Спершу мені так добре було, усі до мене такі ласкаві — і старі і малі; усі вітають, розпитують про місто, розказують свої випадки. Та се поки обсілася; як же обжилася трохи, то зараз і почали гострі спички у серце заганяти. Спершу дядько, п’яний, — на догад буряків — дайте капусти! — почне закидати: що де в чорта хто не вирветься, і з дітьми, і без дітей, та все до його, на його шию, об’їдати та оббирати; там дядина гримає, що дитина нікому не дає покою, а там і діти, одно по другому — то вщипне, то вдряпне “прокляте байстря”, як його завжди величали. Я мовчу та всім годжу. Роблю, як не перервусь: чи піч полупалась — я вже й вимазала, чи около треба шпарувати — я вже і глиняники розвела. А настали жнива, то я, було, рідко коли й дома ночую: все на полі. Іноді так наморишся — рук, ніг не чуєш, спини не розігнеш… Друга б покинула все, пішла світ за очі, а я гляну у ту сторону, де дитина у снопах спить, промовлю: “Он де моє лихо, що мені очі зав’язало!”, умиюся гіркими та й знову за роботу. Ніколи я ні до того, ні після того так щиро не робила, як у те літо; думка — працею їм догоджу… Як позвозили снопи у тік — отакі! Стоги понакладали і жита, і пшениці, і всякої пашні.
Люди, йдучи повуз двір, одно заздряться на наші стоги.
— От, — кажуть, — десь Луценко з сотню десятин заорав, що такі стоги понавертав!
А ми, тільки що звозили, годинка стоїть — зараз за ціпи: дядько, я та Івась, старший син дядьків. Перемо так ціпами, що, мабуть, аж на край села чутно. Поки глибока осінь настала, то у нас уже увесь хліб вимолочений був. Солома одна стояла — отакими ожередами!
За тиждень до Покрови ми обробилися. Далі уже і робота хатня, легше б було, та мене лихо спіткало. Після Покрови пішли дощі, густі-прегусті та холодні, осінні дощі. Одного разу цілий такий день я перебула надворі. Увечері щось мене тре, мне, руки і ноги судомить, усю докупи зводить, а голова так кругом і ходить.
“Ох мені ж лихо! — думаю. — Не дай, Господи, занедужаю”. Та як на те, на третій день мені уже й на світ глянути не дає: голова болить, ходором ходить, не можна мені ні піднятися, ні підвестися.
Спершу усі коло мене взялися: і сього, і того — не помагає! Лежу, як колода. Як лежу, то все б, здається, узяла і зробила, а підіймуся, так і гримну… Що його у Господа милосердного робити? Бачу, вже на мене усі косо дивляться: то чого дитина кричить, то нікому пшона стовкти, то печі вимазати…
— Коли б же, — кажу їм, — не моє лихо тяжке, то хіба б я й не зробила? Якби можна, проти сили взяла, та бачите — мені й підвестися не дає.
— Та воно то так… не так підвестися, як…— одказують мені, промовчуючи.
Що скажеш? Мовчиш уже. А тут, дивись, дитина розкричиться, візьмеш його погодувати… Чим? Сама нічого у рот не беру — де ж те молоко візьметься?.. Візьмеш шматок черствого хліба з остюками, нажуєш, розмочиш тепленькою водицею, замотаєш його в ганчірочку, ткнеш у рот — на, мов, їж та мовчи!
А настане ніч, то чого тільки у ту ніч не передумаєш, чого не перегадаєш? Та все якесь у голову лізе таке неподобне.
Найпаче пам’ятаю одну ніч. Через тиждень після того, як злягла я… Місяць так світить, ніч видна, хоч голки збирай. Уже пізно було, усі спали, аж хропли; одна я не спала, перекидалася з боку на бік, як дурна… Місяць якраз ускочив у вікно, проти котрого лежала я з Івасем… Воно лежало коло мене, спало, притулившись до лона. Глянула я на його і згадала своє давнє життя, свою дитячу пору, дівування — все-все, до самого непримітного… І все те стало перед моїми очима, мов на картині намальоване. Там бійка та сварка дядькова та дядини надо мною малою, далі — гуси, гусенята, що я пасла, аж сичать мов, шавкотять коло мене; далі — жнива, як учили мене жати, як лінувалася я, жалілася: то болить голова, то спина болить, поки не вибили мене; далі — зимні довгі ночі, як я пряла, спать, аж хилилася, хотіла, — не можна: другі бігають, кричать, а ти сиди, пряди, вечеряти подай, посуду перемий та тоді й лягай, а як другі півні прокричали — вставай, світи і знову за гребінь; далі — як виросла, по улицях ходила, по вечорницях; як покинула дядька та дядину, у місто пішла, як жила там весело-превесело, поти не побачила його, як його кохала, пригортала, поки… І став він перед моїми очима, він з товаришем… їх розмова… регіт… страшний той, божевільний регіт. Вся я похолола зразу від його і зразу запалала… Дивлюся на дитину — лежить, рученята згорнуло… Головка, носик, личко, брови ширшають, більшають, то наче у хвилі потопають, то знову з води виринають… І здається мені — він коло мене, до мене руки простягає… От коли, кате, на тобі виміститись, от коли тебе покарати!.. Та як божевільна — хап дитину за горлечко… Як скрикне воно на всю хату, як лелесне — аж я кинулась! Та тоді: що се я, божевільна?.. Господи! Що се зо мною? І заступи, і борони від такого!.. Пригорнула Івася до лона, цілую та гойдаю… “Цить, цить,— кажу,— щоб хоч ті не почули”.
Так пролежала я аж два тижні. Бачу, усі наші немов подуріли… Дядина і не дивиться, діти, знай, Івася лають, щоб не кричало. Та ніхто вже мені, як отой Карпо! Почне плакати дитина, то він прибіжить, ущипне за ніс…
— Цить, сякого-такого батька байстря! Мовчи, проклятуще вилупча!
Як мені все те було слухати? А тут ще й дядина:
— Доки ти, — каже, — будеш лежати? Лежати прийшла, чи що, до нас? От уже, слава тобі, Господи, третій тиждень пішов, як ти хворієш, на гарячку лежиш, без пам’яті хліб їси!
— Бодай, — одказую не стерпівши, — кожному так, то, може б, тоді й мені віри дойняли.
А тут і дядько обізвався:
— Що ж ти, умирати прийшла до нас, чи що, та ще й з дитиною?
— Хіба ж, — кажу, — я у вас не заробила того, щоб поховати, як умру?
— Який твій заробіток? От заробила лежачи…
Так мене сльози й облили. Сяк-так підвелася я та й пала зразу.
“Господи! — думаю.— Або смерті дай, або здоров’я!”
Днів через три після тієї бучі почула я себе мов краще. Устала, перейшла разів зо три хату, кинулася й до роботи — ні, не зможу.
Коли, якраз у третю неділю від тієї, у яку я злягла, уночі приходить дядько, хмурніший ночі, п’яніший землі.
— Вон, сяка-така, волоцюго! Не паскудь моєї хати, не безчесть мого двору! — Та до мене.
— Постійте, — кажу йому, — за що се? За те, що я ціле літо робила, ночей не досипляла, заробляла, так се мені така за те дяка?!
— Вон! одно слово, вон, сяка-така, з двору!
— Я піду, — кажу йому. — Тільки й ви верніть мені те, що я заробила за літо.
— А їла що? А годували ми тебе дурно? — присікалася дядина. Подивилась я на їх, подивилась, узяла дитину на руки та до сусіди.
Прибігаю до сусіди, там усі спали. Стукаю, добиваюся.
— Пустіть, Христом-богом молю, бо у нас страшний суд піднявся! Пустила мене сусіда, жаліюсь я їй.
— У волость, — каже, — треба жалітися.
Перебула я ніч у неї, а на другий день прошу сусідчину дочку Марусю:
— Піди, Марусю, піди, моя голубко, забери моє збіжжя: юпку теплу, плахту та чоботи юхтові, щоб хоч у дорогу було одягтися як слід.
Послухала Маруся, пішла; незабаром і вернулася.
— Не дали, — каже. — Мало, — каже, — вона у нас то сього, то того переїла та перевела — не дамо!
Сиджу я та плачу:
— Бодай вас, — кажу, — черви поїли, коли я у вас як слід шматок хліба з’їла!
А сусіда:
— Та не плач, дурна! От я тобі раджу йти у волость, пожалітися, то все тобі вернуть.
Послухалася я, одяглася у другу юпку — сусіда, спасибі, дала своєї, — завинула дитину й пішла.
Волость від нашого села верстов з п’ятнадцять буде… Пішла я, а осінь уже глибока стояла, вітер холодний віє, так наскрізь і пронизує, а я що там у тих двох юпчинах та чобітках на босу ногу; та ще хоч би здорова, а то тільки-тільки що вичуняла; холодно, іду — насилу ступаю… Та ще як на те забула й хліба узяти, пройшла верстов з десять — їсти, аж шкура болить! Дитина теж, видно, хоче, бо одно кричить і не втихає. Уже я його тулила-тулила до грудей — що ж ти там висмокчеш? — порожнісінько!.. Притулиться, чи смокче, чи ні, та й назад, знову у крик!.. Боже! що ж мені робити з тобою? Як тебе забавити, чим нагодувати?.. Од його крику вже й самій перехотілося їсти, а воно кричить, аж поле розлягається!
— Годинонько ж моя лихая! горенько тяжке! що ж мені у світоньку казати з тобою?
Так воно мені укричалося тоді, що я й досі чую той непевний крик його. Видно, вже не перед добром воно кричало, видно, чуло свою нещасну долю.
От уже швидко й до села, де була волость; уже з-за гори витикались церкви й біліли хатки по гірочках; от і річка блиснула, чорна, як хмара, сумна, як ніч, — звісно, як восени річки. Мені так щось відразу під серцем запекло, так запалало у йому та й розлилося по всьому тілу пекучим огнем… Чую — і очі горять, і лице палає, руки, ноги — все-все; у роті — хочу проковтнути — слини не достає, засохло; язик аж торохтить між зубами, й гірко мені, наче я полиню з’їла. Дитина, чую, аж із шкури вибивається, кричить… От-от уже доходжу до мосту, на греблю зійшла, тільки міст перейти — та й село… Упрошуся до кого у хату, випрошу шматок хліба, підкріплюся, тебе погодую… От уже й на міст зійшла…
Закрутилась, заходила кругом моя голова, захиталися ноги… чую — от-от упаду… Мерщій до перил притулилась, стою, відпочиваю… Ув очах плями миготять, широкі кружала ходять — то жовті, то сині, зелені, то вогненно-червоні… Ось наче що осіяло… І стала передо мною велика-велика хата, а музика грає, люди то сюди, то туди швендяють: ті кричать, ті їдять, ті співають… Усюди столи, на столах напитків, наїдків… Що се? Де се я?.. Дурна, дурна! і не догадуюся — се ж моє весілля грають, се ж мене з ним парують. Ось і він коло мене сидить, рука хусткою перев’язана, і я коло його… Держу на руках свого Івася, своє любе-миле дитя…
“Дивись, — кажу йому, — яка дитиночка? Як квіточка! Як виросте, у школу оддам, грамоти навчу…”
Подивився він на дитя…
“А ке лиш, я його подержу”, — каже мені, протягаючи руки.
Я подала…
Закрутилося, заходило колесом все кругом мене… Непроглядна темнота очі криє… Чую — сунуться мої ноги, пливуть кудись, пливуть-пливуть… Я падаю…
Більше нічого не знаю, не пам’ятаю… Очунялась уже в тюрмі… за те, що буцім дитину у річку вкинула.
Довго мене держали там; цілий рік я казенний хліб їла, а потім ще у монастир завдали. Там я півроку поробила та й знову на волі.
Гуменя того монастиря, де я була, казала: “Зробила ти гріх тяжкий, як би рідного батька або матір на той світ звела. То тебе, — каже, — лихий попутав, то він на все зле й навів і буде тебе аж до сорока літ усе стерегти. Гляди!.. Молись, одмолюйся, од його тільки молитвою й одіб’єшся, і більше нічим… І дасть Господь добра усякого, доживеш ти вік у спокої”.
Ось уже мені й за сорок минуло, а все служу, на людей роблю… А що заробила? Що на мені, те й за мною.
І молюся, та, видно, моя молитва така або ж Господь її не приймає…
