Перед пилипівкою та гребля зовсім уже готова. Прийнялися возити дерево на млини — і тут заробіток є. Де взялися і майстри! Стали теє дерево обтісувати та приладжувати, щоб зараз, як спаде весіння вода, млини складати. Кипіла робота всю осінь, всю зиму… Греблю загатили, фашиною вимостили й утрамбували; через річку, де мала вода спадати на лотоки, перекинули невеличкий місток з перилами; тепер уже забивали важкою бабою на млини товсті палі…
Усьому селу робота від Лейби є; один Грицько Коваль ніяк її не діждеться. Він частенько, було, заходить до греблі — чи швидко вже прийдеться йому вали оковувати, товкачі наставлювати, колеса урвантом стягати?..
— Постой трохи,— одмовляє Лейба,— після паски зараз і ковалеві робота!.. Бац, як я гоню…— І Лейба показав рукою на греблю, на місток, на палі…— Далі буде ще робота коло дому.
— Чому б уже тобі, Лейбо, і шинка там не завести?
— Тривай трохи, заведу.
— А горілку набір даватимеш?
— Доброму хазяїнові цому не дать?!
— Ну, то заводь швидше: може, і я тоді стану добрим хазяїном. Та щоб мені горілка смачна була, щоб сама в рот лилась… Чуєш? А твоя Сурка продає на Вовчій таку розбавлену та вонючу, що від носа верне…
— Не пий, коли верне,— з обидою відказав Лейба і швидко побіг од Грицька на греблю, де дожидали підводи з деревом, що привезли з лісу.
Грицько подивився услід Лейбі, як він підтюпцем чимчикував, підібравши поли свого довгого сірого балахона із засмальцованими рудими плямами на спині.
Лейба справді дуже хапався. Він побивався і про те, щоб швидше млини складати, і щоб пустку переробляти… Цілу ту осінь і зиму кидався Лейба по всіх усюдах — кипів, як муха в окропі.
Зима придалася того року не холодна. Сніг ледве прикривав землю, так що й деревину з лісу вивозили на колесах. Як потягло на весну після стрітення, скоро сніг той розтав, вода незабаром збігла… Все помагало Лейбі скоріше роботу кінчати.
От уже й на ту весну красноярці помітили, що вода на їхній невеличкій та тихій річці піднялась далеко вище, ніж торішні роки: тепер вона підійшла трохи не до крайніх мазанок і захопила крайком берегові городи… Грицькова кузня по коліна пойнялась водою,— прийшлось йому перенести в хату всі ковальські причандали, а кузню кинути на поталу воді…
Грицько закипів та до пана.
— Я до вас, пане.
— А чого тобі?
— Вашою водою мою кузню залито…
— А мені що до того?
— Як що?.. Адже ви продавали мені кузню не на те, щоб у воді стояла?.. Вам гроші по весні подай… ви не подаруєте…
— Така, Грицьку, умова…
— Ото ж то й є!.. А де ж я тепер зароблю?..
— Вода, Грицьку, швидко спаде… що тепер за вода?! Грицько похнюпився й задумався. Потерся з ноги на ногу
коло порога, пом’яв у руках шапку та, не сказавши й “прощайте”, мовчки вийшов з хати.
— Лейбо!.. Чуєш?..— гукає, побачивши здалека жида.— Поворожи, бісів жиду, коло своєї греблі: хай вона нашого добра не займає!
— Ці ти дурний?.. Гребля — де, а васе добро — де!..
— Здурій ти сам!.. Он глянь — мою кузню геть чисто вода пойняла.
— Нехай вона трохи покупається, чорну сажу одмиє,— шуткує Лейба.
— Лейбо! Ти не шуткуй… Ти — жид розумний, гаспид тебе не взяв!.. Ось подивись, що вода виробляє!.. А ще ж то цю весну що за вода?! А, борони боже, випаде снігова зима?.. Та тут із душею не вирвешся!
— Хіба мені діло до води?.. Вода панська… пан мені наймає… я панові оренду плачу… Коли хоц, ти до нього і йди залітися на воду…
— П-ху-у на вас! — сплюнув гарячий Грицько і побіг од Лейби.
Кинувся до громади.
— Так і так, сяке й таке… Вода наше добро заливає, а ви самі греблю гатите… дурні! Яка цієї весни вода? Тільки слава… А он геть чисто кузню залила!!. Що ж то буде, як снігова зима випаде?.. Адже вона людей потопить!..
Громада мовчки слухає. Ті, в кого городи залило, стали собі жалітись. Одначе ж що його тепер робити?.. Не розкидати ж тої греблі… Довгенько ще поміркували красноярці, позмагались між собою та й розійшлись, заспокоївши гарячих тим, що вода швидко спаде.
Через тиждень вода справді спала. Селяни втихомирились. Навіть Грицько наладжує на старий штиб свою кузню…
А Лейба ночей недосипає — так поспішає млини кінчати, пустку підробляти!
Незадовго перед зеленою неділею пустили ті млини в роботу. Зашуміло шестеро коліс, зарипіли нові вали, запищали снасті, застукали товчаки в ступах… Все село збіглося дивитися на ту диковину. Вода на лотоках забулькотала, загула, забурчала і, розбиваючись в бризки, стрімголов летіла через колеса назад у річку, шумувала, пінилась у ковбані і прудко тікала од млинів, наче перелякалась цього невиданого страховища…
Млини пішли… Пан радий… Лейба ще радніший… Швидко він перебрався сам у млини жити, поки кінчали й розширяли пустку. А після зелених свят красноярці перевезли з Вовчої і Лейбову Сурку, і Лейбині діти, і все його добро. Отак оселився Лейба у Красноярці та незабаром і шинок завів. Колись розвалювана, пустка роздалась, розширилась на обидва боки — на одній половині сам Лейба живе, а на другій — шинок. Хто не приїде на млини, не минає Лейбового шинку. Інший як буває зав’язне — і днів зо два забариться. У шинку ж Лейби і страва, і горілка: можна поснідати, пообідати, повечеряти добре. На млини з’їжджаються зо всієї околиці… там і людей наслухаєшся, і сам поговориш…
Там можна і купити, і продати… Людей там іноді більше, ніж у церкві під свято. Та й Лейба жид зручний, і його Сурка не горда — скупенька трошки: вже що не процінує, то ні!.. А проте чи хліба продати, чи курей або качок, чи яйця… “на красноярські млини” — Лейба все те скуповує; приймає, а потім везе в город на продаж.
За Лейби спершу мов трохи полегшало красноярцям і за воду. За пана було: жени скотину аж до болота, з річки й не думай напувати — штраф! А за Лейби нижче греблі хоч всю річку випий, тільки щоб весною послухав греблю гатити… Селяни й на те згодні. Хоч і крьчить, було, Грицько Коваль, що через греблю ту колись прийдеться іти за водою, та громада не дуже йому потурає: “То він злий за свою кузню, що вода залила!”
II
Тихо та красно опускається сонце за Красноярську гору. Його блискуче та ясне кружало дедалі мов наливається кров’ю або поринає в червоногарячі хвилі якогось далекого моря… Ось уже й чорна тінь упала з гір на долину, прикрила стиха річку, перемежала зелені луки темними поясами. Під лугом наче хто розіклав купи багаття: то чисті плеса на болоті прищуть та грають останнім сонячним світлом. По луках, на низині, по балках якось сизо закуріло, задиміло… Не знать, чи то курява повисла над ними, чи туман піднімався вгору…
Село на все те дивилося згори — любувалося… Само воно, залите жовтогарячим світлом, уже збиралось на покій. По городах хазяйки скликали курей, качок; загонили з річки гусей; скотина ревла, поспішаючи з череди додому, друга, робоча, грузько вилазила з дворів і прямувала до водопою… Село стиха гомоніло, щоб на ніч зовсім замовкнути.
А що ж то в царині за гук та крик такий?..
Доноситься голосна дівоцька пісня; озивається до неї парубоцький викрик… То красноярська молодь збирається своє свято святкувати — одбувати Купала
Ще за тиждень, було, гомону та клопоту на вулиці: де цього року справляти Купала? На майдані за селом не можна, щоб — борони боже! — часом не наробити пожежі… Йти до болота далеко… От якби на річці? А чи попустить то жид Лейба?..
— Як ви думаєте, хлопці,— питають дівчата,— не заборонить Лейба?
— Попитайсь! — чутно Хведорів неймовірний голос.
— Попитайся?! — перекривила його Марія.— Хіба нам личить іти питатись до жида?.. Скажуть ще: дівка у шинок ходить… То вже ваше діло…
— А коли проклятий парх не схоче? — сказав хтось із парубків…
— То поступіться йому чим… Добре?
— Гаразд,— кажуть хлопці.
— Тільки вже коли святкувати Купала, то як слід святкувати,— запобігає зарані Хведір.— Щоб усе село, вся молодь! Накладемо страшенне вогнище… Хай пан із жидом з тої гори позавидують, як наша челядь гуляє!.. Правда, дівчата?
— Правда, правда! — загомоніло разом скільки тонких голосів.
— А вже ж ми вам, дівчата, і гіллячка важкого на Маринку 2 добудемо! — хваляться хлопці.
— Я осиковий кілок принесу,— жартує Хведір.
— У голову собі забий! — одрізала Марія Педьківна, гостра на язик.
— Тю-ю!.. навіжена! То ж тільки упирякам… А я не упир,— каже Хведір.
— А ми почім знаємо!.. Може, ти справжній вовкулака.
— Хіба й пожартувати не можна?! — пом’якшав Хведір.— Вона дума — справді… Ні! Я вже для тебе таку гілечку молодого кленка в панському лісі вирубаю, що аж сміється! — обіцяє Хведір, з якогось часу непевний до Марії.
— Оце так! За це спасибі,— щебече та.— Так би й давно… А то кілок з осичини!..
— А ми тую гілечку так уквітчаємо, приберемо в намисто, стьожками, що всі хлопці задивляться на неї, як на писану панну! — хвалиться Горобцева Горпина, круглолиця, кирпата, некрасива дівчина.
— Що ж там — гілечка?.. Є на що дивитись! — уставив Пилип Моторний, Лейбин кучер.— Хочете, дівчата, я вам найтовщого дуба з панського лісу приволочу? Хочете? Всього одним один зостався такий, а то Лейба всі на вали вирубав…
— Повісишся на ньому! — регоче хороша Марія.
— Разом з тобою, моя галочко, хоч зараз! — згоджується Пилип і поспішає козирем до Марії.
— Прийдеться тобі, Пилипе, самому висіти, бо Марію Хведір здійме,— укольнув хтось Пилипа та разом і Хведора з Марією.
— Та ні!.. Його Лейба здійме,— ущипнув з обидою Хведір.— Нікому буде на базар птиці везти — він і здійме!
Всі зареготались. Пилип спік рака.
— Ти б лучче, Пилипе, ніж товстого дуба нам з лісу волочити, та випрохав у Лейби, щоб позволив на річці Купала справляти,— обізвалася Марія, клопочучися найбільше про Купала.
— А справді, Пилипе! — обернулись хлопці.
— Та добре… Я скажу йому… Ну ж як гемонське вухо заартачиться?
— То поступи вже йому там що: ми вже складемося,— одказали парубки…
Пилип не збрехав і не забарився. Він сказав Лейбі й умовився…
— Коло ріцки мозна… тільки не близько од млинів! — сказав Лейба.— Та цуєс: сцоб мені оберезно!
Днів через два на вулиці хлопці порадували дівчат доброю звісткою! Лейба дозволив коло річки Купала справляти.
— А взяв що? — питають цікаві дівчата.
— Рубля зірвав, бісів жид! — крикнув хтось із хлопців. А проте всі зраділи, а найбільше дівчата. Кожна давно
вже голубила про себе думку, що ось коли вона загадає! Чи піде заміж цього року?.. Як бути їй з милим у парі чи ні!.. Як швидко вона вмре чи поживе ще на світі? Ціла низка питань, цілий рій солодких надій, цілий оберемок нерозгаданих дум… А клопоту?.. І коли б годинкою на Купала держало, щоб дощу не було!.. І що його на себе взяти, щоб ні душно, ні холодно вночі!.. І коли б довелося скакати через огонь з тим, а не з тим у парі!.. От, коли б Лейба човна дав, погуляли б на річці!! За такими думками мало хто з дівчат і спав тої ночі.
У день на Купала, зрана попоравшись, вся молодь рушила з села. Парубки в луг — на Маринку гілля ламати, дівчата на поле та луки — квіток збирати, вінки вити…
Заголосила, заспівала вся околиця… Село з гори слухає та усміхається: як його молоднеча виспівує!
