Витяг він з кишені кисет, виймає люльку, витрушує на долоню останній тютюн…
— Шкода, що тут жиди тютюну не продають: треба в город іти.
— В городі, дядьку, панського покуримо…
— О-о! там покуримо!… там покуримо!… Там так покуримо, щоб аж чорти чихали… а жиди безвісти позабігали! Правда, хлопці?
— Правда, дядьку Грицьку! Правда!
— А вже ж вони й допекли мені, прокляті!.. Сказано — до живих печінок дозолили!..
Грицько вдарив себе в груди та й замовк. Люлька чаділа у нього в зубах; він мовчки смоктав її, спльовував. В одній розхристаній сорочці, в замазаних штанях, із зсунутою назад високою шапкою, з-під котрої виглядала кругла, мов кавун, голова, з сивими розкуйданими вусами, він здавався страшним розбишакою, отаманом між молодим товариством — парубками… Біля нього лежала пудова гиря, котра ще більше нагадувала про розбій… Коло нього й перед ним — його слухняне товариство… Хто сидів на приспі і їв ріжки, хто лущив горіхи, що понабирали в кишені, розбиваючи невеличку жидівську крамничку… Дехто курив люльку, присівши на підогнених ногах посеред улиці… Людей позбиралося з усіх боків, з усього Подолу… Старе й мале вилізло подивитися на таку несподівану дивовижу.
Аж ось хтось крикнув:
— Грицьку, москалі йдуть!..
— Де? — Грицько піднявся.
— Он з гори спускаються…
На горі справді блищали проти вечірнього сонця гострі штики: йшла купка москалів — чоловіка з сорок.
— Ге! Треба, хлопці, швидше діло кінчать!..
— Авжеж, треба…
— То за мною, хлопці! Через Хоменкові огороди, через садок…
Грицько підтюпцем побіг у бокову вулицю. На ходу стулив якось два пальці правої руки і свиснув… Так, мабуть, тільки свистів соловей-розбійник7, здалека подаючи звістку, що “руський дух” пахне! Хлопці бігом поспішали через городи; спотикалися по грядках, перескакували, де можна, через перелази; де не було — через тини — і манівцями вискочили прямо на базар.
Саме вечоріло. Сонце сідало за хмару червоне-червоне, поставивши три високі стовпи вгору… Всі жидівські лавки були позапирані,— тільки три лавки в панському ряду й торгували. То лавки хрещених купців: Синицина, Тетері й Веретенникова. На дверях стояли молоді прикажчики — покурювали папіроси. Сам Тетеря сидів на стільці й розмовляв розлігшися з “смішним паном”, котрий йому про віщось так розказував, так розказував…
Грицько перше всіх кинувся в красний ряд.
— Господи, благослови! — сказав він, ужаривши пудовою гирею по замку… Іскри посипались: дужка одскочила, замок упав додолу…
Грицько ногою штовхнув у двері, ускочив у темну лавку й давай викидати надвір що не попадалось під руку… Ось летить кусок чорного сукна… Далі полетів кусок синього, червоного… Хлопці хватають червоне сукно, розбігаються в сторони… Сукно розвертається все далі та далі… Підбігає третій парубок, виймає складанець з кишені, чиркає те сукно де попало… Шматок перервали надвоє… Кожну половину рвуть на шматки… Кожен шматок деруть і вздовж, і впоперек. Ось те саме зробили з дорогим чорним оксамитом. Он деруть на довгі стьожки голубий саєт… Малі хлопці прийнялися за хустки: оце вхопить, передере надвоє та й кине від себе геть… А Грицько — одно подає, одно подає!.. Лавка вичищена до ниточки…
— Рушай далі! — гукає Грицько, вийшовши з дверей. Хлопці рушили. Знову об замок гупнула пудова гиря; знову замок покотився додолу…
— Полізай ще ти, хлопче! — порядкує Грицько. Крайній біля Грицька парубок одчиняє двері, входить
у лавку з хутрами. Ось незабаром полетіли з лавки на площу і шиті шуби, і нешиті хутра… Були там єнотові, вовчі, медвежі, лисячі, заячі, білячі, тхорячі… Ось вилітають, як сірі гуси, великі шапки; ось чисто жидівська шапка — рижа, висока: таку тільки рабин носить…
Все те хлопці підхоплюють, рвуть на шматки, топчуть ногами; деякі понадівали хутра волосом вверх… Он ведмідь танцює козачка; осьде вовк волочить по землі свою шкуру; там руда лисиця повихрює на всі боки хвостом… Глум, сміх, регіт… Незабаром і лавка з хутрами готова!
Ось уже виставлені двері в лавці з посудою. На площу шпурляють тарілки, миски, блюда, стакани, чашки, чайники, пляшки, чарки… Тріщить фаянс і фарфор; дзвенить хрупкий хрусталь; дзижчить тонке скло… Все те б’ється, ламається, товчеться і устелює площу черепками та хрустом…
Остання в цім ряді лавка — бляшана. Полетіли самовари, мідні тази, бляшані ванни, лампи, ліхтарі, друшляки, всяка кухонна посуда — сковороди, вафляниці, довгі залізні листи, чугунні золійники, великі й малі казани… Готова!
— А тепер, хлопці, у бакалійний ряд! — гукає Грицько. Він — попереду… В одній руці в нього великий мідний таз, у другій — пудова гиря. Піднявши таз над головою, він раз по раз б’є в нього гирею: таз дзвенить, стогне, гуде… Поруч з ним іде парубоцький отаман, настромивши на високий рогач ту рижу лисичу шапку, що тільки рабин носить… Коло них цілий гурт парубків та хлопців із сковородами й тазами у руках — пристукують, приграють. Десь хтось і гармонію видрав — рипить вона на весь базар, хоче перекричати мідні тази, чугунні сковороди… А попереду всіх ведмедик, вовк і лисиця козачка витанцьовують… Сказано: мов та п’яна перезва ганяє по городу… А за нею людей — аж землі важко! Не тільки прості — повиходили пани й панії з панночками подивитись хоч раз на віку на те диво…
Дійшли до бакалійного ряду… Грицько й тут поблагословив замка гирею; ногою одіпхнув двері… Ось серед людей упала діжка з крупою — всі так і розскочились… Хтось підняв діжку вгору, кинув з розмаху об землю — діжка тріснула, обручі одскочили, крупа розсипалась. Мала дітвора розвертає її ногами, мов на печі у просі грається. Ось луснула й друга діжка, грузько впавши коло першої. Розсипалось з неї крупичате борошно — і його розстилає малеча босими ногами… Ось полетіли жестянки з конфетами, великі гоЛови сахару… Ось колотий сахар кусками, наче градом, устилає місце перед лавкою. Далі летять пачки чаю, свічок… і все те зверху приливає гірка олія, мішаючися з солодким медом.
— Москалі йдуть! — гукнув хтось. Люди оглянулись — та врозтіч!
— На сьогодні, братця, буде! — каже ухорканий Грицько, добігаючи до своєї кузні.
— Буде… буде, бо щоб ще москаль не спіймав: живцем не випустить,— одказують подільські парубки.
— А тепер — по домам, братця!.. Та щоб мені — нічичирк! — порядкує Грицько.
Швидко всі люди порозходились додому й розказували ще довго одно одному, хто робив що або бачив.
Опівночі з двору “законника” виходив цілий кагал жидів та жидівок з жиденятами: там вони переховувались од свого великого нещастя… По жидівських хатах заблищало світло і вже не потухало до світа. В городі стало глухо, тихо… Ні пісні, ні відгомону… Тільки на базарі собаки гризлись та валували…
На ранок Подол прокинувся ще зарані: мов вчорашнього дня й не було! Кожен приймавсь за свою щоденну роботу і робив її мовчки. Базару зовсім не було: нікому ні продавати, ні покупати… Тільки одні різницькі лавки й торгували. Жидівки ходили по дворах та стиха голосили. Жиди попід лавками, на руїнах, збирали, що заціліло, і зносили назад у свої лавки… Вид у них був вельми сумний, зажурений; очі горіли якимсь незвичайним огнем… Ними, здавалось, світилось якесь нелюдське терпіння синів грізного Єгови8 і разом визвірялась хижа помста…
Поліція ходила по всьому Подолу й розпитувала, хто вчора ходив жидів бити. Ніхто нікуди не ходив: всяк сидів дома!
— Скажіть, хто хоч вас піддрочував? — питав околодочний.
— Нікому нас піддрочувати, бо ми там не були!
— Та брешете! А хто ж то порозбивав лавки та шинки?.. Не духи ж святі з неба!..
— А господь його знає… Ми не знаємо: дома сиділи цілий вечір…
— То, може, чули, хто розказував?
— Нічого не чули… не знаєм!
Таке скоїлось у Голоп’ятому на Юрія — прийшлось якраз у неділю перед вшестям. У Красноярці Вознесенська церква, цебто у четвер там і храм. Грицько Коваль ще з великодня не був дома. От він на другий день після голоп’ятського погрому зібрався ранком та й пішов до себе в село — разом із жінкою та з Уляною побачитись і на храму побути.
— Що там у вас чутно? — розпитують його красноярці.
— А що… вчора й наших поколошмачили!
— Та дійшла вже й до нас чутка… Кажуть, либонь, і в Ромні…
— Кажуть, що дали й там перцю… А ваш Лейба не сподівається?
— Чого йому сподіватись?.. У нас народ плохий…
— Та видно… Нема дурнішого народу за красноярців…
— Ти нас, Грицьку, завжди лаєш, господь з тобою!
На храм у Красноярку з’їхалось дуже багато людей з околиць. Сказано — як на ярмарок. То таки що на храм, то на храм, більше — на красноярські млини: тому треба борошна змолоти, тому продати те, другому — друге… Коло млинів возів стояло, наче добра чумацька валка, Лейба не вспівав розщитуватись за те, що купував. Сурка в шинку насилу поспівала горілку наливати.
