Одна кричала:
— Брешеш, брешеш! Брехливого батька і брехливої матері дочка! Ніхто не докаже, щоб я з тараканами хліб пекла, а у тебе, всі бачать, що москалі тини пообносили!..
А друга собі гукає:
— Нехай і москалі, та ніхто не бачив, щоб посеред базару прасували мене по щоках глевким хлібом, як тебе!
Се так дві жінки лаялись, наша сусідка з якоюсь перекупкою… А коло мене, як картина, стояв парубок!.. Сива шапка так пристала до його чорного, як галка, волосся, червоного, як маківка, виду, немов вона не надіта на його голову, а так він і родився з нею; чорного сукна чумарка підперезана червоним, як жар, каламайковим поясом, так як вилита; чоботи невеличкі, при нозі. Сам високий, статний, як в’яз, бравий, як сокіл. Я ще й родилася, то не бачила такого хорошого. А він стоїть біля мене, узявся однією рукою за бік, а другу пустив по волі, очі горять-сяють, уста усміхаються… Чи сниться се мені, думаю, чи справді воно так? А він знову до мене з сміхом промовляє:
— Чому ж ти не обізвешся до мене, дівчино? мов тобі рот хто медом заліпив!
Глянула я на його… Його постать, його усмішка, його вид хороший-красний — все передо мною… аж у вічі б’є… Думки колесом заходили, серце затріпалося, мала обізватися з жартом до його, та так засоромилась, немов хто мене уперше на крадіжці піймав, — як огонь запалала вся… Жарко стало, соромно… аж болізно.
— Отака ж ти, дівко! От тобі й на! З виду і дівка як дівка, а з словом, як злодій з чужим добром, ховаєшся. Ну ж я хоть посиджу коло тебе. — Та й сів.
Ох, лихо ж моє! Хоч би він одвернувся, хоч би не дивився на мене!
А він так приязно дивиться, як не з’їсть своїми карими очима… А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить… Взяла я та й закрилася руками. На правій руці у мене аж три срібних персні було. Як побачив він, то так і вхопився за руку.
— А… а перснів, перснів скільки! — скрикнув.
Я стулила руку в кулак — не пускаю, а він усилковується відняти. Я міцно тулю палець до пальця, він ще дужче налягає… Та так здавив, що я аж скрикнула…
— О-го-о! он аж коли почув твій голос! — каже — та й пустив руку.
Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку… я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригор-та до себе, лоскоче…
— Гетьте! — сором’язливо одмовляю я йому. — Не лізьте-бо, бо як господиня побачуть, то будуть лаяти.
— А ти хіба служиш? — питає мене.
— Служу, — одказую.
— Відкіль же ти сама?
— З Непитайлівки…
— Як-то з Непитайлівки?..
— Так… Краще не питати.
— Чого ж так?
— Та так. Адже ж я вас не питаю, звідкіль ви самі?
— Я городянський.
— А я з села, з Лазарівки.
— З Ла-за-рів-ки! — якось провів він.
— Еге.
— Чи все ж там такі дівчата?
— Які?
— Такі, як ти, хороші!
Мені від того так якось любо стало, що я, забувши свою недавню сором’язливість: “Чого ж ви сміятися прийшли?” — кажу йому — та взяла й насунула аж на самі очі його сиву шапку.
Він підсунув шапку, пригорнув мене, вже оддув був губи, щоб поцілувати, а я, випручивши руку, як дам йому по губах, аж відлясок пішов… Скрикнув він, пустив мене; я мерщій від його у хвіртку та як зарегочуся…
— Бач, яка ти сором’язлива? — промовив він. — Постій же!
— Я й так нікуди не тікаю, — кажу йому з-за хвіртки.
— Ну-ну, постій… я до тебе ще й завтра прийду.
— А я не вийду.
— А я викличу.
— Ні, не викличете.
— Ну, там як буде, а сьогодні — прощай.
Та й пішов. Дивлюся я йому услід… Пішов, похилився… Йде собі тихо, повагом; а я стою, обперлася об тин, проводжу його очима та думаю: “За що, дурна, я його ударила? Може, він розсердився за се на мене! А певне розсердився, бо так швидко не пішов би… Дурна, дурна я! І що він зробив мені таке, що я його ударила? А сам же хороший, як картина, уродливий, як щастя!”
Та й обняв мене смуток. Довго стояла я, видивляючись на опустілу улицю… де-не-де собака перебіжить, москаль перейде та жидівський ґвалт відкілясь здалека доноситься… Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю… Уже почалося де-де світло світитися. Місто все стихало, замирало… тільки чутніше стало, як вода ревла та шуміла на греблі… Озирнулась я назад — аж і в нашій хаті світиться, знялася й тихо побрела до неї.
— Де се ти була, Варко? — пита господиня.
— Там стояла, коло хвіртки, — кажу.
Повечеряли, спати полягали. Чую я — всі сплять, аж хропуть; а мене і сон не бере. Все він перед моїми очима: скривився, насупився… яким був у той час, коли я його ударила.
“Чи не дурна я, чи не скажена? — думаю. — Що він накоїв? Чи половини б мене не стало, якби поцілував?.. Адже ж самій було б любо… а я його ударила!” Аж плач мене бере. Жду того ранку, як Бога; як на те ще й ніч така довга, немов такої довгої ще ніколи зроду не було; у кожній мов годині цілих три ночі злито… “Хоч би півні скоріше кричали — устала б та хліб завдала”, — думаю.
Насилу ранку діждала. А ще ж то й день! Після, обід пішла походити на вигін. Стрівають дівчата.
— Чого се ти така стала? — аж скрикнули в один голос.
— Яка?
— Поблідла, пожовкла… очі згасли і немов курчат погубила!
— От, вигадуйте! — одмовляю їм та й повернула додому.
А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору — гульк! — аж і він виткнувся з краю улиці. Йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.
Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.
— Та не ховайся, не ховайся! — кричить. — Од мого ока ніде не заховаєшся!
Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі — лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.
— Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?
— Того, щоб не було по-вчорашньому, — кажу йому.
— Ні, сьогодні не буде так, — одказує і пильно дивиться на мене. “Чого він дивиться так на мене, — думаю собі, — невже я йому до сподоби? А певне, що так, бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд — і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого… А все любий!”
— Ти давно тут служиш? — питає.
— Уже швидко рік буде.
— Як же я тебе нігде не бачив?
— Не знаю.
— А добре тут служити, не сварлива господиня?
— Ні, пошли, Боже, й повік таку.
— Отже я думаю кидати свого хазяїна.
“Так і він служить! — трохи не скрикнула я. — Дивись — наче господарський син, а служить!” Дивно мені.
— Де ж ти у наймах? — питаю.
— Та тут у кравця… Воно б, бач, і нічого, та він п’янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: “Дай нам п’ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо”, — не хоче ж. — “Ну хоч од пари плати”, — і того не хоче… Покину. Стану у жида або до другого перейду.
— І багато вас у хазяїна?
— Троє нас робить.
— А діла багато?
— Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.
“Он воно як! — подумала я. — Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці… І всі служать”.
— І хазяїн же робить? — питаю його.
— Нащо б він і держав нас, якби сам робив!
— Так він, значить, вашими руками жар загрібає?
— А ти думаєш!.. Вони всі такі!
Мені так його шкода стало… Отакий хороший, бравий — та й у наймах вік коротає!.. Щось своє, щось рідне почула я в йому; може, і в його, як у мене, ні роду, ні приплоду, та ніхто не пригорне, не привітає… Жалко його стало.
Незабаром наша розмова перейшла у жарти… Він молодий, і я молода; згадаєш що сумне — зітхнеш та й знову до веселощів. Почали одно одному квітки пришивати. Я й незчулася, як уже біля його на лавці сиділа, як він мої персні поздіймав, собі на руки понадівав… Так мені хороше з ним сидіти, жартувати; любо так, як з братом рідним.
Довго я з ним просиділа. Уже й господиня прийшла, уже й ніч на землю налягла, почали світло світити, а я все сиджу, не примічаю того нічого, балакаю та жартую — так мені з ним весело-хороше. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа.
— Ну, прощай же, — каже, — Варко! Якщо завтра тобі вільно буде, то я й завтра прийду.
— Прощай, — кажу, — Василю (його Василем звали). — І жартую до його: “Не вийду”, — мовляю.
Пішов він шляхом, а я у хату. Уходжу, а господиня дивиться на мене та й каже:
— Еге, довго ж ти, дівко, з нашими парубками гуляєш! Уже б давно пора учиняти, а тебе все немає.
Докір той гірше ножа мені у серце вгородився…
Оже я стерпіла, змовчала; тільки думаю собі: “Усі ви однакові, бачу! Усім вам зависно, коли наймичка одну годину прогуляє… прокляті!., прокляті!..” Сльози так і душать мене.
А господиня побачила, що я мовчу, не обзиваюся до неї, та знову мені:
— Не думай, Варко, що я тобі се з серця кажу, я так, жартую. Тільки бережися, дочко. Ти ще не знаєш наших халамидників, які вони. Він з тобою і день, і ніч буде стояти, поки з ума не зведе, а там і кине. Ти не бий на те, що вони у такому красному ходять, а не стоять вони слова доброго!
Се вона мене так умовляє, а я стою біля діжі, учиняю та думаю: “У, чортова господарська натура! Їй заздро, коли наймит або наймичка надіне не буденне, а празникове. Увесь світ зажерли б, прокляті, та ще б мало!”
Розсердилася я тоді на свою господиню. Уперше побачила, яка вона зла: що як багатий та так ходить, то й добре, а як бідний наймит у празниковій одежі, то вже й чортзна-що.
Полягали спати. Усі поснули, тільки я — ні. Мені він усе з ума не сходить, все перед очима — хороший та красний, як сонце, любий, як щастя, — усміхається… Як загадаєшся отак об йому, то і господиня, мов сова, лізе в очі… Так мов жалібно мовить-стогне, а все дивиться хижо, як сова… “Проклята! — думаю я. — І чого ти лізеш на думку з своїм хижим поглядом?..” Та й уриюся в подушки, щоб хоч заснути…
