Під такими важкими та гіркими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима — невикапаний батько! — знайшлось воно у мене перед постом.
Як я не недугувала, як не боліла, але по болю почула, що з мене неначе гора спала… якось вільно дихаєш, вільно руками й ногами володієш. У послідні часи то сядеш, бувало, як копиця горохова серед поля. Устати чого треба — важко, робити — й казати нічого. Сидиш, вилупивши баньки, як дурна… у голові — туман, під серцем моє лихо ворушиться, озивається, аж кістки ниють, все тіло терпне. “Господи! — скрикнеш,— прийми мене до себе, ніж отак мучитись на світі!”
Як минулося, то де та й сила взялася, та скорість-поворотність. Одно тільки — у голову мов хто цвяшок закатав: болить моя головонька, од думок кругом ходором ходить… Дивишся на дитину, як воно оченятами поводить, рученятами силкує, і думаєш: янгол, янгол! безвинне, безгрішне; і думки у його немає, якого-то горя, яких сліз та лиха воно стоїть та ще й стоятиме? Добре, поки ще мале, поки сама годую, а далі? Де ті достатки? — служба, наймичкування? Хто тебе з дитиною прийме?.. Та хоч і прийме… то що дасть? Так, за хліб?.. І цілий вік-то так, без хати-оселі, без притулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити?.. І все одна, і все сама! Дивитись, як другі у парі своїх дітей годують, як їх кохають-доглядають, як ними любуються і свої, й чужі… а ти? Як та безпарна птиця, тинятимешся по світу, носитимешся з своєю дитиною, поки виносиш… І виросте воно, як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського, не знаючи, що то своє добре; приб’ється до якого шевця або кравця — вийде з його злодій, п’яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі… І понесе свою голову на чужу сторону, зложить свої кістки у чужу землю, проклинаючи ту дурну матір, що його на світ родила, та щастя-долі не наділила!
Отак як подумаєш, то такий смуток обійме, така журба наляже, що аж уголос скрикнеш: “Краще б ти не родилося або Господь прийняв малим!”
Як почули об сьому в селі, зараз в один базар дядько приходить. Стріває мене у дворі:
— Чи правда, що то люди кажуть?
— Нащо ж людям брехати, коли воно так і є!
Посидів дядько, подивився на мене, на дитину, почухав свою голову.
— Отак, — каже, — Варко. Якби дома була, то, може б, і замужем давно була, а то тепер і цяцькайся! — Та й пішов.
На другий день дядина прибігла. Тільки на поріг — зараз у сльози, у крик…
— Боже мій, Боже! Що се ти наробила, чого наподіяла? А то все — своя воля та що людей чужих слухала… Якби слухала дядька та дядини, то все б гаразд було. Не жалкуй же тепер на нас!
Дивлюся я на неї та думаю: “Чого вона розпинається? Чи жалко-то їй так?..” Досада мене узяла.
— Годі, — кажу, — вам плакати: буцім воно й справді так шкода. Я не виню і не жалкую ні на кого — сама винувата; сама заробила, сама і зношу. Нема, — кажу, — нікому до того діла!
Притихла моя дядина, сидить на лавці, підперши голову рукою, та так жалібно дивиться.
Прийшла господиня. Я побігла, чвертку горілки принесла; випили вони удвох, пообідали… То дядина моя смутна та невесела була, а то вже хоч у боки та у скоки! Бігає по хаті, щебече, сміється. “Бач як, — думаю, — жалко їй мене!”
Як ішла додому, господиня м’який буханець дала на гостинець, аж за хвіртку виряджала. Мені не можна було — дитина розвередувалась… Я сіла його погодувати, а вони вийшли у сіни і, чую, говорять:
— Ви її ще на рік до себе наймете? — питає дядина.
— Не знаю, — одказує господиня, — мабуть-таки, що ні, бо я стара вже, одвикла від дітей, а воно мале, кричатиме, голову клопотатиме; та й не до ладу мені її держати, коли б дівчина…
— Як вона, скажіть мені на милость Господню, придбала його? — допитується дядина.
— От, як?! Хіба мало у нас тих пройдисвітів, що їм не тільки збезчестити дівчину, а й душу християнську загубити не шкода!
— Боже-Боже! Отаке тут у вас у місті заводиться! А й казала я їй: не йди та не ходи, — так не слухалася! Чужі, мов, рідніші, ніж свої. От воно й чужі! Он до чого своя воля доводить!
— Ще знаєте, — веде господиня, — коли б не дитина, то я б її й довіку держала… Що за чистуха та чепуруха, що за швидка-шпарка! Сказано — минуточки тобі не посидить, а діло у неї в руках так і горить… Та ба!
— Знаєте що? — каже дядина. — Як розщитаєте її, не райте їй нікуди найматися, хай вона додому йде. Таке ж жила у нас, і зросла, і виросла; малою-невеличкою дитиною її узяли, а бачте, яку викохали! Отже ще й не вдячна! Такий уже тепер світ настав… То скажіть же ви їй, моя матінко, хай вона додому йде, до дядька, до дядини вертається… Я б сказала, та вона щось непривітна до мене.
— Добре, сестрице, скажу.
— Прощайте ж.
— Ідіть здорові…
Пішли собі. А я сиджу та думаю: чого се так захотілося дядині, щоб у неї я була? Тоді без дитини — та сяка і така, а тепер і з дитиною — та хай іде. Дивно мені й чудно.
От і піст минає, Великдень незабаром… Ось і він прийшов і пройшов, та так сумно та невесело… Дивлюся у вікно: люди ходять, гуляють — одягнені-виряджені, раді, веселі; там дівчата, як квітки, квітуть, там парубки співають, там чоловіки з жінками у парі йдуть у гості до роду; пани їздять, хлопці бігають, крашанками качаються… Свято!.. Сонечко так ясно світить і гріє, травиця з землі так і лізе. Свято і весна!.. А ти сиди у душній хаті, слухай, як твоя недоля викрикує…
“Зв’язало ти мене… ох, зв’язало мою голову і руки, навік зв’язало!” — подумаєш та й обіллєшся гарячими сльозами.
Подивишся на його… Мале — дурне: пхикає собі, оченятами блискучими поводить, устоньки випинає, рученята випручує, — звісно, мале. Подивишся на його та й усміхнешся… Яке мале, а й воно чує, що свято Бог дав! — радіє, грається. Пригорнеш його до серця… “Лихо моє і щастя моє!” — промовиш та й знову заплачеш.
Якраз у провідну неділю мені рік минав. Прийшла вона, та провідна неділя.
— А що, Варко, — каже господиня, — бачу — тобі сьогодні рік?
— Рік, — одказую.
— То ти мені ще хоч з тиждень набудь, поки я собі другу вишукаю.
— Про мене, — кажу, — хоч і два; я думала, що у вас ще й на третій зостануся.
— Та я й б то, Варко, — одказує, — не від того, та що ж? У тебе мале, ти сама знаєш — вже ж і коло його треба…
— Та так, — кажу, — треба: вже ж не кинути його серед шляху. — І така мене досада за серце вхопила!..
— Що ж ти, наймешся де? — пита мене трохи згодом.
— Не знаю… Коли трапиться де, то наймусь.
— Не раджу я тобі найматися, — каже вона, — краще додому йди. Уже ж там які не є родичі, а все ж свої — не чужі.
— От, — кажу, — не знать, де та пташка ночувати буде, що її лихою годиною у чужий край прибило!
Побалакали отак та й помовкли. Набула я два тижні, узяла свої гроші, зв’язала збіжжя, клунок на одну руку, дитину на другу — та й пішла… Куди тепер?
Вийшла на поле, на битий шлях… Зелено усюди, пахуче, гарно, а мене сльози так і заливають. Іду та йду.
Озирнулася назад… Місто у диму куріється, синіє здалі, бані на церквах миготять, панські будинки біліють, як сніги весною по лісах. Стала я, щоб спочити трохи, положила клунок на землю, схилилась над дитиною… Воно на мене дивиться, шукає… Пригорнула його міцно до лона та як заплачу!.. Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла — як ластівочка щебетала, назад повертаюся — вороном крячу… Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!.. Отак проклинаючи, пригорнула до лона дитину, поцілувала, узяла своє збіжжя і знову потеліпалася.
Уже з полудня сонце повернуло, як увійшла я у село. Рідні місця, знайомі хатки, садки, доріжки — все те миготить у очах, у голові думки будить, у серці одраду; все те вітає тебе, як рідне. Одно тільки — гляну на дитину, і все те неначе туманом покриється… А тут ще стрівають мої товаришки — одні вже жінками стали, другі ще дівують, — зупиняють, розпитують… Похнюпивши голову, спустивши очі у землю, закриваю дитину — та чи скажу їм слово, чи ні — та й далі… Соромно так мені, аж страшно. Думаю: оте й мене ждало, чим вони… а я?., я всьому виною! Та аж сльози на очі виступають; я їх давлю, здержую, а вони проти волі так і канлють, так і каплють.
Насилу добрела до своєї хати, де зросла, вигодувалася. Та як же вона змінилася, постаріла, похилилась! Оселя подірчавіла, покришка на димарі зсунулась, стіни полупані, оббиті… Чи так воно було й за мене? Чи таким я його кинула?.. А всього два роки!.. Та мерщій у хвіртку. Дві здоровенні собаки кинулись на мене.
— Леско! Жучко!
І собаки не пізнають, аж за поли хватають… Боже ж мій, що робити мені? Нігде ж ні прутика, ні хворостинки… Кличу тільки: “Леско! Жучко!” — та оступаюся до ліси.
Ось чую — щось з хати вибігло.
— Який там чорт собак дратує? — гукає, чутно по голосу, Карпо, дядьків середній син.
— Се ти, Карпику? — обзиваюсь до його. — Іди лиш та проведи од собак.
— А ти хто така? Здалека? — питає мене.
“Боже! і рідні тебе не пізнають, а то вже собаки!” — думаю.
— Та се я, — кажу йому, — Варка. Хіба не пізнав? Іди лиш проведи, оборони. Он у вас які злі собаки стали!
Карпо підбіг до мене; собаки порозбігались у сторони та аж виють.
— Бач! се ти, Варко! — каже Карпо. — А я й не пізнав.
— Та й ти, — кажу, — який великий виріс, що й тебе не пізнати. А батько, мати дома?
— Дома.
— Що ж вони роблять?
— Лаються.
— За що?
— Господь їх знає! Батько п’яні прийшли, так мати їх і напали. Увіходжу в сіни — справді чутно бучу. Дядина, як та чечітка, теркоче та вичитує, а дядько коли-не-коли проведе товстим охриплим голосом та й замовкне та знову проведе…
Уходжу в хату:
— Здорові були ви, дядьку, і ви, дядино! Буча зразу стихла.
— Здорова! — мовить приязно до мене дядина, а дядько сидить біля столу, підпер голову рукою, шапка аж на потилиці… Подивився він на мене, якось страшно п’яними очима провів і хитнув головою… Шапка йому аж на очі насунулась.
— Ну, здорова!.. А що скажеш?
— Що ж я скажу? Прийшла до вас — та й годі.
— Прийшла? — і посунув шапку на потилицю. — Прийшла? А якого ж нам з міста гостинця принесла?
— Якого ж вам гостинця? — питаю.
— Крикливиці?., га, крикливиці?.. Шкода, брат! — і махнув рукою. — У нас і без того не малі крикливиці у хаті! Буде з нас і своїх крикливців. — Та й голову схилив на груди.
Дядина подивилась на його гостро-гостро, от наче ножами — очима пройняла.
“От і найшла, — думаю, — у лиху та нещасну годину! Ще тільки на поріг, а вже тобі і крикливицями очі вибивають!”
Одначе дядько, поточуючись, знявся і пішов надвір, а дядина підсіла до мене. Розпитує у мене то про те, то про друге, роздивляється моє убоге збіжжя, хвалить керсетку, спідницю.
То се ти, Варко, до нас, може, прийшла жити? — питає.
— До вас, — кажу, — коли приймете. Однак на чужих робила, то й на вас буду.
Порадилися ото ми собі; зосталася я.
