У невеличку красноярську церківцю, де правив тепер службу не один отець Хведот, а цілим собором — він, благочинний та отець Метод з Яресьок, найшло стільки людей, що й голки не просунути. На цвинтарі стояло дуже багато без шапок чоловіків, молодих молодиць. Парубки й дівчата примостились у холодку під розкішною старою липою, що розкинула гілля, наче намет, і заховувала від сонця… День випав дуже гарячий: ще зранку так парило! Небо чисте, ясне — ні хмарочки. Вітер ні дихне, ні промайне листом…
Одслухавши одправу, пішли люди додому й до себе гостей запрохували. Там вони добре пообідали й випили. Після обіду старші поштувались вареною, підсолоджували нею тиху розмову… Молодіж з дітворою гуртом пішла на млини — дивитися з греблі на воду, що вже починала потроху спадати. Малі хлопці брали з греблі камінці — мірялись, хто дальше докине. Камінці то ближче, то дальше булькали у воду, визначали широкі круги по річці, котрі доти розходились, поки зовсім зникали. На хлоп’ячу забавку вийшли подивитись на греблю й Лейбенята. Вони хотіли й собі пристати до хлопців камінці кидати. Хлопці їх одігнали. Лейбин Лейзор одбіг до млина та й пошпурив камінюкою в гурт хлопців, а сам у млин та й заховавсь.
Не вспів він вскочити у млин, як із хлоп’ячого гурту полетіло у вікна кам’янців із двадцять. Вікна забряжчали, побились… Лейба прожогом вискочив з млина, ухопив крайнього хлопця за вухо… Той писнув, скрикнув… Лейба пихор-нув його сторчака… Камінці полетіли й на Лейбу — один піймав у груди, другий збив картуз з голови… Лейба окрут-нувся та прожогом із гвалтом у млин — і двері зачинив на засов.
Коло шинку зібрались парубки. Грицько сидів, уже випивши, під приспою, все те бачив… Як почув він, що скрикнув хлопець — наче хто його ножем шпортонув. Він несамовито кинувся вниз до млина, на бігу ховаючи люльку, і на все горло гукав на парубків:
— Хлопці! Хлопці! Сюди! Невіри над нашими дітьми знущаються, а ви очі лупите?! Сюди! За мною!
Парубки кинулись за Грицьком. У млинові вікна полетіло груддя, цурпалля, камінці — ні одного вікна не осталось! Десь узялась і сокира. Грицько поліз з нею на лотоки, став колеса рубати… Колеса спершу крутились, а він їх зо всього розмаху рубав. Незабаром ободів не було — тільки одні спиці… Він прийнявся й за них… Млини стали: хтось ізсередини припинив їх.
— Дядьку Грицьку! А що за те буде? — питав хтось.
— Жид тебе поцілує…— гукнув Грицько. Всі зареготались.
Грицько виліз із лотоків та до хлопців:
— Братця!.. Невже ви од всього хрещеного миру одста-нете? Другі своїх викурюють, а ви б то й ні?.. До шинку! За мною!..
Грицько, як вихор, помчався до шинку. За ним ледве поспівала велика юрба парубків, хлопців і хлопчиків. Люди повиходили на крик з шинку — подивитись, що то буде. Грицько підскочив під одно вікно — брязь!.. До другого — дзень!.. До третього — з ряминою висадив… Через лутку вскочив у хату.
— Сурко!.. горілки!..— гукнув на весь шинок.
Сурки не було ні чутки ні вістки. З-за стойки виглядала наймичка Гапка.
— Де, Гапко, Сурка?
— Не знаю… Кудись утекла,— каже Гапка з усмішкою.
— Ну, чорт її бери!.. Наливай, голубочко, ти та почастуй із своїх рук добрих молодців!
Гапка взяла осьмушку, стала наливать.
— Солодка, хлопці, з Гапчиних рук! — підхвалює Грицько, перекинувши підряд дві осьмушки одну за другою.
Хлопці підходили, випивали й одходили.
Поки одні здоровкалися з Гапкою та пробували, чи солодка, чи ні горілка з її рук, другі, за приводом Грицька, правились коло хазяйства. Полетіли у вікна миски, ложки, тарілки, самовар, поламані стільці, порубаний на малі шматки стіл… Швидко хата, де був шинок, стала порожня.
— А тепер, хлопці, рушай до Лейби в гості! — каже Грицько, напрямившись через сіни на другу половину.
— Ходім.
Забряжчали й тут побиті вікна; застрибали через них парубки знадвору; затріщало, задзвеніло в хаті; полетів з неї всякий поламаний, понівечений крам. Грицько кинувся сам до постелі.
Однією рукою тягне подушку; другою її роздирає; кида на землю, топче ногами… Малі хлопці вхопили з колиски дитячий пуховичок, винесли надвір, розпустили пух угору… Грицько, порозкидавши подушки, тягне з кроваті перину. Перина лежить важка, наче не хоче подаватись.
— Оце, братіку, перина!.. Немов грішми начинена,— каже він, сіпнувши перину обома руками.
Перина впала додолу, а з голих дощок кроваті прожогом схоплюється схована під периною Сурка…
— Сурка!! — разом скрикнули всі, хто був у хаті, і зареготались.
— Чого ти під бебехи забралась? — пита Грицько…
— Ще б, к бісовій матері, задушилась!..
Сурка так перелякалась — поблідла, всім тілом тремтить, слова не вимовить!
— Не лякайсь, Сурко! Не бійсь! Ми тебе не займемо… А де Лейба?
— Ой, вей-вей!..— заголосила Сурка.
— Ти не знаєш?.. Ну, та й не знай!.. Іди собі з хати: ми тут і самі попораємося.
Сурка знову простогнала: “Ой, вей-вей!..” — заламала руки й вийшла з хати.
Незабаром і ця хата так само очистилась…
— А тепер, хлопці, до Гершка та до Шльомки… щоб не обижались! — гукнув Грицько й несамовито кинувся вниз через греблю.
Що робилось у Лейбиній хаті, те саме і в Шльомчиній, і в Гершковій…
Гам, крик, регіт стояв на все село. І все воно, од мала до велика, вилізло з хат подивитись, як “жидів б’ють”. Тут же між чоловіками стояв і староста, здалека мовчки поглядаючи. Вийшла навіть з хазяйської хати і Хвеська з Уляною, сіли рядом на приспі та й дивились униз, куди тепер бігли парубки…
Прийшлось їм вертатись на млини побіля Грицькової хати. Вся вона була ще у воді. Підмочена зверху на чверть приспа показувала, як вода спала… Грицько глянув та й одвернувся — побіг швидше до млинів. А це зразу як крикне:
— Хлопці! Ану, ще греблю!.. на греблю!.. Хай бісів парх знає, де наше добро гине…
Ось він уже й на греблі. В дужих руках загукала сокира, рубаючи на містку перила… Десь і вила взялись. Високий парубок стоїть посеред греблі, настромлює на вила оберемки фашини і впирає в річку, як снопи. Коло нього пораються другі: розгрібають кілками гній, солому, кидають у річку… Зняли вони не один шар фашини, от-от вода через греблю поллється!.. Ось зараз і прірва води хлинула з неї… прорвалась… і понесла за собою гній, солому, оберемки лози та ліщини. Тут же таки й недалеко вже друга прірва готова… Пливе через неї велике й мале цурпалля, гній з перегнившою соломою, пісок та глина. Вода шумує, реве, пінить і несе за собою геть Лейбине добро…
Крик та гук, регіт та жарти стоять понад річкою. А ввечері повитягали в Лейби з комори шаплики од пашні та од борошна, з погреба бочки й бочонки од горілки, діжки од молока та масла, повкладали на повозку, повезли самотужки до млинів та й пустили уплинь за водою…
Село, наморившись, уже лягало спати, як гурт погромщи-ків, вертаючись додому, не через греблю, а кругом, мимо церкви, на сто голосів вигукував:
Ой, бре, море, бре,
Сип, шинкарко, ще!
Та єсть у мене та рідная мати —
Викупить мене…
Що то вони: згадували про давнє чи міркували про будуще?
Через тиждень після того “смішний пан”, тиняючись з нудьги по городу, зайшов перед вечором у тюрму. На дворі після гулянки робили арештантам перекличку. “Смішний пан” дивувався: чого це їх так побільшало? Перекликавши, пропускали по два в ряд у тісний коридор, щоб на ніч позамикати в камери… “Законник” все стояв оддалеки і скоса поглядав на невольників. Аж ось підходить швидко до крайнього.
— І ти тут, Грицьку?
— А тут…
— За віщо?
— За жидівські перини…
— Хіба що?.. Може, й у вас?..
— Та було трохи для закону!
— Погано, Грицьку! Закон за це по голівці не погладить…
— Ех, пане-пане! Хто нас і коли по голівці гладив?.. Прощайте!
