На другий вечір уп’ять його бачила, на третій — теж; і так кожного вечора. А тут уже й свято не за горами — рік мені виходить.
— А що ж, Варко, — пита мене хазяйка, — чи, може, де краще місце вишукала?
— Ні вже, — кажу, — я до вас привикла, а ви до мене, то краще зостануся.
Зосталася я. За гроші, що вислужила, купила перед празником плахту, запаску, купила хустку шовкову, чоботи-сап’янці; хотіла скриню купити, та раз — дорого, а вдруге — нігде постановити; так я й останні три карбованці господині дала до схову.
От і свято прийшло, Великдень. Вимилась, вичесалась я, убралася — як та маківка серед огороду. Пішла до церкви, його бачила, христосалась… Та як любо христосаться з ним!
Після обід хазяйка каже:
— Ти б, може, Варко, у село пішла, дядька, дядину одвідала.
— Що я там у їх не бачила? — аж скрикнула.
Та не в село пішла, а на вигін за місто гуляти. Приходжу — і він там, стоїть, горіхи луска; попрохала я — дав і мені… Далі ми співали, на колисці гойдалися, весело так, весело прогуляли. Уже пізно одвів він мене додому.
Так, за гулянками, незчулася, коли й празники минули, почалися будні; знову робота — пекти, вчиняти. То я, бувало, стою біля діжі, учиняю, а думка за ним усюди ганяє, коло його голубкою в’ється. А одробила своє, то зараз і з хати, уже й за ворітьми, а тут і він приходить. Та так кожного вечора. Коли дощ або робота пильна не дасть нам побачитись, то журби не обберешся; ходиш, як курчат погубила, як рідного батька втеряла.
Так прийшла і Зелена неділя, уквітчала землю квітом, дерево — листом. Пахуче так усюди, зелено, тепленько, гарно!
— Не хочу я у хаті спати, — кажу господині, — душно мені: буду у комірчині лягати.
— Як хочеш, дочко, — одмовила вона, — твоє діло, ти сама себе знаєш.
Вона вже помітила, та так і натякала; а мені її натякання гірше огню пече, як тупим ножем по душі ріже. Що ти зробиш? Кляла я в душі усякого хазяїна і свою безталанну долю, що примусила мене наймичкувати.
Почала я спати у коморі, почав і він ходити до мене. І скільки-то тих нічок літніх, невеликих провела я з ним, дивлячись у його карі очі, пригортаючи до свого серця? Бувало, таке мені здавалося, буцім я літала по широкому світу, билася крильцями у синє небо… І так мені легко, так весело, що я забувала про все на світі, — не забувала тільки, що він біля мене, обнімала-пригортала його і сльозами молила-просила: “Голубе мій сивий! не згуби мене, бідну сиротину, не зведи з ума дурну, нерозумну дівчину!.. У мене ж — ні батька, ні неньки; одна тільки ти порада всьогосвітняя!.. Не насмійся ж надо мною, молодою!..” А він припадав до мого лона та втішав: “Не бійся, Варочко, не бійсь, голубочко! Нащо мені тебе з ума зводити, коли я мушу тебе за себе взяти, з тобою свою долю й недолю зв’язати?..”
І я вірила йому — вірила, поки…
Поникла весела голова моя, обняв душу сум, на серце як кам’яна гора налягла. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над моєю головою і, як мара, як заводи пугачеві, вставав уночі й будив мене серед кріпкого сну… Я кидалась-жахалася… А йому все віру давала… Ні, не покине він мене: він так пригортає, божиться так, що тільки діжде осені — зараз і побереться зо мною.
Одного разу попрохав він у мене карбованця.
— Трапляється, — каже, — купити шовкову хустку на шию; грошей нема, а хазяїн не дає.
Взяла я у господині свого заробленого, дала йому. Через тиждень знову просить — взяла я і другого, дала… Так третього, четвертого, п’ятого.
Коли чую… Чи повірила б я, коли б другі те казали? Здається, як звірюка кинулася б на того, хто таке сказав, і видрала з лоба очі… А то ж самій почути?!
Була пора вже під осінь. Мені так нудно чогось, тяжко… Сонце якраз над головою стоїть, пече; дощу давно вже не було; курява усе місто криє, як хмара, не дає дихати вільно. Була неділя. Піду, думаю, хоч на вигін проходжуся та його, може, побачу, бо вже третій вечір, як не приходив.
Іду собі помалу… Он уже й вигін передо мною зеленіє, і млини стоять з поламаними крилами, сумують… он і майдан, де ми на вулицю збираємося. Минула я це все та йду до свого найлюбішого млина. Він аж на краї стоїть, на горі; за ним, як на долоні, місто все, а вперед, скільки оком скинеш — нив’я… там йолові, там чорні, там зелені, аж голубі, там білі, як молоко. Любо так відтіля дивитися, я й пішла. Не доходячи ще, почула голос Василів. Мені так радісно стало; мала злякати його, а далі подумала: ні, краще підкрадуся, подивлюся, що він робить, з ким балакає.
Тихо підходжу під млин. Дивлюся — сидить він з якимсь парубком; перед ними пляшка горілки стоїть, півкавуна лежить і хліба шматок. Обидва п’яні-п’яні!..
— Так ти не знайдеш, кажеш, дівчини собі? — пита Василь того парубка.
— Не знайду ж, — одмовив той, зітхнувши.
— А в мене, брат, дівчина! як зоря та ясна! Хочеш, перепродаю тобі?
— Е-е… їй-богу?
— Їй-богу! Що даси?
— Що хоч візьми, тільки попусти!
— А дівчина, брат, як писанка! Як пригорне, поцілує — забудеш, де й сидиш!
— Як же ти добрався до неї?
— Хе-хе… багато казати, а мало слухати… Цілу весну, як один час, проваландався я з нею. Ніч у ніч у неї, поки добився! І сяка, мов, і така — ні… нічого не бере. Поти не пообіцяв женитись — отоді взяло! — Та й зареготалися обоє, як два бики заревли на все поле.
— Так узяло, кажеш?
— Узяло, брат!.. Тепер от п’ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає… А мені що? дури дурку! гуляй собі!..
Загуло, зашуміло у моїх вухах… заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив… “Кого я любила, кого я кохала-пригортала?” — скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому.
Біжу, а передо мною він регоче, а за мною його голос: “Дури дурку!..” О, клятий, лютий! Ні гріха йому, ні сорому!.. І Бог не покарає, люди не задушать!.. Якби воля та сила, угородилася б зубами у його горло; сміялася б, як божевільна, як він буде харчати; нассала б ротом крові й наплювала б нею у його очі!..
Не пам’ятаю гаразд, що тоді творилося зо мною. Щось лихе, хиже, нелюдське, а що — не знаю. Пам’ятаю тільки, що убігла у комору, упала на постіль та плачу-плачу… Галя з хати почула мій лемент і прибігла до мене.
— Чого ти, Варко, плачеш? Що тобі?
Як навіжена, перекинулася я на подушках… “І чого ще ся причепа біга за мною?” — подумала я. Певне, щось і сказала їй, а може, й крикнула, бо Галя від мене, мов од скаженої, побігла.
Через скільки часу приходе Харитина, що через два двори від нашого служила; ми з нею товаришували. Чую, хтось іде у комору, ступає по сходцях, а Галя кричить:
— Не ходи, Харитино! укусить! порве! Не ходи…
Харитина засміялася, одчиняє двері.
— Ану, — каже, — де та скажена? — Се на мене так.
А я з злості так ослабувала, що лежу вже та насилу дишу.
Ввійшла Харитина до мене.
— Що тобі, Варко?
А я й слова не промовлю. Дивлюся на неї крізь сльози, і здається вона мені якоюсь плямою, а не людиною. Припала вона до мене.
— Що тобі? — питає. — Ти недужа? Чого се ти, від чого так сталося?
— О-ох!.. — зібравши сили, ледве вимовила. — Я недужа… не чіпай мене… йди собі… я, може, засну… може, полегшає мені. — Та й очі закрила. Не знаю, коли й пішла та. Увечері приходить господиня:
— Що се, Варко, таке тобі? Чого се ти така стала?
— Так чогось, — кажу, — погано… сама не знаю чого.
— Ти б, може, у хату перейшла?
— Ні, краще я тут буду. Мені й так жарко.
— Як знаєш. Тільки коли б тобі не гірше було.
— Уже, — кажу, — краще не буде, як і так є.
Подивилася вона на мене, здвигнула плечима й пішла. Зосталася я сама. І що вже тоді не робилося зо мною, що не витворювалось!.. Кругом мене темно — у могилі не буде темніше, — а перед очима все щось миготить, колесує, привиджується… Наче і сплю я, тільки все бачу. Ось здається мені… зійшла я на високу-високу скелю і стою з ним над самим краєм яру… Сонце з-за гори сходить, а там, унизу, дна не видно — якийсь туман, дим піднімається звідтіля… “А що, — кажу йому, — якби отуди скочить?” А він, мов, пхиць мене!.. Закрутилася, завертілася моя голова, увесь світ мороком заходив… Чую, що лечу… Як крикну! — та й кинулася. Страшно трушуся.
Цілу ту ніч отак перебула я. Уже перед світом на волосину зімкнула очі. Почали півні співати — розбудили. Устала я. Вийшла насеред двору… дунув свіжий вітрець на мою гарячу голову, мені мов легше стало; одні тільки кістки, мов поперебивані, болять — ні потягтися мені, ні позіхнути не можна.
Увіходжу в хату; господиня зібралася на базар.
— А що, Варко, полегшало тобі?
— Та присохне, як на собаці! — кажу їй з жартом, а на очах уже сльози миготять.
Пішли знову дні за днями, як ті чумацькі воли, — тихо, помалу. Не несли вони у моє серце ніякої одради, нічого доброго, а обгортали душу тугою гіркою та пекучою… топтали мою єдину надію. Все ж я до того була дівка, як дівка, думала, не вік же дівувати. Прийде й до мене черга… А тепер? хто візьме мене? кому я і на що здалася?
А вже недоладне коїлось зо мною. Спершу нудило мене, давило під серцем, усе б я, немов на похмілля, кисле їла. Потім і кисле спротивилось — крейди хочеться. Усі стіни пообдирала та пообгризала, і така вона мені добра, як медяник. Далі й другі ознаки люди запримітили: стала я блідніти.
“Ох, моя головонько бідна! — думаю. — Що ж се я сама собі натворила? От і дослужилася у людей, от і заробила добра на свою голову! Що ж тепер дядина скаже? Вона ж тепер насеред села вийде та стане гукати: “Отак наші заробляють! До такого дослужуються!..” А товаришки… що подумають, а село все що скаже?.. Нещасливая годинонько, безталанна моя доленько!”
А з ним — не тільки що — боялася стрінутися. Тільки забачу де сиву шапку, не дивлюся, чи він, чи ні, — тікаю мерщій у хату.
Од його тікала, та не втекла тільки од своєї недолі. Уже й господиня запримітила.
Одного разу — у Пилипівку то було — надворі завірюха куйовдила, буря сумно вила у димар, холод у хату перся. Ми сиділи на полу; посередині на макортеті каганець горів; я сиділа скраю од дверей, господиня од печі — пряла, а Галя у кутку — шила. Сидимо собі мовчки, не балакаємо. У мене на душі так сумно та важко… Сиджу собі та раз поз раз зітхаю. А господиня й питає мене:
— Чого се ти, Варко, так тяжко зітхаєш? Чи не трапило тебе що нічками темними?
Докір і нагадка на моє недавнє наче молотком ударили мене по голові. Зажовтіло, потемніло в очах, і, як град, полилися з них сльози.
— Чого ти, Варко? — аж скрикнула господиня, дивуючись, що я обливаюся, як горохом. А я припала до гребеня та й не одхлипну.
— Що за знак, що за причина? — все ж усилковується вона.
— Хіба, — кажу, — ви й не бачите, й не примічаєте, що люди з усіх сторон про мене, як у дзвони, дзвонять?
Дивлюся — господиня моя і ніс повісила. Сидить ні в сих ні в тих.
— Як же се? — питає, довго помовчавши. — Од кого? Через кого?
— Та все, — кажу, — через свою дурну голову та нерозумну волю наробила клопоту довічного!..
— Та від кого хоч, питаю тебе?
— Не питайте, — кажу їй, — нехай його Бог поб’є… кравецького пройдисвіта!
— А-а-а, се, — каже, — той, сивоголовець?.. А не казала я тобі, Варко: дивись своїми очима, не йми віри нікому на слово? Я казала тобі: ти ще не знаєш городянських парубків, які вони є?.. Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? Він тим і живе, тим тільки й дише, тому тільки й служить. Спитай, у кого він з хазяїнів не був?.. Хто за його добре слово скаже? П’яниця, волоцюга, пройдисвіт — от тобі і все! Де він тільки не був, всюди наштукотворить: то хазяїна поб’є, то робітників поодбиває, то яку дівчину з ума зведе. Як та гадина, як отрута, де він не з’явиться, до кого не доторкнеться, там і розладдя! А ти поважила на його красу, повабилась на його уроду?.. А краса та, та врода тільки на лихо й здалися!
Отак вичитує мені, а я плачу-плачу…
Хіба умру, то тоді той вечір забуду, а то до суду буду пам’ятати його.
Що ж робити? Видно пана по походу, а сокола по польоту. Видно було і мене всюди: того ні утаїш, ні заховаєш, всюди воно перед моїми й чужими очима… Хай судять люди, хай говорять! — що ж робити? У серце моє, у душу ніхто не влізе, не загляне, що там твориться, які прокльони зриваються з язика на свій дурний розум… Може, ніхто й не думав за мене так, як я сама за себе думала, — я гірше червивої собаки себе мала, гірше всякої погані! Ніхто, кажу, того не знав, і судив по ділам моїм… Що ж? Не закажеш людям говорити; хай говорять — я того заслужила.
