Коли лучилося вам, шановний читальниче, їздити коли по наших поштових шляхах, як тута зоветься, на “перекладних”, ранньої весни або пізньої осені, – то ви, певне, знаєте, яку тяжку муку приходиться виносити проїжджому. Коли не похмурі дощаві дні та грязюки такі, що колеса по маточини ріжуться, – то колоть, од котрої перекидає вас з одного боку воза на другий, товче і молотить ваші кістки так, що, прибувши на станцію, насилу розправляєте ви свою натруджену спину, хапаєтеся за болячі боки і кленете все на світі, – од машталіра, що гнав, як скажений, коней, до своєї волі і долі, що примусила вас вирватися у таку дорогу.
Природа, коли не сповита сизим туманом та дощовими тучами, якось сумно засипає, – як буває восени, – то, прокинувшись ранньої весни, ще не розвертає зеленої краси перед вашими очима, а, потемнівши, розвертається, як марюка, половіє розлогими ланами, горовіє глибокими глинищами та ярами або стає перед вами сумним лісом, котрий задира своє галуззя угору, немов просить теплої дощової години.
Сумно у такі часи їхати… Сонце мов і любо сяє, а проте холодний і гострий вітер віє полем, і ви й не думайте вириватися у легкій одежині, а загортуйтеся добре у теплий кожух та й будьте безпечні. Кожух та свита, та й душа сита, – кажуть люди. Коли лучиться вам балакучий машталір, то й добре. Розбалакаєтесь ви з ним то про се, то про те; розкаже він вам то про свої згоди, то незгоди; пожалкує на свою лиху долю, що привела його ганяти, як вітер, од станції та до станції часом і голодному. Заведе він іноді вам і пісню…
Завзята хлоп’яча натура сміється в тій пісні над дурною, нерозумною дівчиною, що полюбила “Іванюшу-падлеця”; часом плач на свою безталанну долю, що привела “в чужих людей служити, чужим дітям годити”, неначе у жмені здавлять ваше серце, – так воно заболить од тяжкого машталірського співу. Просите ви тоді перестати співати, а поганяти боржій коні і сидите, як у рот води набравши, аж до самої станції. А там знову на коні, знову в дорогу і знову те саме; іноді по шляху прийдеться переїхати яке село або містечко, де по проїжджій улиці над дашками хат стоять жерстяні або ж і дерев’яні вивіски з намальованими шклянками та чарками, а часом і половина пляшки бовтається, високо прив’язана на хворостині, – ознака, де шинки.
З одхилених дверей тих хат або в розбите вікно виглядає жидівська борода, в забовтаному драному балахоні. Приязно вона дивиться на вас, а побачивши, що коні прямо простують шляхом, ховається, зачиняючи двері або затикаючи розбиту шибку ганчіркою. Далі ви бачите: крадеться попід тином високо підперезана боса дівчина, несучи на плечах двоє відер води; там чоловік повагом переходить улицю; там молодиця, розтьопана коло порання, біжучи за чим-небудь з хати в комору, стає серед двору, становить над очі руку од сонця і дивиться на вас, буцім хоче пізнати.
Ось ви минули се все, минули село; у царині бачите: піднімається сизий димок з самої землі, – то землянка громадського чабана, якого-небудь старенького діда, що, не маючи ніде притулку-пристановища, став на старості літ за хліб громаді послужити. Коло землянки валяються трухлі пеньки, сухі корячки, – на топливо; коло самих дверей гордо лежить який-небудь Сірко або Жучко, котрий, не допускаючи вас ще далеко до землянки, спрожога кидається до кінських морд, забігає з усіх боків, гавкає, як у дзвін б’є, проводжає вас аж за ворота; погавкає ще, погавкає вам услід та й перестане… Ось ви знову у чистому полі, знову пішли стусани од нерівного шляху, сум од мовчання машталірського, котрого ви ніяк не викличете на розмову – такий уже вдався; і тільки один дзвінок, як навіжений, дзвонить-завиває, та гуркоче біг воза у ваших ухах.
Се ж коли стоїть година. Коли ж замажуть небо сірі тучі, укриє поле сірий туман та важка пара, піде дощ густий та холодний, немов крізь сито сіє, – лихо тоді по-доріжньому! Коні ледве-ледве плугоняться по розбитому шляху; од машталіра, опріч посвисту та лайки до коней, нічого не почуєте; мовчить він, сидячи до вас спиною, як німий, і віддає на вашу волю шукати собі поради навкруги себе. Шукати її – даремна праця: природа така ж сумна й мовчазна, як і він; ховається вона під заслоною туману та дощу; заривається-загортується сама в себе. Поневолі приходиться й собі загорнутися у себе; заглянути у своє давнє, перебирати різні випадки. І встають вони перед вашими очима, немов на долоні; та тільки на самоті, при похмурому небі, нічим не звеселять вашого серця… Сумно… важко… Хоч би лягти, задрімати, так дощ, що прямо сіє на ваш вид, не дає. Смалите ви раз по раз люльку та кленете у душі дощову годину.
Оце недавнечко прийшлося мені проїздити од Полтави до Гадячого. Їхав я і в добру і в дощову годину і звідав усього.
Збираючись у дорогу, мав я умову думку роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе; з його “слушним часом”, яким він себе тішить і береже задля свого сина або онука; з його вдачами й невдачами; з його злигоднями і щасною долею… Малась думка, та подоріжжя приборкало її. Їхати на поштових і знайомитися з народом – зовсім не підхоже діло. Провівши півгодини на станції, поки вам перепряжуть коней, ви не вспієте ще й розбалакатися з незнайомим чоловіком, не те щоб прилучити його до себе так, щоб і висповідався він вам у своїх гріхах і таємних думках.
Проїздячи ж село або містечко, ви хіба тільки оком накинете, чи побільшало, люду, чи поменшало; тобто, чи прибавилося нових хат, чи й ті, що стояли, розвалилися. Зостаються одні машталіри. Правда, вам приходиться сидіти з кождим дві-три години; ви їх питаєте-розпитуєте скільки хочете; та все ж, як люди незнайомі, вони криються од вас. Хіба вже наскочите на балакучого, та ще й такого, що в його й душа наопашки, – тоді вже ви щасливі, залізете аж у саму душу його; витягнете таки з його ту таємну сповідь, котра, хоч не зовсім, а все ж, як людей близьких до народу, показує вам, чим живе він, чим боліє і які надії має. Але се дуже рідко буває.
Одначе подоріжжя моє надало мені і дещо цікаве побачити і почути, з котрим я, як чоловік, маючий язик не на прив’язі, й хочу з вами, читальники, поділитися. Люди кажуть, що то лихий чоловік, котрий сміття виносить на шлях; та що ж уже його робити, коли сміття набралося стільки, що не дає вже дихати вільно?
Виїздив я саме у страсну п’ятницю. Надворі стояла ясна година. Весняні дощі давно вже перестали; земля загускла, закаменіла, порепалася, – буйний вітер мів шляхом сіру пилюгу.
Узявши з станції коней, сказав я машталірові поганяти їх до моєї кватирі, бо треба було дещо ще узяти в дорогу. Машталір на мою долю випав здоровенний чолов’яга, літ під п’ятдесят, у драному під рукавом кожусі, у вибійчаних штанях, здоровенних чоботях. По обличчю він видавав себе за кацапа. Довге, засмалене вітром лице, рідкі уси, рідка клином борідка, спорошена вже просіддю, ніс грецький, горбатий, очі глибоко запали під насупленими бровами. Чорне тільки волосся давало ознаку, що коли се і кацап, то полудневої сторони; а на ділі він виявив себе таким же хахлом окацапленим, яких ви часто й густо стрінете тута.
– Увійдіть лишень в хату, – кажу я йому, коли коні стали коло моєї кватирі, – та випийте чарку горілки.
– Спасибі, паничу! – одказав він.
– Чого? хіба може боїтеся гріха, що сьогодні страсна п’ятниця? Так се ж у дорозі, а подорожньому все можна. – І почав йому розказувати, як одна баба на Великдень, ще як тільки задзвонили до утрені, ухопила паску в руки, вибігла на улицю, снувала по ній то вдовж, то вшир та, знай, убирала паску. А тут люди ідуть. – А що се, бабо, хіба вже посвятили? – питають. – От іще кажіть! хіба ж ви не знаєте, людечки добрії, що подорожньому чоловікові все можна, – одказала баба. Машталір лиш усміхнувся.
– Ні, я зовсім не п’ю, паничу, – одказує.
– Зовсім не п’єте? і не пили ніколи? – здивувавшись, знову питаю його.
– Ні, я пив колись, – одказує він мені, розмощуючи солому на возі, – і здорово пив! Бувало, цілими тижнями по шинках сновигав; місяцями люди не бачили тверезим; аж поки одного разу не приснився дивний-предивний сон. Сниться мені, що буцім сиджу у себе в хаті, на лаві, на похміллі. Голова болить, як не розвалиться; за серце – ссе-тягне. От би, думаю, коли б хоч півчарочки, похмелитися. Коли – де не візьмись дівчина, вся в зеленому і сама зелена. Держить буцім пляшку і чарку в руках і наливає мені в чарку; ллє, а воно біжить щось густе, як олія, зелене, як рута. Налила. – Випий, каже. – Що ж се, питаю, таке? – Горілка. – Що ж воно за горілка, зелена та густа така? – Се, каже, не наська горілка; здалека ся горілка, аж з самого Єрусалиму, настоювана на персиках. – Я взяв і випив. Як випив – так мені увесь світ і пішов ходором. Крутиться мені усе в очах та й крутиться; сиджу й нічого не бачу. Не знаю, де й дівчина ділася… Прокидаюсь, аж сонце вже високо; жінка коло печі порається. – Спи, каже мені, спи, ще не доспав! – Мовчу я, тіло у мене дрижить, руки трусяться, голова – туманіє. Сяк-так підвівся, став; кістки, як поламані, болять. А проте взяв шапку та мерщій у шинок, щоб поправитися. Випив чарку та як почав “рвати”, то трохи кишок не вирвав. І от з того часу – як рукою зняло! На горілку й дивитися гидко, а як зачую тільки дух її – так щось і підступить під серце, та давить-давить, поки не викидаєш з себе.
– Що се, – питаєте ви самі себе, – чи правда, чи брехня? Чи справді се чоловік, котрого сам запій вилічив від запою; чи се одні тільки “шалопудські побрехеньки, один туман, котрий вони пускають свіжому чоловікові в очі?
– Шалопуди, шалопудці!.. Що за кумедне слово? – спитаєте мене. – Звідки воно? Чи се назва людська, чи назва звіряча, і що під сією назвою криється?
Шалопуди – се тутешні розкольники. Дехто прирівнює їх до кацапських “скопців”, “безпоповців”, “людей божих”. Але по правді, що се за така секта – ніхто не скаже. Її форми і її принципи – коли й має вона ще їх – ще не дойдені. Люди сі різняться од православних тим, що горілки не п’ють, люльки не смалять, з жінками не живуть, бороди не голять. Зберуться іноді де в хаті, а ні – то й у лісі, моляться – святі пісні співають… Тільки всього знають тута про їх і величають – шалопудами.
І шалопуди сі дедалі більшають, ширяться й іноді накидають хлопоти тутешній адміністрації, котра в грізному образі станового набіжить на смиренних бородоносців, накричить, нарепетується, загляне в кишені матнистих штанів, – чи нема там тютюну? Дознається та й знову поїде надовго, надовго… А іноді (не знайшовши тютюну) назбира цілу низку і чоловіків і жінок та й жене батавою аж до міста “свідітельствувати”, чи справді вони чоловіки та жінки, чи, може, звірі які заморські? І – дивно! Як лікар не роздивляється, як їх не бадає, що з ними не робить, а виходить на ділі все ж одно й те, що се чоловіки та жінки. Чому ж у їх дітей нема з того часу, як стали вони шалопудами? – А тим, що шалопуди!.. – одкажуть та й розпустять людей по домівках; і знову слух про шалопудів затихне надовго.
Одначе як же сі шалопуди пустили коріння в такому безсектаторському народові, як народ України? Пустили, вкоренилися й дедалі розрощуються?
Щоб хоч трохи вияснити се питання, треба глянути ясними очима на народне життя, роздивитися дуже неодрадну картину його побиту. А задля сього покиньмо на час чудного машталіра з його чудовними ліками.
Перше всього, що вам кидається в очі, так се поділ народної маси на два стани, де народний тип, гартований не в однакових побитових постановах, вилився у дві різні форми. Се – горожани і селяни.
Перші, живучи під напливом у городи різних ненародних елементів, – людей уряду, омосковленого панства, людей торгу й ремісництва, – й не маючи освіти, постановленої на народній основі, почали збувати свої народні типічні ознаки; стали з них глузувати, як з мужиччини, нехтувати – як лишню вагу на своїх плечах, і виродилися у перевертнів. Мова стала пародією московської мови; дроп, сукна та ситці виперли з одежі сірячину, китайку, полотно. Може хто подума, що, кажучи за одежу, я шкодую заміною? – ні, – я тільки малюю вам перші ознаки зокола. Спустімось тепера всередину, загляньмо у душу.
Що там? Може хоч там пораду знайдемо? Де вамі Гній, калюка невилазна; страта честі, правди, віри на слово; ошукування одного одним, хвастощі сим і до сього всього – п’яництво й п’яництво. Гірке заливне п’яництво! П’ють не тільки чоловіки, жінки, – п’ють дівчата, діти. Чоловік несе од жінки до Гершка свою зароблену плату; жінка урве з свого убогого хазяйства – й теж несе; наймит або наймичка – й казати нічого. Все п’є, все заливає очі й не соромиться одно одного.
Батько не соромиться дітей підняти п’яний бучу у хаті, побити вікна, миски, ложки, лави, скалічити свою жінку; жінка – п’яна валятися у рові; дочка – пригортати при батькові чи матері москаля; син – часом побити того й другу… Чи не здурів, чи не збожеволів, бува, народ? – питаєте ви себе. Постійте. Ось виступають перед вашими очима два чисто городянські типи: “халамидник” і “боска”.
Перший – завсіди обірваний, обшматаний, всього його од горілки роздуло, скалічило; очі, як у божевільного, мутні, болізні, ніс – розбитий, пика – подряпана. Живе він день, зиму й літо геть за городом, у пустці, як звір у берлозі. Спить там він, поки сонце зайде. Як сіло сонце, розправля він тоді свої задерев’янілі ноги і плететься у город… Стережися тоді, пізній гуляко, тримай зигарка або верхньої одежини якомога; бережися й ти, наморений їздою “Йванько”, не спи; а то як раз та два – прийдеться вести у руках коня додому без уздечки.
А ось і “боска”. Сидить вона день у свого хазяїна, найбільше жида-шинкаря, і куняє. Пика її споєна, висмоктана, у синяках; очі попідпухали. Сидить вона і теж дожидає, поки сяде сонце; а там – причесалася, прибралася, вмилася, вибілилася й понесла своє грішне тіло на широку улицю… Стоїть або ходить, не минає стрічного й поперечного, співає своїм охриплим голосом спрошні пісні, аж таки знайде свого знайомого, якого недоїденого… “чиновника-шибайголову”, котрому все одно, чи жити, чи вмерти, або викравшогося з казарми москалика-джигуна. Ось зійшлися, пішли…
Трохи перегодя чуєте плач, крик: “…халамиднику, [сучий] сину! ой, рятуйте! халамиднику! нащо ти мій платок береш? рятуйте!..” Далі гуп тіла на землю, ляскання важкої руки по щоках, плач, лемент, крик – мов ріжуть кого… І все те несеться по сонних улицях города і не викликає нікого на поміч. Всі добре знають, що то й хто то.
Іноді на той крик обізветься свисток дозорчого (ознака, що ще не спить він); болізно він уріже ваше ухо, промчиться й затихне десь далеко-далеко на вигоні. Трапляється часом, що й тихо обходиться се. Тоді боска, як тінь яка, швидко крадеться темними улицями за город, до самого крайнього шинку якого-небудь Гершка або Лейби; несе свій убогий заробіток. Тут уже й подруги зійшлися; і вони принесли свої заробітки. Ось суне Іван або Грицько; й вони несуть – хто згарок, хто уздечку, шальку з вівсом…
І все оце предобрий Гершко приймає й розплачується дурманом настояною горілкою, гнилою рибою або цвілими ковбасами. І Гершкові добре, і людям добре: Гершко купив усе за безцінок, люди – напилися й наїлися… Пішли співи, танці, вихиляси, викрутаси, лайка однакова що між чоловіками, що жінками. І тільки перед світом все те тікає у свої нори, у свої берлоги.
Люди ночі, вони бояться дня, як сови, і чим дужче тікають од ясного світу. Буває часом, зморена боска або халамидник не зможе добратися до свого кубла, і вранці ви бачите, як колоди порозкидані у захистку під тином або ж під деревиною у бур’яні, лежать сонні люди, – то вони. Йдуть люди на базар – минають, не дивляться, не плюють і не сміються… З усяким таке буває!
Коли на городян, на синів зовсім інших людей, начатки іншого побиту, інших звичаїв, інших хвиль побитових накладали свої сліди, вибивали й виковували свої зразки, і виродилася з того така неодрадна форма народного перевертня-городянина, – то селяни як стали на одному місці після козацької завірюхи, як уляглися ті лихі чвари у тихе незамутне життя, то так і досі зосталося; і досі, у неосвітньому мороці, б’ються вони з своєю злиденною долею, холодом та голодом, а часом запивають те все “живицею-ледащицею”.
Ціле літо на роботі, або ж серед свого поля, або чужого – на заробітках; цілу зиму то по печах лежачи, то по шинках сновигаючи. Гершко, носом чуючи свою поживу, підсунувся і сюди з своєю порадою та одрадою. І добре йому, – за безцінок має він і курей, і гусей, і масло, й яйця, і всякі огородні овощі, і всяке польове зерно; а часом закине удочку у чужу будочку та й тягне, не кожух, так свиточку, – і все те незабаром помарширує у місто на базар…
А Грицько або Іван, виспавшись добре під лавою, устане, оглянеться кругом, – ні свити, ні кожуха, а іноді й грошей з гаманом (коли були) кат має; почухає свою нечесану голову, удариться руками об кишені та й поплететься додому слухати лайки жіночої або ж репету дитячого.
– Оттак-то мене зла личина обмарудила! – похвалиться через тиждень-другий, добре вилежавшись на печі, викачавшись од хмелю, своєму сусідові.
– А може б ми тій личині та очі залили? – сміючись, одказує питанням сусід. – Одначе сьогодні празник.
– Та воно б то й я не од тих грошей, – каже неборака, чухаючи потилицю, – та…
– А що там та?.. От потурай їм!.. По маленькій! – лукаво грає по живій струнці сусідовій сусід.
І дивися – побралися попідтинню прямісінько до Гершка. Там зберуться ще три-чотири. Випили, заїли, розбалакалися. Скаржаться на життя, смалять люльки.
– Трудно стало жити, – ох, як трудно! – оце скаже один і сплюне.
– Бо людей наплодилося, що й землі важко, – уверне другий.
– Та й порядки!.. – процідить крізь зуби, не випускаючи люльки з рота, третій.
– Ще хоч би не маштаки; а то ті нас підсікли!.. – забубонить четвертий.
По слові четвертого вам зараз робиться відомо, хто то розмовляє: козаки, казенні, тільки не колишні кріпаки. Між тими й другими йде своя хатня ворожнеча; один одного ненавидить. За що? – спитаєте. За те, що історичний потяг, розв’язавши руки кріпакам, круто повернув, як колесом переїхав, економічний побит народу і почав трощити його патріархальний склад.
Настало зразу тисяча тисяч вільних рук, без хати-оселі, без хліба, без грошей. Треба було щось ротам жувати, треба щось робити? Й от сі роти й руки розбрелися по своєму й чужому краї, то в найми, то на заробітки: маючи надію незабаром стати й собі такими ж хазяїнами, як стали їх брати вільні. От тута-то й почалася та боротьба за шматок хліба, за оселю, за сім’ю, за господарство. Усяк добре знає, що се за боротьба. Багато пропало люду з чесними замахами, з добрими замірами; життя учило, що без кривих і таємних шляхів не можна було вискочити.
Й от кріпацький норов, уже й без того скалічений самим кріпацтвом, став ще дужче калічитися, зробився скучний, прониристий і шкодливий. Се все й дало їм більшу силу над козацтвом та казенними, котрі привчені були робити все повагом, по давньому споконвічному звичаєві, по батьківським показам, – і стали вони побивати свого вільного брата у всячині, хоча й кривими та таємними шляхами. Чесна козача душа, вирощена на волі, не знала такої зневаги, – й от вони ворогують між собою.
Через те козаки, як тільки зійдуться, зараз і беруться за те, що багато нашого брата наплодилося, трудно стало жити; маштаки світ зав’язали, – скаржаться на життя й ідуть шукати простору за Кубань.
Кріпаки теж скаржаться, тільки інше. У їх першими припонами їх щастя не те, що багато нашого брата наплодилося, а самий склад громадянського побиту!
– Що то земство? – розмовляють вони. – Тільки лишня драчка! А мирові? Коли добрий пан – то добре нам, він і розкаже і перекаже; а як лихий – то все рівно, що плюнь! Те ж і волосні. Набіг посередник або справник, а в старшини й язик одібрало; про писця вже й казати нічого, – той норовить тільки на нашу кишеню, як би з неї сороківку витягти за пашпорт. П’явки! Що ж ми зробимо, що ми скажемо – люди темні?
Як бачте, життя не веселе. Де ж шлях той, яким би можна вилізти з-під гніту його?.. Козаки знайшли – за Кубанню, й потягли; бо їм можна туди – спродав своє – та й на всі чотири сторони. Кріпакова доля не такої співає: у його ще нема нічого свого, у його казенне, за котре ще треба гроші сплатити. Через се йому й не можна за Кубань…
І от хиріє собі так народ, крутиться на однім місці, в одній ковбані. А душа? Й вона просить їсти, і їй хочеться хліба. А де ж ти задля неї хліба виломиш? куди її приткнеш, щоб не стирчала серед пустині, як та билина, одна самотою? От тута-то й [за]ковика, та ще й не абияка… Потроху – Гершко залива ту душу своєю заливкою, потроху – життя надсаджує молоду силу; а потроху сама в себе заривається, шука утіхи не навкруги, а в собі; то, шукаючи, й окунеться у шалопудство…
