III
Іван Микитович стояв на кватирі у міщанки Барабашихи, що торгувала влітку різними овочами, грушами, яблуками, кавунами, а зимою — солоною рибою та насінням. Усяк знав тітку Настю (як звали її), низеньку й гладку, з чорним, завжди масним лицем, з товстим кирпатим носом, одутлими губами і здоровенними сіро-мутними очима, що сиділи у неї зверху, як дві цибулі. Яка сама нечепурна, так і одягалася нечепурне: завжди очіпок, старий і засмальцьований, стояв набік, з-під його часом і на очі вибивалися сиві пасма волосся, завжди у брудній лихій сорочці, у вистріпаній спідниці, котру вона носила так, що один бік волочився по землі, а другий бовтався біля коліна, через віщо вона здавалася наче кривобока. Товста, як бочка, сама, товсті, як макогони, руки, товсті та короткі, мов стовпці, ноги, котрими вона якось чудно совала; чорна, нечепурна, обідрана, засмальцьована, вона була одмітна на все місто. Усі знали її добре — старі, молоді і малі діти. Старі знали по її безпутному життю, котре тягла вона, зоставшись ще молодою вдовою з невеличкою дочкою Наталею. Ще за життя покійника, високого й грізного чоловіка, котрий так часто лупив її, що сусіди, віднявши, мусили одливати водою, — ще за життя його вона часто й густо, назбиравши сестриць, гуляла з ними цілими тижнями, волочилася з молодими паничами, удівцями. Коли ж він номер, лизнувши раз так, що його запалило, вона тоді повела життя по-своєму. Оце перепродує-перепродує цілий тиждень, наторгує грошенят, а в неділю й прогуляє їх з сестрицями, такими, як і сама, перекупками. Пробенкетує до середи, там знову до торгу — до неділі або до якого свята. Малі діти знали її по чорному непривітному обличчю, товстому охриплому голосу та по смачних овочах, які вона завжди десь уміла добувати: у неї й груші, й яблука, й кавуни такі смачні були.
Барабашиха мала у самій середині міста дворище з домівкою у три хати. Середня кімната завжди віддавалася внайми і приносила невеличку користь до того, що вона виробляла з торгу. Якби не безпутне життя, яке вела вона, то з тих грошей, що виручала вона, не тільки зажила б добре, а ще б змогла відкладати щороку хоч невелику дещицю про чорний день, а при такому господарюванню і сама ходила обшматана, і дочку водила обірвану.
Поки ще Наталя була малою, то й байдуже. Бігала собі по калюжах з дітворою, дражнила п’яних по улиці, показувала язика жиденятам, насміхалася з п’яної матері й її товаришок. А стала підростати, узяли її дівочі думки: “Он у подруг і те, і се нове, а в мене одно дрантя, ті, як пави, розряджені походжають, а я — як старчиха”. Стала матері казати, та — за лайку, дочка — в плач, в спірку.
— Коли б ви не пили, не гуляли щодня божого, то й у мене було б те, що другі мають, а то тільки й знають понаводити повен двір п’яниць таких, як і самі!
— Мовчи, сучко! Мовчи, відьмо! — бубоніла п’яна мати. — А то як устану, то дам тобі! — а сама й голови на в’язах не здерже, так лизнула!
— Мовчи! — корила дочка. — Хоч би віддавали мені ті гроші, що панич за кватирю плате.
— Ось що тобі! На, сучко! На, відьмо! — кричала мати, тикаючи дулі.
— На?! Хай те вашим товаришкам, а не мені. Он панич каже, що він через ваше п’яництво сидить часом голодний, що як так далі буде, то він і з кватирі зійде.
— Хай сходе! Хай! Не дуже побиватимуся…
— А де ви знайдете другого такого тихого та смирного? Другий як заковерзує, то й хати буде трохи, а сей же тихенько, просячи… Як тихий, так хай і сходе!
— Ага, сучко! Так воно он що: закохалася з паничем, відьмо, та й шкода, кажеш! Підожди ж! Ось я до тебе доберуся, я тобі дам, як до паничів лабузнитись… Поганко! Молоко материне коло губів ще не обсохло, а вона вже й з паничами!
— Та що се ви верзете? Схаменіться!
— Ні, стій! Я до тебе доберуся, я тобі дам! — і немощна стара починала рачкувати.
— Та лежіть уже на тому місці, де звалилися, спіть! — умовляла Наталя.
— І буду спати, буду. Ти думаєш, робитиму що? Ні, трясця тобі! На твоє безголов’я спатиму!..
І незабаром стара засипала.
Невеселе таке було життя Наталі, часом і сльози брали, і зло велике проймало, та нічого не вдіє. Почала хитрощами під матір підходити: коли було зводять бариші, то вона украде непремінно карбованця-другого, іноді й випросе, коли баче, що мати добра, іноді брала від Івана Микитовича вперед. І все те тратила на себе, на свої убори, стьожки, намиста, персні. Мати побаче — лютує.
— Хто тобі, сяка-така, на те грошей дав? Як ти сміла без мого відома їх переводити?
— Ви ж самі бачите, що мені ні в чому і з двору вийти, як та жидівська наймичка обідрана! — виправляється Наталя.
— А заробити, заробити не знаєш?
— Невже вам, мамо, не соромно перед людьми буде, коли я у вас одна — та піду в найми?
— У найми? — і мати прикро-боязко дивилася на неї. — Чого ж ти підеш у найми? Хіба тобі в мене нігде жити?
— Та я ж то й кажу те! А де ж я зароблю, сидячи дома?
— Ти мені все так! — забивала баки мати. — Ти мені завжди своїми наймами очі вибиваєш. А я не хочу, щоб ти йшла в найми… Не хочу, не хочу! От хоч по сю, — і вона проводила по горлянці рукою, — а не пущу тебе у найми!.. Розпустишся, розволочишся! Не пущу! — бубоніла мати стихаючи.
Не можна сказати, щоб вона не любила своєї Наталі. Одна одним — вона була у неї завжди прикметою гордощів та вихвалок перед сусідами.
— От у мене доня! От у мене господиня! — хвалилася вона. — Нею тільки й живу, нею й на світі держуся! Не будь її, давно б уже сконала десь під тином, а то все вона, моя голубонька, і хазяйствечко прибереже, і матір догляне, і біля кватиранта вона… І все сама, і все одна… Сказано: як та муха в окропі, день цілий викрутиться, а ще й весела.
Наймів же боялася мати гірше вогню. Вони малювали їй в думці найгірший занепадок її господарства і самої себе. “Як? — скажуть. — Барабашишина дочка в наймах? У невільній роботі зносе свої чорні брови, дівоцьку красу? Краще я не вип’ю ні одної чарки горілки за весь мій вік, ніж сьому бути!” — думала вона. І коли Наталя нахвалялася наймами, вона зразу попускала їй у всьому: роби, мов, що знаєш, тільки викинь ті найми з голови!..
Живучи по своїй волі, Наталя виростала й розпускалася під упливом того або другого почуття, під уразою того або другого випадку: ніхто ще не ставив їй у життю таких міцних перегород, котрих вона б не зломила або не обійшла. Мати була їй не страшна, вона її й ухом не вела, подруги мали вплив на жіночу прихильність до уборів, до веселого життя. І Наталя віддалася сьому: наряджалася, наскільки хапало достатків, гуляла, наскільки було зайвого часу, співала, жартувала, веселилася.
З Іваном Микитовичем вона держала себе просто, як дівчина з парубком: жартувала з ним, гралася. Дивуючись, який він боязкий та несмілий, вона перша зачіпала його; задивляючись на його сумну постать, болізне обличчя, вона хотіла розгадати й розігнати той сум.
— Чого ви, паничу, такі сумні та невеселі? Чи не болить що у вас?
— Ні, нічого не болить.
— Чого ж ви такі сумні? Завжди сидите у своїй хатині та виграєте на скрипці. Он другі паничі гуляють, з панянками водяться, а ви все дома та дома. І не обридне воно вам?
— А що я там буду робити на тих гулянках? Я не вмію панянкам брехень точити, як вони, — суворо одкаже Іван Микитович.
— Такі ж ви!
— Який?
— Ось які!
І вона кривила своє молоде личко, щоб показати, який він. Се передражнювання було таке утішне та миле, що Іван Микитович не сердився.
— Постійте ж, прийде мати, я матері скажу, — острахує він її.
— Що ж мені мати? — шпарко питає Наталя.
— Битиме.
— Ні, не битиме.
— Ну, так лаятиме.
— І не лаятиме.
— Ну, так битиме.
— І не битиме, й не лаятиме! — плеще весело Наталя.
І піде між ними жартовлива сварка, поки таки Наталя, буцім нехотя, зачепить його як-небудь рукою. Іван Микитович собі почне відбиватися, і підуть між ними такі перебої, від котрих хороше стає і Іванові Микитовичеві, і самій Наталі.
Щоденні ті гри та жарти, молоді літа обох узяли таки своє. Іванові Микитовичеві сумно якось стає, коли він, вернувшись з служби, не застане Наталі дома; Наталі сумно, коли Івана Микитовича забарить служба, і обоє раді, як зійдуться докупи: почнуть зараз споритися, жартувати, борюкатися.
— Паничу! — кричить оце Наталя з своєї хати.
— Чого?
— Угадайте, що я роблю?
— А що ж ви робите?
— Блохи трусю! — одказує сміючись Наталя.
— А я до вас зараз увійду.
— Не йдіть, не йдіть, не пущу! — кричить Наталя, придержуючи клямку. Іван Микитович усилковується… Се зразу відчинилися двері. Наталя спрожога одбігає насеред хати і заливається дзвінким реготом… Вона брехала, їй тільки хотілося, щоб Іван Микитович увійшов до неї в хату, щоб пожартувати, посміятися з ним.
А то попросе вона його заграти що-небудь. Іван Микитович бере скрипку й почина грати… Аж хата розлягається та туже, аж стіни потемніють та насупляться, як заведе він жалісливої. Наталя сидить, слухає, і по личку примітне, як та гра проймає її серце: уразливі смуги проходять по обличчю, то зблідне вона, то зашаріється, то сльози заблищать на довгих віях, от-от упадуть, от упадуть! Наталя зітхне глибоко та важко, сльози розійдуться по очах, умащуючи її білі блискучі білки.
Іван Микитович потроху переводе на веселішу, дрібнішу… Що не вдарить по струні, личко Наталі неначе хто водою збризне, в розумних та задуманих очах зажевріє іскорка відради й розіллється по виду молодою та втішною усмішкою; уже в неї й пальці на руках заходили, вибиваючи на колінах такту під ігру, і жижки в ногах здригнули… Понісся танцюристий козачок або дудочка, і Наталя, схопившись, вибиває ногами… Се зразу кидається на Івана Микитовича, лоскоче його, валить на ліжко, і регочуться, сміються обоє…
— Хто вас навчив так грати? — загадавшись, питає якось раз Наталя Івана Микитовича, сидячи поруч коло його. — Сказано, скрипка та мов словами вимовляє, сльозами виливає, до самого серця доходить!
— Сам вивчився. Хіба ж ви не знаєте, що я, у вас живучи, й скрипку купив і учився?
— І дасть же Господь такий талан чоловікові! Чому ж я нічому не навчуся? Сказано — безталанниця!
— Чого ж ви безталанниця?
— Того, що не вмію нічого, не знаю нічого, не навчено мене нічому!.. І як воно люди читати навчаються? Я б, здається, ніколи не навчилася. А то розверне книжку, дивиться та так і читає.
— Хіба, ви думаєте, трудно навчитись читати?
— Авжеж, не легко.
— То тільки так воно здається, а там усього тільки тридцять шість значків затвердити треба.
— Та й годі? — дивується Наталя.
— Та й годі.
— А там уже й читати все можна?
— Можна.
— Е-е… дурите!
— Hi, не дурю.
— Так як же тридцять шість значків, коли там їх ціла книжка?
— То що, що ціла книжка? У тій книжці всього тільки тридцять шість значків одмінних, а то все однакові.
— Так як же воно так?
— Перестановлюються значки. От, наприклад, ваше ймення Наталя. На-та-ля буде: Наталя. От бачите, тут шість значків, чотири одмінних, а два однакових. І він почав їй розказувати, як зветься кожний.
— На-та-ля… — шептала вона. — На-та-ля… А ваше як?
— І-ва-н.
— І-ва-н…я — Іваня, а не Іван!
— Ну, хай і Іваня. Хочете, я вас навчу читати?
— Справді?
— Справді.
— І я буду всяку книжку читати?
— Усяку.
— І книжку, й писання?
— І книжку, й писання.
— Ну, навчіть… навчіть, паниченьку! Навчіть, голубчику! Навчіть! Я вам, поки мого й віку, дякуватиму.
— Добре, хай же завтра пошукаю книжки такої, та з завтрього й почнемо.
Наталя раділа, як мала дитина. Вона довго не спала ту ніч і все шептала по складам то своє ймення, то паничеве, то товаришок своїх, часом переходила до назви хатнього господарства: лави, кочерги, горшки — і дивом дивувалася, як воно все так виходило і чому вона досі сама до сього не дійшла. Потім зареготалася, сплюнула… “Тьфу! чи я не дурна, чи я не скажена? Діло об грамоті ведеться, а я свої горшки та кочерги туди проваджу! Сказано — дурепище!”
На другий день Іван Микитович почав учити Наталю. Навчання пішло швидко і корисно. Наталя виявляла цікавість і дотепність. Уже більшу половину азбуки пройшли, доходили вже до ы.
— Єри? Яри? — запитала Наталя. — Які яри? Ті, що глину з їх беруть?
— Ні, се літера так зветься. Наприклад, ти — т-ы.
— Е-е, ні-ні… Се ті яри, що у глинищах весняна вода повикручувала, — сумно якось замовила Наталя, не дивлячись ні в книжку, ні на Івана Микитовича, а кудись у вікно далеко, — глибокі, такі глибокі! З боків руді та жовті, а на дні темні, що і не видно… Аж голова закрутиться, як глянеш униз…
— Та годі вам казна-що вигадувати! Нуте, кажіть за мною — єри!
— Не хочу… боюся… упаду,— здригуючи, одказує Наталя.
Іван Микитович здивувався:
— Що се з вами, Наталю? Наталя почала плакати.
— Чого ви? Га? Наталю!
— Чого? — крізь сльози вирвалось у Наталі.
— Чого ви плачете?
Наталя встала й пішла до себе в хату.
“Що за оказія така? — дивуючись думав сам собі Іван Микитович і тільки здвигував плечима. — Що воно за знак? Чи то на добро, чи на лихо? Щось у мене серце, дивлячись на неї, неначе хто в жмені здавив, неначе до його вогню приложив… Гм…”.
Іван Микитович узяв скрипку й заграв. Швидко під голос її замовкло його серце, заснула туга, неначе дитина, заколихана матір’ю. Швидко й Наталя, зачувши, вскочила до його весела, безжурна — і сліду не видко було її недавніх сліз; заспівала вона своїм тонким голосом під вигравання Івана Микитовича спершу протяжних, а далі і веселіших, до танців… Вже геть пізно вони розійшлися, веселі та ясні обоє.
