Над криницею стояв високий дубовий хрест, поставлений коштом парубоцької громади; тільки вершечок того хреста виднівся з роздоріжжя… Гарне, веселе місце! Там ото й стала “процесія”. Одслужили молебень. Посвятили криницю. Пішли окроплювати святою водою зелені жита, пшениці, вівса та ячмені… Щира хліборобська молитва неслась за добрий урожай, зливаючись докупи з давньою церковною піснею про “плодородіє землі”… Окропивши поля, “процесія” верталась назад у Голоп’ятий, тільки вже далеко рідша… Все парубоцтво осталось на полі — один отаман поніс до церкви парубоцький ставник. Незабаром вернувся й отаман, бо без нього не можна “прийому справляти”. Недалечко від криниці, вибравши зелений горбок, пристала парубоцька громада. Отаман кинув свого кийка перший і грізно сів на зелену мураву. За ним і кругом розмістилось товариство. Десь узявся боклаг горілки; хтось виймає з торби рівно порізані шматки свяченої паски, печене порося й ягня, крашанки. Починається
“прийом”. Той, кого приймають, частує товариство горілкою. Отаману — перша чарка; новобранцеві — друга…
— Дай же боже, Якиме, щоб тебе дівчата любили,— бажає отаман.
— Та щоночі, щовечора на вулицю ходили! — докінчує громадський касир.
— Дай боже! — кланяється новобранець. Обійшовши по чарці все товариство, новобранець передає боклаг отаманові. Той починає наливати й обходити.
— Роди, боже, жито, пшеницю і всяку пашницю!
— Подай, господи! — одказала в один голос громада. Сонечко вже геть-геть посеред неба — звисока обливає
нив’я гарячим блискучим світлом; нив’я зеленіє, як рута, аж усміхається. Вітерець притаївся — не дише, не поворухнеться… Страва вже поїдена, горілка випита. Парубоцтво розляглось на свитках — ніжить своє бурлацьке тіло проти теплого весіннього сонця. Дехто потяг на нив’я — розлігся на обніжку між пшеницею й житом… Он хтось качається по пшениці на всі чотири боки: то “новобранці” викачують собі здоров’я на юровій росі…
До озера пригнали на водопій отару й череду. З горбика отаманові видко як на долоні… “Чом же вони не весь товар пригнали,— думає він, приглядаючися.— Он геть оддалеки на ланах з житом пасеться друга черідка… Де вона взялась у нас? Чия вона?..— думає він далі.— Може, то жиди своїх повиганяли?.. Сьогодні наша череда вийшла за царину ще до схід сонця: жидівської корови й кози ні одної не було!..”
— Братця! Чия то череда пасеться? — питав він, підводячись.
— Де?
— А он на ланах з житом?..
— А справді!.. Ходім чередників спитаємо.— Купа парубків підвелась і за отаманом пішла до озера.
— То чий товар пасеться? — питають своїх чередників.
— Жидівський… То вони свого чередника наняли…
— Бач, іродове кодло! Коли так не можна, воно он як приміряється… Та ні! не діждеш!.. Хлопці! — гукнув отаман.— Ану, жидівську череду киями з толоки!..
Спотикаючись по ріллі, кинулися парубки до черідки, зігнали киями з толоки, поперли шляхом у город… Піднялась страшенна курява; наче сірий туман гнався за черідкою, підіймаючись із землі аж до хмари. Корови несамовито ревли; кози на всі голоси мекали… А хлопці як прийнялись до них із киями на толоці та перли без перепочинку аж у город… Почули жиди. Повалив цілий кагал з Гори на Подол до самої царини… Парубки товар у город гонять; а жиди, піднявши вгору обидві руки, завертають за царину… та й зчепилися!.. Один величезний жидюга з довгою червоною бородою висмикнув кілок з ліски та й уцідив ним парубка… Той так і присів: кров з голови бризнула, об’юшила лице, лилась і мішалась з білим піском… Ковалі перші угляділи…
— Хлопці!., хлопці!..— прискочили,— чоловіка вбито!.. Рятуйте!..
Парубоцький отаман з двома товаришами підскочили до парубка — то був той саме “новобранець”, що тільки сьогодні прийняли в громаду. Він лежав на піску; кров з голови заливала все лице й чорною калюжею обтікала кругом його… Отаман підвів товариша. Другий парубок скинув з шиї червону хустку, намочив у відрі з водою, приложив до закривавленої голови… “Новобранець” лупнув очима, став приходити до пам’яті.
Десь узявся Грицько Коваль, наче з-під землі вискочив.
— Хлопці!.. Жиди наших б’ють? Кийками їх, прокляту невіру!..
Він вихопив в одного парубка кийок і прожогом кинувся на жидів. Парубки за ним… Жиди бачать, що непереливки, та, попідбиравши поли, тільки видно, подрали з Подолу на Гору…
— Бач, іродове кодло!.. Хіба йому душа християнська стоїть що? — гукає на весь майдан Грицько.
— Парубкові голову розвалив…
— Ох! — важко зітхнув той…— Оце уцідив, чортова невіра…
Товариші підхопили його під руки, повели насупроти в шинок.
Грицько навперейми ускочив туди перший.
— Галько! Сип, суча дочко, горілки: бояри йдуть! — гукнув він.
Шинкарка переляканими очима дивилась на розхристаного Грицька: вона з вікна бачила, що коїлось у царині.
— Які бояри?.. Чого вони йдуть? — забубнила вона, затрясшись.
— Сип, кажу, швидше… а то вікна поб’ю!..
І, не діждавшись, поки Галька всипле, Грицько підскочив до вікна, тарахнув обома кулаками з розмаху… Шибки брязнули… посипалися… рямина впала на приспу… Грицько висунув голову.
— Сюди, хлопці!., сюди!..— гукає він.— Галька нас даровою попоштує…
Ціла сотня парубків, чоловіків, хлопців, навіть невеличких хлопчиків підступила до шинку. Парубки увійшли в хату
Галька на смерть перелякалась — покинула все та другими дверима шморгнула з шинку.
— Гуляй, братця! — гукає Грицько.— Галька припоручила почастувати добрих молодців!..
— Добре, дядьку! Покуштуємо хоч раз дарової Гальчиної…
Грицько вже стояв за стойкою, наливав кожному по чвертці. Хто хотів,— підходив, випивав, спльовував і одходив…
— Хто ще хоче? Хто зо мною вип’є? — викрикує Грицько.
— Я, дядьку,— каже парубоцький отаман, здоровий, плечистий парубок.
— Ну, будьмо здорові!.. Щоб наші жиди сконали, як нам горілки придбали!
— Дай боже!
— А тепер — шабаш! — гукнув Грицько.— За роботу час. Викурюй свиняче вухо!..
Чвертка з громом полетіла з-за стойки, впала на дощаний діл, зігнулась… Грицько повернувся до сорокової бочки, одкрутив чопа — полилась додолу горілка…
— Дядьку! дядьку Грицьку! Невже таке добро розливати?..
— Що? Яке добро? Жидівське?.. Ось йому!
Він одірвав мідного крана з бочки й пошпурив у вікно… Бряцнуло й друге вікно…
— Ану, хлопці!., допоможи!., допоможи!..— гукав він, перекидаючи стільці, ослінчики, стільчики…
— А де Оврамко спить? Де Оврамкові бебехи?..— питає отаман Грицька.
Той, не перестаючи трощити всячину, мовчки показав на кімнату.
Незабаром отаман шатнувся по кімнаті, добрався і до постелі, шпугнув у вічі товариству три великі подушки, витяг посеред хати здорову перину.
— Бач, яка довга — мов велика пані! — жартує хтось із перини.
— А давай її розчинимо!.. Хлопці!..— гукнув отаман.— Давай перину розчинимо… Ось-ось вона!.. Ось!..
Хлопці потовпились у кімнату, хтось вийняв складанець, почав пороти… Пух разом із порохом сипнув з перини у вічі.
— Неси її, братця, на вулицю!.. Тут очі запорошить… Два хлопці, взявши за краї, винесли перину з хати. Люди трохи подалися назад.
— Тепер пускай!.. Пори її… Отак!., ще!., ще!.. Випускай, тепер випускай!..
Парубок струснув перину — пух полетів угору…
— Отак!.. Отак!..— приказує отаман.
— Це літній сніг пада,— жартує хтось.
— Ні!.. То чорти закурили…
— А я кажу: чи не жидівські то душі, полетіли до свого бога просить нам здоров’я?..
Всі зареготались… Незабаром пір’я та пух стало осідати униз — застилало землю, наче справді білим снігом. Через вікно чиясь дужа рука пошпурила самовар. Самовар ударився об землю, угнувся одним боком. Хтось зверху зацідив його кийком: самовар задзвенів, сплюснувся… За самоваром летіли поламані стільці, горшки, миски, одежа, чоботи… Все те билось, розривалось, топталось ногами.
Швидко в хаті нічого не осталось. Од Гальчиного шинку остались одні голі стіни з висадженими дверима й вікнами…
— Тепер, хлопці, далі! — гукає Грицько і кидається у другий бік, де жив жидівський кравець Шльомка.
Малі хлопці побили вже камінцями вікна; півпарубійка висаджує двері — ніяк не подаються…
— Постой, хлопче, постой! Я їх одчиню! — гукає Грицько, підбігаючи з пудовою гирею в руках.
Хлопець одхилився. Пудова гиря із свистом летить у двері… бубух!.. Затріщала дошка, одчахнулася… Грицько всередину просаджує руку, налапав засов… засов клацнув. Грицько штовхнув двері ногою… Двері одкинулися і вдарилися в стіну, аж глина посипалась… Забряжчали вікна… Залітали горшки, миски, тарілки, ламані стільці… Ось недошита жилетка з чорного оксамиту… Ось упав на голову хлопцеві довгополий ластиковий сюртук без одного рукава… Ось лежить і вельможна пані-перина… Малі хлопці кидаються на неї, випускають тельбухи… І знову завихрило пір’я та пух угору, і знову під хатою немов білий килим розіслано…
Так хлопці оббігали за приводом Грицька увесь Подол. Де тільки була жидівська хата — все в ній трощилось, билось, ламалось… Самі жиди хто їх зна де поділись — наче крізь землю провалились!
— Слухай, хлопці! перепочиньмо трохи — та й у город! — каже Грицько, присідаючи під одну хату на приспу.
