(З народного побуту)
Іще ж то жиди-рандарі
І в тому не перестали.
На славній Україні
всі козацькі
ріки зарандовали!Народна дума
І
Що за хороше, що за веселе та видне місце на землі вибрало собі село Красноярка! Серед широких ланів заливної чорноземлі немов підземна сила виперла вгору земляну кору, розколола її надвоє і, розчахнувши, випустила з підгір’я холодну та чисту течію. Мов невеличкі змійки, вилазила вода з-під гори з самородних джерел і бігучим протічком тяглася подовж яру в ставок; а там, набравшись сили, уже прудкою річкою бігла через луки, поспішаючи в непролазне болото, щоб у ньому утопитись, і тільки де-не-де між очеретами та осікнягом блищала чистими плесами. А там зараз за болотом послався зеленим килимом луг, а за лугом — поля, сита земля… Гарний, розкішний куток! Недаром люди прозвали по річці й село Краснояркою. Село розляглося на горі. Кругом його — широкополі лани, луки та сінокоси, а воно собі наче вилізло просушитись на гору та разом, мабуть, повтішатись околицею.
Як колись добро панське, звичайно, воно кращою половиною гори поступалося панові: само притулилося на другій. Довга вузенька вулиця перерізувала його вподовж, а по обидва боки тої вулиці густо поп’ялись людські оселі. На край села, якраз у самий той куток, де сходилась розчіплена гора, вилізла невеличка старенька церковця. Позолочуваний хрест з неї, виблискуючи на сонці, здається, благословляв на мир та любов, на тихе й вільне життя обидві половини гори…
Поруч із цвинтарем, на другім уже боці, примостився панський двір. Широкий та просторий, з кухнями й коморами, з клунею й загонами, він величався перед низенькими людськими мазанками своїм високим мурованим будинком із зеленою бляшаною кришею. Гордо поглядав цей великий дука через яр на село, не то пишаючись, не то додивляючися: а що, мов, там у вас затівається?! Та чом же йому не пишатися, коли він стоїть, як велетень, на просторі, одшматувавши собі добру половину гори; а по другій — людські оселі туляться одна до одної на невеличких городах, як ластів’ячі гнізда під стріхою… Він згорда позира на них витрішкуватими вікнами, а вони наче запобігають ласки, боязко поглядають на нього своїми маленькими кватирками; як йому не приглядатися до них, коли добра в нього — не тільки в дворі, а й за двором; тут же зараз таки завитий диким виноградом та плющем ґанок виходить у розкішний сад, що розкинувся геть понад горою і спускався по згір’ю униз, аж до зеленого лугу; а там, далі — сінокоси, низзя… Все те його, цілком його, скільки оком не скинь!..
“Не доглянь тільки — коренем рознесуть!..”
І справді, селянам заздро, що панський садок так пишно та буйно розрісся по горі: а у них попідтинню одна чорнобиль червоніє. Селян за серце щипа, що в панському току здоровенні скирти всякі хліба, стоги сіна, ожереди соломи; а в них по токах голо, як на долоні, тільки по городах то тут, то там купи гнилої соломи та кучугури тертої костриці порозкидані… їх розбирає досада, що в пана ниви, луки, луги, що в нього річка у ставку купається, що в тій річці кишма кишить риба та раки… а в них тільки й добра того, що подаровані паном хатки з п’ясцями та сирітські четвертні наділи — тепер невеличкі підмети… Ні поля, ні паші, ні води!
Ще за панщини, як обидві гори його були, згода між ними хоч така-сяка держалася. Пан загадував — селяни слухали; вони робили й набували — пан нароблене поживав. Вони — його, і все добро його! Волів не погодуєш, не напоїш — не доробишся… І пан пам’ятав про це добре, і селяни те знали.
Щороку одводили їм під посів недалеко села добрий лан поля; на вигоні, зараз за селом, паслись їхні телята та овчата; унизу з панської річки пили вони чисту воду… А часом пан розщедрювався та під рочисте свято дозволяв рибалкам, на щастя селян, закинути невода — риби та раків піймати…
Тепер зовсім не те. Воля, мов Красноярка гору, роз’єднала пана з селянами. “Подарував сирітські наділи та й поживайте на здоров’я!” А з чого його? як його?.. Податки заплати, мирське віддай, на волость внеси, землю найми… ще й воду купи!.. “Вода,— каже пан,— моя, по закону моя, бо обидва береги мої! Коли вам треба водопій, женіть худобу до болота: там я вам воду дарую. А тут щоб і духу товару не було!” Хто не послуха — штраф!.. Господи! Хто таки за дідів-прадідів чув, щоб за воду гроші брали?.. Води ж ніхто ні сіє, ні оре… вода божа та людська… А тепер і за неї плати!! “Шукайте,— каже пан,— собі вільної води. Може, вам бог поможе найти, от як волю поміг?..”
Отаке добро красноярцям принесла “гола воля”. То ж то “крестьянам” так медяно, а “дворовим” ще солодше! У тих хоч невеличкі оселі: є хоч де боком улізти, заховатись од лихої години у своїй хаті… Дворовим — нічого нема! Ні хатки, ні паніматки. Вибули два строчні роки — та й на всі чотири боки! Куди хоч іди, що хоч роби — хоч під греблю, хоч на шибеницю! Нащо вже Грицько Коваль зроду за двором жив, батьківську хату мав, а й тому трохи не довелось тую хату кинути та й іти тинятися по світу — не знать куди… Грицько отой панський: його батько ковалем був. Жили вони над самим берегом у невеличкій хатці без всякого огороду… Так сама собі хатка стояла, а коло хатки недалечко примостилася й кузня. Якось під холеру одного літа Грицькові батько й мати померли. Остався хлопець один одним — сиротою. Пан зглянувся і взяв його у двір; а піднявся ковальчук на ноги — пан оддав його у Лимарку до коваля в науку. Та недовго Грицько учився. Коваль за щось налаяв його чи, може, і ускубнув. А Грицько, гарячий, як порох, так розпалився за те, що, не довго думавши, зацідив свого вчителя молотком… та ледве-ледве не провалив ковалеві голови! Тоді коваль його прогнав, а пан прочухана дав на конюшні та й знову віддав Грицька в город ковальства вчитись, щоб таки свій коваль був! Панська наука Грицькові на користь стала. В городі, бувало, як поб’ють його чи налають — Грицько все перетерпить, зате нищечком шкоду зробить! А робітник з нього вдався — золоті руки. Ніхто так не сплеще заліза, як Грицько; ніхто не насталить так гарно лемеша або чересла, як він. У городі Грицько вивчився навіть шруба нарізувати, оковувати панські натачанки, брички, дрожки… Сказано — коваль на всі руки! Зате ж як і загуляє цей коваль! Роботу к бісовій матері кинув та й затопив душу в горілці! Бився з ним пан, бився!.. “Постій,— каже,— я тебе оженю: може, ти викинеш з голови дур ту!” Та заплатив Яреськівському панові тридцять карбованців за дівчину, та й одружив Грицька. На щастя, Грицькова Хвеська придалась людина добра, спокійна. Грицько, було, перше гарячиться, а Хвеська промовчить, то він і сам затихне. Тоді вона приголубить його. А Грицька аби хто пожалував — тому він рад душу віддати. Так і полюбились вони. Жив Грицько в старій батьківській хаті; кував у тій самій кузні, що і його батько. Одно шкода: довго у них дітей не було. Хвеська дуже іноді журилася, а Грицько од скуки часом і лишню закидав.
Настала воля. Став пан “уставну грамоту” писати. Кличе Грицька:
— Грицьку! Ти тепер вільний,— каже пан.
— Поздоров боже царя! — суворо одказав Грицько.
— Тільки ти знаєш, ти дворовий?
— Який дворовий? Хіба я у дворі?
— То що, що не в дворі: по ревізії ти дворовим записаний.
— Ну, то що з того? — нетерпеливо запитав Грицько, гостро глянувши на пана.
— А то, Грицьку, що ти не маєш права ні на хату, ні на кузню…
— Як це так?.. Адже то моя, батьківська хата! Другі оселі матимуть, а я б то й ні? Хіба я в царя гірший за других?
— Другі право мають, а ти ні. Закон, Грицьку, такий!
— То ви, мабуть, самі писали той закон, то він у вас і такий!..— гарячився Грицько.
— Та ти мені не груби… Чуєш?.. Мені з тобою довго ніколи балакати… Я тобі ось що скажу: ти робітник добрий, коли б не пив, тебе мені шкода з села викурювать… От я й подумав так: куди тобі йти?.. Ну, що ти зробиш голими руками без кузні?
— Так, що ж ти голими руками зробиш?! — уставив Грицько і показав дві здорові чорні, з мозолями, руки долонями вверх.
— Ото ж то й я кажу!.. Коли хоч, викупи у мене ту хату й кузню… Я з тебе недорого візьму: все одно тепер мені кузні не треба, як свого коваля нема… Хоч? Півтори сотні за все!.. Я тобі й гроші розстрочу — на три або п’ять років. Хоч?
Грицько стояв мовчки, дивився у землю — думав.
— Я вам, пане, так скажу: може, ви й правду кажете,— трохи згодом одказав він.— Тільки ж це для мене обида… Ну, вже що кузня — то кузня ваша; а хата ж з діда-прадіда моя… Другим хати даруєте, а мені свою хату треба купити? То з мене, пане, люди стануть сміятися…
— Ну, як хоч, Грицьку. Мені з тобою ніколи торгуватись… Я про тебе клопочусь, а не про себе!.. Не жалкуй!..
І пан, повернувшись, вийшов з передньої…
Грицько простояв ще трохи та й собі вийшов з горниць.
— Отак, стара,— каже до Хвеськи, вступивши до хати.
— Як?
— Так наша воля!.. З хати вибиратись!..
— Що це ти, Грицьку?.. Адже, кажуть, цар подарував людям оселі…
— То Ж людям… А я — дворовий… Нам нема!..
— Та чи не підводить він тебе, Грицьку? Ти б у город пішов та розпитався.
— А правду кажеш, стара… піду! Діжду неділі — зараз і піду. Там у мене є знайомий пан: я йому, було, завжди брички оковую… До нього й піду… Він, певно, знає… Добрий пан — знай, було, шуткує. Так його й прозвали на базарі молодиці: “смішний пан”.
От у неділю Грицько прийшов до “смішного пана” розпитувати, чи правду каже красноярський пан? Одначе і “смішний пан” нічого утішного не сказав Грицькові. Подивились у ревізію: Грицько справді дворовим записаний.
— Значить, правду казав?
— Правду, Грицьку.
— Та це, пане, так мені й немає хати… по закону?!
— Немає, Грицьку, по закону…
— Туди к бісу!..— махнув рукою Грицько і, подякувавши “смішного пана”, вийшов з хати.
За двором постояв трохи, подумав: чи додому, чи на кузню? Та й потяг до давніх товаришів-ковалів.
— Отак, братця!.. Оце — воля! До волі в хаті жив, а тепер хоч на розпуття…
— Як саме? — питають.
— Так і так,— розказує Грицько.
— Та ти йому наплюй! Роботи, Грицьку, ковалеві скрізь є.
— Коли б я один… Мені що? Де впав, там і переночував. А то ж у мене Хвеська та ще й на порі… Де ти в чужій хаті пристанеш? Хто тебе прийме з малою дитиною?
— Правду кажеш, Грицьку, а шкода — вкупі б жили…
— Шкода, кажуть, поганий чоловік…
— Та ні, Грицьку, таки справді шкода… Пам’ятаєш, як ми з тобою молодими товаришували?
— То чи не згадаємо давнє?
— А що ж? Ходім до Гальки!
— Ходім,— згоджується Грицько.
У Гальки добре пом’янули давнє. Грицько й додому не вернувся, переночував у шинку. На ранок пропустив ще чарку, заморив черв’яка та й потяг у село. Не зайшов додому, та прямо до пана.
— Ну, що скажеш, Грицьку? — питав його пан.
— Та що вже, пане, мені казати: пишіть бумагу.
— Так би й давно!.. Хата буде своя, кузня своя… Я тобі гроші розстрочу… Ну, буде на п’ять літ? Гляди тільки мені, щоб кожну весну віддавав.
— Та пишіть, як самі знаєте,— зараніш на все згоджується Грицько.
Так ото й зажив Грицько по-давньому у викупленій батьківській хаті. Він робив у тій саме старій кузні, на тім саме ковадлі, тим саме міхом, що робив його батько. На селі ковалеві життя не погане: робота завжди є, заробіток чималий.
То таки, що, було, віддасть Грицько тридцять карбованців панові, а то таки й собі останеться. Воно тепер, як нахідка: потреби далеко побільшали. Наче від радості за волю, Хвеська подарувала Грицькові сина. Жили б зовсім добре, якби Грицько умів заробіток складати. Він би досі не тільки хату викупив, а, може, і поле купив. Та коли ж одно горе — не вміє Грицько берегти копійки. Завелась вона — мулить його в кишені, оце терпить-терпить — та зразу, як закурив… Прощай, розуме, як поздоровкався з горілкою!.. Як божевільний, босий, простоволосий, бігає коваль по селу, аж поки люди не піймають, не запруть. А протверезився — кращого робітника немає.
Розквитувавшися з крестянами, одколупнувши їм трохи свого добра, пан давай розкидати розумом: як би йому більше потягти з останнього? Може б, так довго не дійшов ні до чого, коли б не підскочив жид Лейба.
— У пана така вазна ріцка, а млина на ній немає,— каже якось Лейба, сусідський прикажчик.
— Вистрой, Лейбо, то й буде.
— Пан шуткує… А тут би мозна такі млини поставити, що цілий би год мололи.
— То постав, Лейбо!
— Ну, що? Коли пан згоден, то я поставлю.
— От і гаразд!.. Я тобі й дерева з свого лісу дам. А вже ж і вали на наших млинах будуть. У мене в лісі ще зосталося з десяток таких тоненьких дубків!..— І пан широко розвів обома руками.
— То, може, ми справді погодимось? — пита Лейба.
— А що ж? Аби гроші…
— Ну, за гросі вже мої клопоти… Аби пан згоден — гросі будуть.
— То й добре, Лейбо. Мій ліс — твої гроші; моя річка — ти на ній млин поставиш та й станеш у мене мірошником або я тобі ті млини заорендую…
— Я панові так сказу: коли пан згоден, я построю три млини з панського лісу… заорендую на п’ятнадцять років… платитиму панові за рік по триста карбованців… А там, як пан собі схоце, млини будуть зовсім його… Мені ці другому найняти…
Отак порахувалися, а через тиждень у городського нотаріуса й умову переписали. Заорендував Лейба не одні млини, а річку з берегами, і ставок панський, і болото — на дванадцять літ. Та ще до всього того вимовив Лейба собі й хату — якраз над ставком, під горою стояла сама собі облупана пустка, у котрій іноді кури на гнізда сідали та ящірки плодились… Лейба зразу її наглядів.
— Звідти добре буде над млинами та ставком назирати,— примовляється Лейба.
— Ну, то бери вже! — каже пан.— Гляди тільки, щоб мені к різдву була он яка щука на товченики з мого ставу!.. Ну, і коропа там, карасів…
— Про те пан хай не турбується. Звісно, з васого ставу найсмасніса риба,— улещує пана Лейба.
— Еге ж… Гляди тільки, щоб була!
Погодився пан з Лейбою перед другою пречистою; а так після покрови вивозили вже красноярці з панського лісу велике й мале колодяччя та чагарник — гатити на Красноярці греблю. Спершу їм і не до того, що та гребля стане для них лихою годиною. Вони навіть раділи, що в них на селі свої млини будуть — не прийдеться возити за десять верстов молоти! До того ж таки й робота під осінь є для них і для скоту — буде подушне заплатити! І красноярці прикладають рук до тої греблі — Лейба підхвалює.
