Марина засвітила. Килнна перед нею стояла, а біля Килини аж п’ять снопів пшениці лежало.
— Де се ти, дочко? — аж скрикнула Марина.
— У току, мамо. В панському току, де була пожежа. .Там під купами попелу багато таких снопів зісталось.
— Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!
— Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб ніхто не бачив.
Обсушили ті п’ять’ снопів, обім’яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не запропастилося; набралося аж півклунка зерна.
Наварили куті — димом та гар’ю несе від тієї куті. Сількісь! Все ж попоїсти є що, витопити є чим, та й бігати Килині з мисочкою по селу не треба. Як уже на сході зерно, Килина викрадеться під вечір, а як смеркне — тягне додому п’ять снопів; і знову у них є, поки не стане.
Отак вони жили вдвох. Пильнували про одну кутю, більш ні про віщо. З людьми не водилися. Та й коли їм було з ними водитись? І які з ними води та переводи, коли в кожного своє лихо?.. У того жінка занедужала, той сам лежить у обліжній; там син умирав, там дочка вже вмерла. Пішла на людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбільше — обкладки. Скільки від них дітвори перемерло! Оце зранку любе-миле бігає; дивись у обід — розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на другий день і богові душу віддає… За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нічого, то навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі вити. Чи то вони вмирущого чули, чи вили від голоду?.. Сум пішов по селу, страшний, нелюдський сум обняв його… Де вже було під той час Марині до людей або людям до Марини? Кожен сам себе знав, себе одного беріг. А прийшлося-таки так, що й про неї люди згадали! Та ще як! цілою громадою прийшли прохати!
Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді. Давні думки знов окрили їх голови, давні надії заворушилися в душах… А може, панич віддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що ті мудрі та розумні вправителі тільки до шкоди та розору доводять, то, може, і відгукнеться на їх давнє жадання… От і сього року — скільки-то добра пропало? А через віщо? Через недогляд, через вигадки мудрих — дуже вже, бач, перемудрили… Що не кажи, а не панське діло біля землі ходити: й клопоту багато, та й утрати не мало. Саме краще: віддай людям та готові грошики бери.
Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись між собою.
— Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо — хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в його тільки й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай на тій, коли вже хіть е, його німець господарює, а сією нам поступиться. Наші батьки його батькові вірно служили, то невже ж він не зглянеться на наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати? — так гомоніли одрадяни поміж собою, гноблячи надію в серці про оренду.
Ось одного дня опівдні хтось ще здалеку запримітив, що ридван котить в Одраду шестериком.
— То він, він! То його сам бог до нас засилає! — мовили одрадяни й виставилися в дві лаві по вулиці.
Ось показався шестерик і в Одраді, несучи за собою здоровенний ридван. Вікна в ньому зачинені, та ще й фартушинами завішано; високі, мов верстви, коні важко топають; у них селезні грають та калюка з-під коліс розкидається на .всі боки. Ось вони вбігли у вулицю. Тісна вулиця задля шестерика; коні одно до другого туляться, щоб не зачепитися об тин. Одрадяни поступилися в дворі, шапки скидають, низько вклоняються… Та їх ридван не примічає — котить собі з затуленими вікнами; один тільки кучер вигукує: “Ну, дияволи!” — та докупи зводить коней. Шестерик не забарився промчатись селом і повернув у панський двір.
—— Махнемо через яр навперейми! декілька з молодих кинулися бігти.
— Постойте, постойте! — загукали на них старші. — Бачите — у вікнах нікого не видко й шибки затулено. Видно, спить панич. Виморився за дорогу та й заснув. Нічого сьогодні його турбувати, хай назавтра.
Назавтра — ще ні світ ні зоря, а вже по Одраді ходить гомін від двору до двору: кому йти? як доступитися?
— Та кому ж найзручніше, як не хрещеній матері? — хтось пораяв. — Хай старшу вона піде, понесе буханця, з приїздом привітає, замовить і за нас слово, вивідає — як там… А тоді вже й ми за нею доступимося.
— А справді, що так! — загукали всі й мерщій майнули усім гуртом до Марини.
Марина тільки що встала й не вмивалася; очі в неї заспані, волосся розкуйдане.
— До тебе, Марино, з проханням! Запоможи горю! — загомоніли.
— Якому? Що за рада? — питає Марина.
— Йди до двору. Доступися до панича, тобі до нього вільніш доступитися. Все ж, бач, хрещена мати; тебе не прожене. Иди, замов за нас добре слово, не дай живцем пропасти. Попроси його, хай віддасть нам Одраду в оренду…
— Як я піду туди? Як доступлюся до нього, коли в мене сорочка драна, одежа лихая? — замовила гірко Марина.
— От ще що вигадай! Иди так, покажись такою… Дрантям та латтям скоріш уразиш панські очі.
— Не піду я туди старчихою, не піду! — одрубала рішуче Марина.
Громада задумалася. “От ти й знай! Що ж тепер робити?” — дехто загомонів.
— Хіба на всьому селі не знайдеться ні в кого доброї сорочки або плахти залежаної? — гукнув хтось.
— А справді! Біжи, в кого є, та мчи мерщій! — загукали одрадяни й повернулися до Марини:
— Не турбуйся, Марино, одежею. Нарядимо тебе, як грапиню! Тільки й ти нас уваж.
Назносили Марині одежі — той те дає, другий друге тиче.
— Мою, Марино, надягай! Нехай хоч моя одежа панича побачить, — каже один.
— Бери мою! Моя буде краща, — перебиває другий.
— А моя новіша! — гукає третій.
Юртуються одрадяни… Й сміх, і лихо!
Умилася Марина, причепурилася, нарядилася… Де її й старість ділася, де й краса взялася! Хоч і знівечена лихом, протоптана голодними злиднями, отже як прикрила Марина ті злидні доброго одежею та вишарувала лице холодною водою, то воно в неї так і зашарілося, краскою грає, зовсім молодою Марина виглядає!..
— Гляди, Марино, щоб ще, бува, в тебе німець не закохався! Та вузлувата тварюка так і стріляє очима,
як побачить що красне! — регочуть одні, а другі радять:
— Знаєш що, Марино?.. Наряджай і дочку, та йдіть разом. Покажися, як там кажуть, личком! Вона в тебе така, що не стид показатися. Та воно ж, здається, й зрідні трохи — зразу в вічі кинеться. Кров — не вода!..
Нарядила Марина й Килину. Як квітка та поміж травою, так червоніє Килина в новому уборі. Личко в неї хоч і замліле, та біле; очі, як зорі, грають; над очима гарні бровенята дугами послалися, мов бархатні рямця зверху ясні очі оточили, товста коса аж за пояс сягає. А вбори мов по заказу прийшлись на Килину: синя керсетка так і обхопила широкі плечі, високі груди; червона крайка впилася в тонкий та гнучкий стан, а червчата плахта, мов пук квіток, облягла кругом неї. Як наділа ще Килина черевички-сап’янці — картина, а не людина! Усі дивувалися на неї.
— Що то воно значить панського роду та благородного коліна! — дивувалися люди, а найбільш усіх Марина. Вона на Килині добачала своє давнє, згадала про свої молоді літа та аж заплакала.
— І красу, і здоров’я бог дав, та щастя не вгадав! — плакалась Марина.
— Годі, Марино, не плач, — потішали люди. — Не мути краси своєї. Воно так кожному на світі: те є, другого не достає; одного й багато, а другого ніяк це запобіжиш… Збирайся у двір, пора вже!
Провели Марину трохи не до самого двору, а як Марина ввійшла у двір, чоловіки поприсідали в ярку дожидати: коли Марина буде назад повертати й чим-то їх порадує. Ждуть-пождуть — Мариям немає; уже й сонце високо підбилася, уже й ма обідню йору повертає, а Марина не показується.
— Наша, браття, взяла! Видно, Марину, як поважну гостю прийняли — бач, і досі не вертаетаься. То-то розживемося! — радіють одрадяни.
— А що, як Марина нас змилить? — обізвався хтось.
— Як то змилить?
— А так: об собі поклопочеться, а про нас забуде…
— Що се ти, дурню, верзеш! Як же се можна? Хіба не однаково вона з нами страждала? Ще, може, більше від нашого.
— То-то й є, що страждала. Про себе більше й дбатиме. Як голодний чоловік, то він і рідного батька за шматок хліба продасть!
— А що ви думаєте! Хіба не правда! — піддержав ще хтось.
— Та ні. Такого не може бути. Марина не така людина, та й на собі звідала панську ласку… Певно, не забула того, що якби дід Улас не приберіг, то пропала б;
зна, що за свого треба держатись: свій і пожаліє, й не видасть! — забивали баки неймовірним.
— Згадали про діда Уласа, — промовив хтось. — Де-то він тепер? Живий ще чи помер?.. Певно, нема вже на світі… Скільки літ минуло, як пішов од нас!
— Давно то було, давно. Килина ще, здається, і дівкою не була, як він кинув село, а тепер, бач, давно вже Килина дівує.
— Мабуть, вже й кісточок не зісталось від Уласа — потліли!
— Якби живий був, то вернувся б або звістку подав. А то скільки часу пройшло, а про нього й чутка пропала! Певно, помер.
— Того не минеш: всі там будемо… А проте шкода Уласа. Хоч і чудного з себе вдавав, та певний був, громадський чоловік: свого нізащо не видасть…
Отак гомоніли поміж собою одрадяни, сидячи в ярку та дожидаючи Марини, а Марини все не було. Вже сонце почало з півдня звертати; вже деякі, виголодавшись, махнули додому хоч чого-небудь перехопити; вже повернулися й назад, а Марини все немає… Почало вечоріти.
— Ходімо, мабуть, додому. Завтра дознаємося, —рішили одрадяни й сумні повернули в село.
“А що як справді Марина змилила? — скребла кожного за серце думка. — День не малий, здається, можна б за цілий день хоча звістку подати… А то ні Марини, ні звістки!”
Не хотілося одрадянам тому вірити, та на серці, на самому споді душі, заклюнулося недовір’я й росло, ширшало, піднімалося вгору, мутило тихую радість, застилало сумним почуванням ясну надію…
На другий день, ще ні світ ні зоря, як одрадяни кинулися до Марининої хати. Хата стояла чогось розчинена, на столі лежав боком розбитий горщик з недоїденою кутею та окривав холодний морок голі стіни. Ні Марини з Килиною, ні їх убогого збіжжя одрадяни в хаті не знайшли. Ще більший сум обняв їх голови.
— Значить, Марина верталась, коли збіжжя немає й хату кинула розчинену… Чого ж то так крадькома? — допитувались вони самі себе.
Перше недовір’я перевернулося в віру, що Марина змилила їх. Гірка печія вхопила за серце. Отже кожен ще здержувався, не знаючи, що то справді так.
Тільки вже на третій день, як панич поїхав, одрадяни запевне дізналися, що він дуже радо прийняв Марину, звелів німцеві одвести їй ту хату, що покійний батько вибудував у садку задля Марининого батька, а Килину так понравив, що й з собою взяв.
Отоді все зле та лихе, що було за душею в одрадян, зразу вивернулося зі споду, зринуло наверх. А найбільш тоді, як Марина через прикажчика вернула їм одежу, що наряджали її з дочкою, як ішла до панича.
— А що, одігріли змію біля свого серця! — гукали перші неймовірці.
— Хто ж знав, хто гадав, що таке каторжне задасться, таке проклятуще зародиться? Дочки, бач, не пожаліла, а то ж чужих! — казали ті, що йняли віри.
— Та що ви плещете про дочку? — спиняли старші люди. — Вона ж хоч яка там не є, а все ж сестрою йому доводиться… Як же то можна? Не звір же він буде!
— Навіщо ж він узяв її з собою? Чого така шана та дяка матері?.. Знаємо ми тих панів! Що їм з жиру робити?..
