунка борошна.
— До кого ж я стану, мамо?.. Найміть, я з радістю, — сумно одказала дочка.
“Найміть! найміть! — наче молоточком гамселить Марину в голову. — Кому його найняти? Хто найме? У селі заможні господарі своїх у город збувають. У них хоч е у віщо одягтися, є чим туди доставитись. А Килину — голу-босу і простоволосу — як пустити? Хто її таку найме?”
Мовчить Марина, доїда свої півклунка. Незабаром і доїла… Ні пилини, ні крихтини!
— Дочко! що його робити? Хліба немає. Ти, може б, пішла по селу та роздобула де хоч півмисочки…
Килина по селу біга, до колін у непролазній калюці свої ноги топить, роздобуває того борошна. Під добрий час, то, дивись, і роздобуде, а більше усього вертається додому з порожньою мисочкою.
— Килино? Піди, моя дитино, на поле. Як жали, то багато там колосків на полі зісталося. Назбирай. Може, не з кожного птиця випила, може, в якому й зерно задержалося…
Килина на поле чухрає колосків збирати, їй на те щастило: не проходило того дня, щоб вона з півклунка пшеничних колосків додому не приносила. Хоча були між ними з проростом, були й зовсім трухлі, та сількісь! Просушать та обімнуть Марина з Килиною ті колосочки, а на вечір і є в них горщик куті.
Раз якось пішла Килина на поле за колосками зранку, та вже й вечір, а її немає.
“Господи! Де ж се вона ділася! Чи не перестрів, бува, її лихий чоловік, чи не зустрілася із звіром у полі?” — думає Марина.
Ниє-омліває материне серце. А тут уже й ніч наступає, непроглядна темнота находе. Марина ні жива ні мертва. Коли чує — щось лізе в хату, ледве лізе…
— Ти,дочко?
— Я, мамо!
— Де ж се ти була так довго? де барилася?
— Світіть, мамо, світло. Благодать божа!
— Яка благодать?
— Як засвітите — побачите…
