II
Іван Микитович ще змалечку був болізний та хирий. Ні над одним з своїх синів не вимучилась так Марина Костянтинівна, як над ним. Хвороба, тільки він появився на світ, учепилась за його. У колисці ще напала його різачка, день і ніч кричала дитина, день і ніч не давала спокою Марині Костянтинівні аж цілих сім тижнів, уже вона радніша б була його смерті… Трохи перегодом почали прорізуватись зуби; знову занедужала дитина, знову не спокійна Марина Костянтинівна; а піднялася на ноги — кір, гвіздочки та кашлі, страшні заливні кашлі підкошували дитячі сили. Коли йому минуло десять літ, то він схожий був на малюсіньке хлоп’ятко літ шести-семи, вирощене в нужді та неволі: худе, сухе, щупле, невеличке зростом, бліде, як з крейди вистругане, з болізним поглядом, воно виглядало сиротятком. І завжди тихе, мовчазне, боязне. Між своїми його не почуєш, бо й голос мало слабий та тихий, а між чужими його і не видно.
На одинадцятому році віддали його до школи. Спершу вчилось воно дуже погано. Сиділо над уроками день і ніч і ніяким побитом не змогло завчити: чи в його помки не було, чи уроки такі трудні задалися… Аж три роки просидів Івась у одному класі; Микита Іванович уже збирався вибити добре, та Марина Костянтинівна випросила. На чотирнадцятому мов переродився Івась: почав учитись найкраще всіх, у кожному класі був першим та ще до того тихий та привітливий він був, однаково люб’язний і вчителям, і товариству. Вчителі його шанували за те, що був тихий та добре вчився, товариство — за те, що ніколи нікого не видавав з своїх, коли його допитувались.
Скінчив він школу сімнадцятого року. Деякі вчителі раяли йому йти далі — у гімназію, в університет. Він би то й не від того: йому подобалася наука, тиха та щира праця над нею. Думки йому малювали рожеві надії: мати свою невеличку хатину, тиху-спокійну, кругом обставлену книжками, котрі б він перечитував та набирався розуму… Кругом його тихо — ні гомону, ні шелесту; одні листочки паперу шумлять, перегортувані його пальцями; а в голові — ціле море думок та гадок, безкрая черідка картин… Ось виплили перед ним одні люди з своїми звичаями та обичаями, ось — другі, там — треті, четверті… Він, як дух той, літає по світу і все бачить, все озирає, чує людські розмови, спірки, згоди. Одним він засилає свою невідому дяку, другим шле прокльони, з третіх насміхається, на четвертих дивиться з огидою… “Я б нічого не хотів кращого, Господи, тільки сього!” — мовляв він.
Та марно пішли ті жадання. Життя круто повертало його на іншу путь. Батько, викохавшись у чиновних звичаях, нічого кращого не бажав у світі, як бачити своїх дітей такими ж чиновниками, як і він сам: спершу молодими та безжурними, котрі тільки й дбають про те, як би найвеселіше провести вільні від служби часи, далі жонатими, хорошими сім’янинами, що дбають про своє гніздо, про своїх дітей — як би дочок повидавати за чиновників, а синів поробити ними… Покладаючи такі надії на своїх дітей, Микита Іванович, як почув від Івася про його жадання, обізвав їх дурницею, нікчемницею, вилаяв добре, щоб і думок таких не мав у голові, і написав у місто до знайомого секретаря, товариша молодих своїх літ, чи не можна б прийняти сина під його протекцію? Секретар як давній товариш Микити Івановича і такий же батько, як він, близько прийняв те прохання до свого серця і не заставив довго ждати — відписав, щоб Микита Іванович присилав сина: він його привітає, як рідного.
Іван Микитович поїхав, пішов до секретаря. Той погудив його малий зріст, болізний вид, похвалив писання й пораяв ще до одного, більшого пана, піти. Іван Микитович пішов і через тиждень став уже чиновником, сидів за порізаним столом на ослоні, вмочував у каламар з помадної баночки перо і виводив, облизуючись, літеру за літерою.
На перший раз йому дали списувати копії з бумаг. Він їх писав, справляючись більше з своїм розумом: що недоладне здавалось йому, викидав, що мав добавити, додавав. Коли подав він свою працю старшому, то той не тільки порвав його писання, а ще й вилаяв і наказав писати тільки те, що в бумазі було написано, а не видумувати своїх Харків з макогониками.
— Так там не до прикладу було, — виправлявся Івась.
Старший так глянув на його, що Іван Микитович зразу замовк і почав писати, що йому наказано. Отже, що то за писання було нудне, що за робота тяжка! Коли б не страх, що не справдить він батькових надій, кинув би він зразу свою працю, як нікчемницю. Страх той переміг усе… І сидів він над паперами та виводив стрічку за стрічкою. А коли не було старших, то, буцім пишучи, спідлоба лукаво поглядав він на своїх товаришів, молодих та безжурних паничів, котрі вертілися, жартували один над одним, борюкалися, бігали — звісно, як молоді.
Іван Микитович дослухався до того жвавого гомону, до часом колючих жартів і тим одводив свою душу. Коли ж надходив хто з старших, зараз усе молоде розбігалося по місцях, утихомирювалося і, ухопивши перо в руки, писало-писало… Затихав тоді ґвалт-гармидер, наставала така тиша, що чутно було, як муха пролетить, — і тільки один скриб пера та читання бумаг уголос старшими порушали її. Сумно тоді ставало, важко, душно. Усяк, виводячи пером одно, думав про себе свою думку, кляв тихо свою роботу. Іван Микитович раз був заснув, сидячи над таким писанням.
Як же його по наказу старшого збудив сторож, скубучи за чуба, на великий сміх та жарти товариства, тоді він почав шукати втіхи в самому писанні, у скрипучих заводах пера. Бувало, аж губи язиком облизує, виводячи ту або другу літеру, дивиться на неї то з того, то з другого боку і знову приймається, знову пише… Таким побитом навчився він добре писати: ніхто за його не напише так розбірно та красиво — самі найважніші бумаги давали не кому другому списувати, як не йому. Се його, правда, й повисшало: жалування йому давали більше від других, і старші дивилися на його, як на доброго робітника.
Отже така робота зовсім не вдовольняла молодої жаги його розуму, збудженого шкільною наукою. Він сумував і потай усіх шкодував за школою, за своїм товариством шкільним. У йому вбачав він більше сміливості, чогось кращого, вищого, чого не було в його чиновного товариства. Там прониру якого, ябеду осміють і оглузують, часом і виб’ють гуртом, а тут бояться сміливо глянути йому у вічі, виказати йому гірку правду, а скоріше лижуться до його, потурають йому, хоча у душі і серці носять зло. Хай тільки такий уступиться як-небудь, все те зле встане… І нема тоді йому теплого кутка на всьому світі широкому, ні одна рука не поможе йому піднятися, ні одно серце не обігріє його братерським жалем… Хай скніє, пропадає в самотній тузі! Тут уперше Іван Микитович побачив життя з його лихого боку, і в душі у його похололо… Він одвернувся від того життя серцем і душею. Не знаходячи втіхи на службі, він почав шукати її поза нею — на кватирі, між сторонніми людьми. Та, боязкий норовом, він не осмілився близько сходитися з чужим чоловіком. Зосталася одна кватиря, невеличка хатинка, з одним віконцем у двір. Хоч би вікно на вулицю було, він би з-за вікна, як невільник, виглядав на людей, що в свято, знай, снували то сюди, то туди, а в дворі йому видно було тільки курей, свиней та собак. Спершу він знаходив і в тому втіху; любувався цілими годинами виступцями півня, ненажерливістю свиней, злістю та грами собак. Потім і се йому, щодня та щодня видане, остогидло… Стало йому ще тяжче. Він почав перекидати у своїй скриньці шкільні книжки, удесяте їх перечитував, напам’ять повитверджував… Знову сумно та пусто… Ні одного живого слова, ні одної нової розумної думки, ні втіхи, ні відради! Іван Микитович кинувся у синє небо, хороше синє небо з ясним сонцем, блідим місяцем, з світючими зорями, кинувся і заплутався… Наука його денні і нічні світила зводила на здоровенні мертві гала, котрі, як коні на корді, знай, ходять, знай, крутяться кругом сонця, а людські перекази, Святе Письмо видавали їх то за праведні душі, янголячі очиці, то за красу світову, котрою оповив себе величний Світотворець. Іван Микитович не знав, чому вірити… І наука все те доводила розумно, з доказами, та серце не хотіло тому йняти віри, не хотіло ламати ту чудову оману, ту фантастичну облуду, ті Святого Письма перекази, переіначені у народній перемові, котрі він чув з самого малу, котрі стільки раз здіймали думки у його дитячій головоньці, будячи в серці то страх перед Бозею, то відраду перед янголятами… “Ох, ні, — промовляв він сам до себе, — щось тут та не так… Щось інше… Невже на тому просторому синьому небесному шатрові одні мертві гала?.. Ні, ні… Я хочу тебе зрозуміти, німа німото, я хочу розгадати твоє мовчання!” І на крилах легенької думки мчався він у синє небо, літав від зірки до зірки, шукав Божого престолу… Йому так легко було літати туди, так хороше і радісно… Іноді з такими думками він і засипав — і снилися йому чудовні сни, котрі він так ховав у своєму серці, не ділячись ні з ким, — бо ні з ким було йому ділитися.
Отже споєна такими снами душа не видержала натовпу нерозгаданої сили думок, почала нити, шукати другої душі, у котру б хоч трохи надлити того п’яного трунку… Душі не знаходилося. Іван Микитович почав сумувати, і тут його важка нудьга почала гризти-їсти.
Раз у сусідньому дворі гралось весілля. Бубон бухкотів, скрипки цигикали-вили, люди співали, гомоніли, танцювали… Серед того ґвалту та крику донеслася до його уха якось незнарошне виведена скрипачем ноточка… Струна забриніла сумно-сумно, вирвався з-під неї плакучий болізний голос. Глибоко він уразив Івана Микитовича, мов рідна мати заглянула у його сирітську душу, мов сестра-жалібниця привітала в час негоди… “Хоч по тсю, — мовив він сам собі, провівши рукою по горлянці, — а вже достану скрипку, буду вчитись грати”.
Добувши скрипку, Іван Микитович потонув у хвилі голосів. Опріч скрипки, не мав він одради, не було у його втіхи. На службу бігав задля того, що служба давала йому хліб, списував там, скільки зміг, паперу, почуваючи в скрипі пера заводи струни. З служби біг якомога, звертаючи кожному з шляху, біг попідтинню, як злодій, мерщій на кватирю; там чи перехопив чого, чи ні — зараз за скрипку… Тоді все на світі мерло задля нього, він і сам не пам’ятав про себе… Хвилі голосів підхоплювали його душу, як легенький човен хвилі синього моря, і несли не знать куди, не знать нащо… Він нісся за ними, як дух, у безкраї простори тонів, він з ними плакав і сміявся, сумував і радів… То було божевільне поривання наболілої душі, нерозгадне почування повного серця, котре він не знав, як збути, і переливав у голоси плакучих мелодій.
Перше всього почав він з пісень. Тихий, журливий голос, безкрая туга, що проймає наскрізь і скаменіле серце, припали якраз до його тихого, боязливого норову. У плачу тих пісень він веселив свою душу, намагаючись виграти їх найвиразніше. Трохи-потроху, виграючи одну пісню за другою, він почав зводити їх докупи, зв’язувати їх голоси, спершу одні плакучі, а далі роздвоював їх плач веселими танцюристими перебоями; далі ввів ще й вимову повсякчасного слова, намагаючись якнайвиразніше виграти слова ляку, реготів, лютощів… І вийшло з того вигравання щось неабияке, ще ніколи не чутне, що міцно хапало за серце, глибоко проймало душу. Як той павук-ткач тче з своєї тонкої павутини дивні кола сітин, так він з голосів витикав, виливав життьове по-буття з його гореньком і радощами, з його нудьгою і веселощами. Слабий тілом, боязкий норовом, він виявляв велику міць у грі і корив тим самі запеклі душі, закаменілі серця; вони перед ним схиляли свою горду голову і лили теплі сльози. Іван Микитович — зінське щеня, як прозвали його товариші по службі, прикмета їх жартів та глуму старших, — став потрібним чоловіком при кожному бенкеті, при кожній гулянці, які часто й густо відбували старенькі столоначальники ради своїх теж немолодих дочок, що вони бажали накинути на шию хоч першому стрічному чоловікові, аби він був чиновник. Він став дивовижею, прикметою турботні та клопіт усіх панянок. Кожній з їх бажалося то сим, то тим догодити свойому укоханому скрипачеві, котрий, водячи смичком по німих струнах, то викликав у них сльози та радощі, то лоскотав танцюристу жилочку.
— Чи Іван Микитович що їв? — знай, літало питання по хаті.
— Ану, лишень, Ванюшка, — казав хазяїн, столоначальник, пузатенький і червоний, як рак, старенький, коли його чай з приливкою і геть-то розбирав, — ану, лишень, годі тобі все панянкам та панянкам вигравати, заграй лишень і нам, старим!.. Ти знаєш — такої, щоб аж жижки двигтіли! Щоб самі ноги носили!..
Іван Микитович рубав дудочки, або горлиці, або козачка, а батьки садили по хаті закаблуками так, що аж стеля гула! Пузаті, коротконогі, вони качалися, мов качани, то навприсядки, то з викрутасами. Вся молодіж стояла попід стінами, дивилася, сміялася, а іноді й собі, піднявши поли сертуків, пускалася навприсядки; хто не танцював, то хоч вигукував та пристукував ногами… Серед того галасу та стуку Іван Микитович заливався солов’єм, розкочував немов горох по долівці, то гув, як забій у дзвона.
— Годі! годі! — кричав, переводячи духа, господар. — Музико! годі, перестань! Іди пий!
Іван Микитович переставав грати.
— Іди пий! — кричить знову господар.
— Я ж не п’ю… — несміло гугнявив Іван Микитович.
— Погань! Ще й воно комизиться! Пий, коли велять!
— Їй-богу, я нічого не п’ю, — присягався Іван Микитович. Господар не слухав і, наливши чарку, давав пити.
— Пий, бісеня! — гукав він на його.
— Вони ж, папо, нічого не п’ють. Навіщо ви силуєте? — казала котра-небудь з дочок батькові.
— Не п’ють! Силуєте! — передражнював її батько. — Ну, не хоч пити, то ось що з’їж! — казав батько, підсовуючи під ніс Івану Микитовичу дулю.
Вихор реготу обхоплював хату. А Іван Микитович як не плаче… “За мою працю та така дяка”, — думав він, і сльози виступали на очах. Що якби сила та воля, так би і дав у пику бісовому пузаневі!.. Погляд його темнів, брови насуплювалися.
— За що ви зобиджаєте Івана Микитовича? — знову приставала дочка до батька. — Господи!
— Господи! — знову передражнював дочку він. — Ну, не хочеш, бісеня, пити, то грай же!
Іван Микитович знову грав, молоді танцювали, а старі сиділи, дивилися на танці, слухали вигравання та сопли тяжко.
— Ну та й гра ж, бісів син! — кричав батько, коли затихали танці і розливалися одні заводи скрипки. — Ну, всю тобі душу так і перевертає!.. І де він навчився так? Де ти навчився грати? — грізно допитував Івана Микитовича.
— Сам, — покірно мовив той.
— Талан!., талан, Іване Мойсійовичу, — казав батько якому-небудь пузатенькому, як і сам, столоначальникові, — без талану нічого не подієш… А й то правда: що з сього талану? Пограєш, пограєш, а їсти все-таки нічого! Я сам учився замолоду грати, та спасибі батькові, як побив мені скрипку, то я й кинув. Бо що б з мене було? Чи мав би я те, що тепер маю?.. Шкода!.. Учитися грати тільки великим дукам, від нічого робити, а не нам. Нам треба на пері грати: перо — наша скрипка, наш хліб, а то все — дурниця! Наплюй, та й годі… Я добре знаю, що коли б і сей йорж покинув свою скрипку та почав краще службу пильнувати — ого! при його талані далеко б пішов, а то так і пропаде, так і зслизне, як руде мишеня. Се ще гра, поки молодий та не обридло, а там, як побаче, що багато води утекло, почне пити… Знаємо ми сих скрипачів… Що скрипач та швець — перший пиєць!
— Та-а-к! — позіхаючи, одмовляв Іван Мойсійович. — Отже щось спати хочеться.
— Чи не випити б нам по марусин поясок? Як ви думаєте? Батько схоплювався, і пішло чаркування. А там знову танці, крики, співи…
Не злюбив Іван Микитович сих бенкетів, не злюбив ні своїх товаришів, ні старших. Вони щодня приносили тугу та жаль до його серця, тільки кололи його гіркими глузами та посміхами — ніхто його не піддержував, ніхто не хотів пораяти нічого, хоча усі в часи гулянки й хвалили його гру. Гірко йому ставало на душі, важко на серці, він тікав ласки панянок: вони йому здавалися нещирими. Як черв’як, заритий під землею, знаходе там свою втіху, а, витягнений на світ білий, болізно в’ється і швидко пропадає, так Іван Микитович почував себе між чужими — кожного боявся, кожного соромився, і тільки дома, на кватирі, він був сам по собі.
