Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова — я на норов була весела-жартовлива. Без мене і улиця — не улиця, і вечорниці — не вечорниці. Хто всякі квітки хлопцям пришиває? — я, Варка Луценкова; хто дівчатам сміється з кохання? — я; хто жидів та лазарів передражнює? — я! Я ще тоді нікого не кохала; не знала, що то за лихо те кохання, і жила собі, як пташка повесні, вільна-весела!..
Зосталася я малою від батька та матері; під холеру полягли вони. З усього роду зосталася я та рідний брат батьків — мій дядько. У його я зросла і викохалася, хоч добра ніякого не зазнала. Звісно — без батька та матері… Дядько мав своїх дітей, до їх його серце і лежало. А я, як чужа була, то жила у його за наймичку. До того ще дядина — злюща-презлюща, і чоловіком своїм орудувала, а то що вже казати за мале дівча-сиротя! Я все була у роботі та роботі: коли не гусей пасла, то шила; коли не шила, то пряла; стала підростати — до печі запрягли. Бувало, як попотягаєш золійники, то й у грудях болить, і руки неначе не свої — аж не чуєш. А нас усіх у сім’ї було восьмеро: дядько, дядина, п’ятеро дітей — три сини, дві дочки — та я. І то все поралася сама біля їх: і нагодуй, і подай, і прийми! Як муха в окропі, бувало, вертишся цілий день. Зате ж у свято або в неділю як вирвешся на улицю — усе село розлягається… Нема мені впину, нема заборони! Як та вода повесні, розірвавши греблю, знай, біжить та клекотить — так я: ані вгаву, ані втоми мені немає… Язик той, як вітряк увосени, повертається у роті та все меле, все меле… Мене всі потроху не любили за мій язик. Вже що на умі — те й на язиці. Чи подруга яка похвалилася, кого укохала — вже я й сміюся з нього; чи забачила сама, що стояла дівчина з парубком, вже я й давай виспівувати та висукувати їм. Весела була! Всі, бувало, дивлячись на мене, кажуть: в тебе, Варко, видно, ані горя, ані лиха ніякого нема та і не було ніколи!
А проте — і в мене своє лихо було… Яка я не весела, не жартовлива на улиці, а, прийшовши додому, не раз уночі, щоб ніхто не чув, не бачив, кляла свою долю та своє безталання. У других — батько, мати; другі — зодягнені-зобуті, а я — як наймичка жидівська — доношувала тільки дядинине рам’я! Бувало, носить вона, носить, порве на шмаття та тоді вже й мені, — як там кажуть: на тобі, небоже, що мені не гоже! Я, бувало, й тому рада. Хоч переміна буде, думаю. Та виберу вільну часину, позшиваю та й пошию або керсетку, або спідницю. Ото і все моє збіжжя і вся худоба! А й те сказати: я вже дівка, мені вісімнадцятий пішов, а в мене ще нічогісінько немає — ні рушників, ні спідниці такої, як личить, ні керсетки нової, а за скриню — і думати нічого… Се мене дуже діймало: усе ж таки, я думала, не вік сидіти та дівувати, а при таких достатках хто мене візьме! Стали те й сусіди помічати. Бувало, почнуть мені раяти: “Чи тобі, Варко, довго ще наймитувати тут, даремно робити на чужу сім’ю?.. Пора тобі й про себе гадати. Ти вже дівка на порі, а що в тебе є? Однак ти служиш, то вже краще йти у місто служити, а не чорт батька зна у кого та ще й даремно! Там хоч грошей заробиш — зодінешся…”
Задумалася я над сим… А й справді — чого я тут дурно скнію, пропадаю? Он же Мотря Чубівна служила у місті, заробила худобу та тепереньки вже й своїх діток гойдає, а я все чужих тішу, на чужих роблю!..
Се я так думала та гадала перед Різдвом, а перед Великоднем покинула дядька. Усім шиють нові керсетки та юпки, а мені одній дають недоноски доношувати… Полаялася я з дядиною за се, сказала дядькові, що піду у місто найматись, — та й пішла.
Як виходила, то дядина стала така добра та тиха — і те мені радить, і друге. І все верне на те, щоб я зосталася, що вона мене від себе і заміж віддасть. А я собі на умі, знаючи дядину, друге гадала і хоч плакала, як прощалася, оже все понесла з села у серці ту думку, що дядина — погана людина.
І як вийшла з села, то якось мені так стало легко та весело, так неначе я знову на світ народилася… Пора була весняна, ранішнє сонце так любо світило, не пекло, а гріло; поля зеленіли, як рута; всяка пташка співала-щебетала… Оглянулась я, вийшовши на битий шлях, на село — там церква аж горить проти сонця; у зелених садках білі хатки тонуть, і вигін зеленіє, де ми на улицю збиралися… Все перед моїми очима, як на долоні. Все це нагадало мені і мою дитячу пору, і моє дівування, та й сама не знаю чого — мені так весело, а я стою з клунком за плечима та так плачу, так плачу!..
— Прощай, рідне гніздо, де я зросла в тобі, та щастя не знала! Прощай, улице, вечорниці і ви, подруги-дівчата! — промовила я та й сіла на клунок, скинувши його з плечей.
Сіла та плачу-плачу… Так мені жалко стало всього, так — немов хто його від мого серця одриває… І дядина здалася на той час не такою недоброю. “Та вже ж би вона не плакала, виряджаючи мене, якби не любила”, — подумала я і вже хотіла вертатися назад, та знов подумала: “Ні вже! мертвого з могили не вертають; що буде — те й буде! Більше, кажуть, копи лиха не буде, а копою й чорт його одбуде!”
Знялася з дороги, перекинула клунок через плече та й потягла прямо у місто, не оглядаючись на село.
Шлях у місто мені вже знайомий був — кілька раз з дядьком та з дядиною їздили у ярмарок, — нічого було питати дороги. Пішла прямісінько до тієї перепичайки, у якої ми щоразу заночовували. Звали її Мотрею, і жила вона на Побиванці. Так той край міста звався. Там колись, кажуть, кулачки були, та такі страшні, що як розпаляться, то й кийками б’ються, і чим хто запопаде. Не раз, бувало, який чоловік або парубок, пішовши на кулачки погуляти, живий додому не вертався — там його і у копи уложать! Через те той край назвали Побиванкою, бо дуже там багато душ побито.
На тій ото Побиванці жила собі Мотря-перепичайка. Була вона удова, і тільки й дитини у неї, що чотирнадцятилітня дівчина Галя. Воно було собі таке мале, болізне, замліле, а в Мотрі діла багато: щодня, щодня печи. Що увечері напече, то те за день і розпрода, а на вечір знову вчиняй. То як Галя, кажу, була собі така замліла, то Мотря її й не приганяла до своєї роботи, а все наймала наймичку.
Я ще перед постом чула, що наймичка від неї відійшла. Се казала мені сусіда наша, і каже, що я раяла тебе, і Мотря буцім, так уподобала мене ще тоді, як у ярмарок бачила, що, каже, “якби вона стала у мене, то я б їй бігзна яку плату дала”. Перед празником знову сусіда була у місті і казала, що знову бачила Мотрю і що знову вона розпитувала за мене. Так я ото прямо і пішла до неї. Приходжу, аж її дома немає; одна Галя сидить, сорочку шиє.
— Де мати? — питаю.
— На базарі.
— А коли вернуться?
— Увечері.
Положила я клунок, сіла коло неї, дивлюся на її шитво.
— Що се ви шиєте?
— Та се сорочку, — каже.
— Нуте я вам поможу.
Вона і віддала. Сіла я, шию, а Галя біля мене сидить, дивиться…
— Чого се ти до нас прийшла? — питає через скільки там часу.
— Найматися, — кажу їй, — коли наймете.
— Наймем! наймем! — аж скрикнула.
— Мати тебе щодня сподівається та виглядає. Уже скільки других було, то мати подержить з тиждень та й розщитає… “Коли б, — каже, — мені та дівчина, що у ярмарок з села приходила…”
— Так оце ж і я прийшла.
— А ти у селі служила де? — питає мене.
— Служила, — кажу їй. — Та що моя служба?!
— Як? — пита. — Хіба не заплачено тобі?
— Та мені ніхто й не платив ніколи, — кажу їй. — Я у дядька жила, на його дітей робила, — так, дурно, за те тільки, що він мені дядько, а я його племенниця…
Так сидимо собі, балакаємо… Коли двері скрип — аж і господиня, Мотря, іде.
— Здорова, — вітає мене, уступивши у хату, — а я тебе вже давно дожидаю.
— Здрастуйте, — одвітую їй, — оце ж уже і я прийшла.
— А що ж ти так пізно?
— Та не хотілося все якось кидати своїх. Думаю: свої — все ж не чужі; а воно ще гірше вийшло.
— То-то й є. А перед тобою у мене вже аж три наймички перевелося. Все якісь не швидкі, не поворотні, не моторні… Ну, гаразд же, що ти прийшла; тепер мені нічого розшукувати. Ти ж їла що досі чи ні?
— Та йдучи, — кажу, — з дому, поснідала, а після того ще нічого не їла.
— Ну то будемо ж обідати.
Посідали, пообідали. Після обіду мене Мотря питає:
— А що ж ти з мене візьмеш, дівчино? За рік чи помісячне? чи на своїй одежі, чи на моїй?
— Та на одежі вже, кажу, вашій. А що ви дасте?
— Та хто тебе знає, що ти хочеш?
— І я не знаю, — кажу. — Я ще нігде не служила за гроші і не знаю, по чому рік служать.
— Та дівчина, що у мене була, п’ятнадцять карбованців на рік брала на моїй одежі.
“П’ятнадцять карбованців! — подумала я. — Скільки-то воно? Велика, мабуть, сила!”
— Та коли за п’ятнадцять, — кажу їй, — та служила, то й я за п’ятнадцять згодна.
— Тільки ж ти мою роботу знаєш? У такі дні раз учиняти на хліб, а під ярмарок — двічі.
— Та все, — кажу, — люди якось служили, то й я буду.
— Ну добре.
Ото згодились. Пішла вона знов на базар, видавши борошно, а я заходилась учиняти.
Та так мені весело, легко робити. Тепер я не дурно служу, за гроші роблю!.. Так весело, що якби не було нікого в хаті, так би, здається, і завела на увесь голос, щоб аж улиця розлягалася, так Галя біля мене — мені якось і соромно… Мовчу вже, роблю та радію, а п’ятнадцять карбованців так і вертяться у мені на умі. Уже я розщитала собі, чого й купити… “Куплю зараз, — думаю собі, — скриню, куплю дві хустки: одну велику жовтогарячу, а другу — шовкову; куплю плахту — не буду у спідницях ходити, — наберу на керсетку, куплю кубового ситцю, закажу чоботи: одні чорноголовці, з жовтими халявами, а другі сап’янці; та на той рік уберуся якнайкраще та й піду у село в гості. Ото-то я посміюся з дядька та дядини! Прямо у вічі скажу, що у вас з самого мала служила, та як жидівська наймичка ходила, а в чужих людей за один рік те заробила, чого б у вас за цілий вік не мала. Не піду і в двір до їх, зостануся у сусіди — вона така добра…”
Отак усе й думаю собі; сказано — рада-рада. Як воду у сінях набирала з діжки, то попереду глянула у воду, сама на себе подивилася… та й не пізнала: лице розгорілося і очі грають… аж підскочила… Чи се я, думаю, чи не я? Сказано: дурна!
Ото і зосталася я у Мотрі! Вона така добра, приязна. Що не так, то без крику, без гуку того покаже й розкаже. Як рідна мати, так вона до мене. І Галя мене любить; я їй вишиваю сорочки, учу, як мережки шити, вербову лиштву, занизування. Ми з нею цілий день дома удвох; господиня тільки обідати приходить, а іноді й обідати її немає. То ми удвох пообідаємо, я помию, поперетираю миски, горшки, та візьмемо засунемося та й спати полягаємо. Годинку-другу проспимо та й знову до роботи. І все у нас так тихо-мило. Як згадаю життя своє у дядька, то й сама себе лаю… Чом я, дурна, давно сього не задумала? Уже б досі більше добра мала, ніж сама дядина! То знову таке подумаю: що, якби мене взять та уп’ять повернути до дядини — чи годила б я їй і тепереньки, як тоді? Чи мовчала б на її докори?.. Ні, не годила б і не мовчала! Бо поки не знаєш добра у світі, то й лихо добром стає, а як погуляєш хоч раз на своїй волі, то тоді вже ніяким калачем не заманиш у неволю.
Отак собі й пішли дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями. Обжилась я з містом, як з селом; ще воно краще мені здалося, ніж своє рідне гніздо. Кругом усе дівчата: там Явдоха, там Христя, там Марина… Іноді увечері, під неділю, зійдемося на вигін за містом, де вітряки стоять, та як заспіваємо пісні — аж на усе місто чути… А в мене ще тоді й голос був — такий дзвінкий та тонкий, що як візьмем якої пісні, то аж під небо сягає! Городяни, поки ще мене не знали, то казали: “Ото яка на печінку здорова!” А як дозналися, де я служу, то стали господині казати: “Ото у вас яка дівка співуча! Як поведе голосом, то неначе батогом по серцю стьобне!”
І парубки у місті кращі, ніж у селі. Там усе у ягнячих свитках та вибійчаних штанях і літом у шапках; а тут — у сукняних чумарках, у китаєвих штанях, чоботи такі маленькі, на високих каблуках; все підперізані каламайковими добрими поясами, літом — у картузах, а зимою — у шапках. Йде, бувало, улицею який — як картина! Так би на його все й дивилася, нікуди очей не зводила…
Восени був у нас ярмарок. Приїхав дядько, дядини не було. Як мене не стало, то і з двору нікуди не виходить, а як при мені, то й у базари часто-густо ходила… Дядько розпитує: чи добре мені служити, чи не зобиджають мене; розказує, що Марина, моя товаришка, вийшла заміж, що Остап Шкандибенко одружився, та взяв жінку з другого села, якусь таку повію, що і встала, і лягла у молодого дяка… Багато дечого без мене перевернулося, багато не так стало. Звісно, життя не стоїть, а йде, і чого у йому тільки не перейде і доброго, і лихого!
Поїхав дядько, і мені якось сумно стало… Чого? Сама себе питаю, і не відкажу сама собі. Так чогось… Хотілося б мені хоч на одну хвилину у своє село, хоч одним оком подивитися на його — чи справді воно так перемінилося, як дядько каже? Та яка з Марини стала жінка, яка там у Шкандибенка пара, та який і дяк молодий… Все б хотілося побачити своїми очима — від того й упала туга на мою душу.
Одначе я не довго сумувала. На третій день уже й думати забула, чи був у нас дядько, чи не було його. Правда, й роботи тоді багато припало: ярмарок, то разів по два на день печемо. У хаті, як у пеклі, душно — аж пашить; а ти ж біля печі цілий день… Так втомишся, що як одбереш де пізньої доби незайняте місце, як припадеш, то, як убита, до самого білого світа не прокидаєшся. При такій праці не до суму було.
Минувся ярмарок — знову мені полегшало, знову у нас і співи, й жарти. Часом дівчата понаходять до нас у хату; заведемо таке, що й світа білого не видно! То танцюємо, то глузуємо одна з одної; за роботу посідаємо — співаємо, аж на улицю чути, аж стіни у хаті дрижать… Звісно — молоді дівчата!
Так минулася осінь, настала зима. Зимою більше вільного часу, ніж літом: ночі більші, через те й вільного часу більше. Звечора або ж сама піду на вечорниці, або дівчата понаходять… Співи, жарти. Господиня, було, слуха-слуха нас, усміхнеться та й каже: “Ну вже, видно, чорт сім пар лаптів стоптав, поки вас докупи зібрав!” А ми — звісно, дівчата — то парубків передражнюємо, то жидів, то циганів, — кого яка зуміє.
Незчулися, коли й зима минулася. Був саме піст, весна відкрилася… Сонечко так мило світило-гріло; сніги тали, і поміж снігами де-не-де пробивалася зелена травиця… І чого воно любо так стає на душі, легко на серці, як побачиш з-під снігу зелену травицю? Так, неначе мати або батько тебе привітають… Припала б, здається, до того зеленого листочка, пригортала б до серця, сміялася б і плакала — так любо!
Найпаче здавалася мені та весна якоюсь любою — такою любою та хорошою, якою ні до того, ні після того ні одна ніколи не здавалась… На душі так легко, а все якось задумана ходиш… думки тебе окривають; все сумно самій, а й хочеться самій усе бути, щоб ніхто не бачив, ніхто не почув, не насміявся, як з травицею розмовляєш, до травиці припадаєш, землю цілуєш… Ластівочку побачиш — як матусі, зрадієш… “Ластівочко-щебетушечко! — промовляєш до неї. — Не літай ти надо мною, не вийся над моєю головою, бо я сирота одинока, не маю ні батька, ні неньки, не маю поради у світі!.. Ніж маєш ти витись надо мною, візьми мене на свої легенькі крила, полетимо удвох до Бога, спитаємо: де те щастя у світі?..”
Отак, сидячи сама собі під коморою або ходячи по зеленому садочку, і промовляєш до всього живого і неживого. Потім схаменешся та й сама з себе смієшся. А як ще подумаєш: ну що, як хто чув або бачив? — то так зробиться соромно, що зачервонієшся, як рожа, та мерщій у хату… Біжиш-біжиш… а ззаду немов хто гукає на тебе: “Отак, отак, дівко!” — та регочеться.
Раз тієї ж таки весни, увечері під неділю, сиділа я за ворітьми. Сонечко спускалося за гору, і все небо палало, як огнем, його світом… Червоно-червоно так стало; і хатки, і садки, і річка чорна та бурна — все почервоніло, неначе кров’ю залите. А я сиджу на лавці, дивлюся, як люди снують по вулиці, грязюку місять, та думаю: “Що ж се воно за знак, що сонце так червоно сідає? Се, певно, щось буде: або ж вітер, або ж мороз”.
Та так собі задумалась, спустивши руки на коліна, так загадалася, що й сама не знаю, де я… Мов сплю і мов сниться мені: біля мене щось бубонить, гуде, верещить… галас то проходить через мене, колише мене, присипляє… і десь далеко, тихо та безслідно зникає… Коли се сразу над моєю головою немов з рушниці випалило:
— Здорова, чорноброва! А що так замислилася, загадалась?
Злякалася я, аж кинулася… І тоді тільки побачила, що через дорогу стояли дві жінки й лаялись одна з другою.
