Цілий божий день бродили дівчата по полях та лугах, збирали сокирки, васильки, рожу, волошки, петрові батоги й на обніжках наривали пахучого чебрецю. Надвечір, вертаючись додому, кожна несла в руках цілий сніп усяких квіток та ще й голова заквітчана. Інші там же, сидячи на обніжках, поназвивали собі вінків, понакладали на голови і, як ті русалки, у вінках, то поринали, то виринали поміж буйними житами, ярою пшеницею…
З піснями вони стріли день; піснями його проводили; з піснями верталися назад у село, зійшовшися докупи. Голосно ті чарівничі співи піднімаються вгору; довго носяться на широкому просторі й осідають тихою луною аж під зеленим лугом…
Парубки, почувши з лугу дівоцькі голоси, вийшли на луку. Бачать — дівчата напрямились у село. Вони й собі знялися разом. З величезними гілляками в руках, порозпускавши його, мов корогви, над головами, двинули вони з піснями навперейми дівчатам.
З одного боку — ляск та писк тонких голосів, цілі оберемки квіток та вінків, ряботиння плахот, керсеток, шитих та мережаних сорочок… А з другого — цілий густий ліс гілля, і липини, і кленини, і чорнокленини, реве густими басами, а між гіллям сивіють смушеві шапки, чорніють ягнячі свитки, синіють китаєві штани… Все це гукає, кричить — аж похлинається, аж з сили вибивається! Давно вже село не чуло такого гуку та співу. Сонце косими вечірніми парусами накриває людські оселі, а вони згори аж усміхаються… Не знать тільки, чи прощальному сонячному світлу, чи привітному молодечому співові?
— Дівчата! Он — парубки!.. А нуте, хто швидше до гори дійде.
І дівчата, наче не примітили парубків, не перериваючи пісні, налягли на ноги. Парубки, углядівши, що дівчата приспішили, собі участили ходу! Заквітчана нива тікає, а зелений ліс — слідом за нею; заквітчана нива от-от добігає до гори, а зелений ліс — уже й тута… Та й збіглися разом. Пісня, мов перерубана, стихла.
— Здорові! — гукнули парубки.
— Здорові! — привіталися дівчата.— Та й молодці ж ви, що такого нам гіллячка наламали! — І кинулися до хлопців гілля брати.
— Куди ви?.. Не для вас зачиналося! — однімають ті.
— Не для вас!..
— А для кого ж? Коли так, то ось же вам.
Ой, на улиці-купайлиці
Наші хлопці-недбайлиці:
Якби вони дбали,
То нам би й гіллячка наламали!..
— затягла хороша поводарка Марія.
— Не нам, хлопці, гілля?.. То й не треба,— каже Горпина.— Ми зробимо собі свою Маринку… Та вже ж і вберемо та уквітчаємо її! А вам, коли так — дзуски!
— Та нате вже, нате,— утішають хлопці.
— Ти мені, Хведоре!..— гукає Марія.
— А мені Сидір… Чуєш, Сидоре!..— каже Пріська.
— Пилипе! Пилипе!.. Мені гілечку! — благає некрасива Горпина.
І дівчата прожогом кинулися до хлопців гілля розбирати.
Гілля зашуміло, переходячи з рук у руки, немов його вітром загойдало. Дівчата мерщій хапали гілляки і бігли з ними на гору, гукаючи:
— Ось наша Маринка! Ось наша Маринка!.. Ходім швидше Маринку вбирати!
А навздогін їм другі:
— Ця краща буде, рясніша. Хай це буде наша Маринка!
Дівчата не довго побули на селі. Одна забігала додому, щоб тільки довідатися, що там діється, та нарвати ще й на городі квіток — і м’яти, і чорнобривців, і пахучого кануперу, любистку… Та вскочила в хату, щоб переодягтись. Незабаром усі вони зійшлися у двір до Марії Педьківни, щоб гуртом прибирати Маринку. Ось уже устромлена в землю здоровенна гілляка чорнокленини. Дівчата прийнялися її квітчати. Кожна прикладала своїх рук, свого зілля, своїх квіток. Незабаром Маринка зовсім готова. Дівчата рушили з села. Марія, як поводарка, несла в руках, мов корогов, розкидясту гілку чорнокленини, уквітчану пишно квітками, перевиту стьожками, прибрану у вінки та намисто… Немов яке боговище, дівчата обступили кругом ту Маринку й бережно виносили на луг до річки, куди хлопці тим часом зносили солому.
Там, на зеленій та рівній полянці, устромили вони свою святощ і заходилися ще більше квітчати.
— Цур же, хлопці, не красти нашої Маринки, поки ми приберемо Купала! — просять дівчата парубків, помітивши, що ті вже скоса поглядають на їхню Маринку.
Горобцева Горпина вхопила куль соломи, поставила проти Маринки:
— Ану, повертайсь!
— Дівчата! Купала вбирати!
Дівчата підступили. Де не взялась біла сорочка, зверху увесь куль покриває. Ось чиясь рука просунулася, замість голови насаджує круглий кім’як зеленого споришу. Одна дівка завиває його платочком, і другі заквітчують квітками, наче молоду перед вінцем; хтось на шию чіпляє намисто; хтось підперізує червону запаску здоровим вінком із рожі, з васильків, з гвоздиків, волошків і обвиває, щоб держався, довгими та гнучкими Петровими батогами… Чоловіча постать готова. Кинулись до рук. Одна пхає в рукав в’язанки соломи; та розтопирює руки; ця піддержує, щоб не впав той Купало.
Сонце сіло. Темна ніч спустилась на землю. Садок і луг почорніли. Померкла і та місцина, де стояло два темних бого-вища — Маринка й Купало…
— Готово! — сказала Марія, одійшовши од Купала.— Час уже й зачинати!
Наче на відрік їй, з парубоцької купи загукали:
— Сюди, дівчата, сюди!..
— Огню давай, Пилипе… Креши швидше!
Скочила ясна іскорка серед темряви, світнула на хвилинку і, мов перелякана, згасла…
— Махай, Хведоре, віхтем! Махай! — хтось порядкує.
Почулася згар, покотився клубками дим; віхоть соломи запалав жарким полум’ям. Навкруги ще дужче потемніло.
Ось якесь кругле обличчя з вінком на голові вийшло з темряви… Довга-предовга рука підносить віхоть до купи соломи… Огняний язик лизнув жовту кучугуру, підібрався крадькома далі вгору, забігав зайчиком на самому вершку й посунув поза купою огняною хвилею. Разом уся купа палахнула, шугнуло полум’я вгору, розійшлося зарево на всі боки… Кругом його — наче мак зацвів, обступили дівчата. Виблискують проти вогню радістю їх здивовані очі, зеленіють вінки на головах; цвітуть на квітках розмаїті квітки…
Та купався Йван,
Та у воду впав…
Купала на Йвана!..
— оголосилася околиця тонкими дівоцькими голосами…
Кругом багаття заметушилися люди. Якісь темні марива перелетіли через багаття на той бік; за ними поспішають другі; других наганяють треті… Заходив вітер; захиталася огняна купа; просовує вогнище червоні язики вгору… А так збоку, широко розкинувши густі віти, стоїть заквітчана Маринка — мов нерозчесана дівка розпустила довгі коси… А навпроти неї — Купало: розставив широко руки, мов наміряється через огонь Маринку обняти…
— О-о! Вже почалося Купало! — побачивши вогнище, загомоніли в селі. І все село повалило на згір’я подивитися на молоде грище.
Кого тут тільки не було! Старі діди й баби; поживші чоловіки й жінки; молоді молодиці з дітками кругом себе або з малими немовлятками на руках… Сказано — все село вилізло на гору! А з другого боку гори вийшла Сурка з черідкою жиденят подивитися на мужичі забавки та Хведір Нужда, панський кучер, кум і далекий родич Ковалів, із своєю жінкою Уляною, котра вела за ручку п’ятилітнього сина Івася. Навіть сам Лейба вийшов із млинів на греблю, став посеред неї і позирав уподовж річки яструб’ячим оком, щоб, бува, не случилось чого…
— Сцо це у вас за свято? — питає поважно Сурка, підходячи до Уляни.
Уляна почала розказувати… Давній обряд якоїсь давньої віри, стерявши душу, переходив із роду в рід, розгублюючи потроху і свої старосвітські звичаї. Не дивно, що Уляна сама дивилася на те стародавнє свято як на якусь молодечу забавку і жалкувала за тим, як колись святкували Купала.
— Тоді зовсім не так було… Тоді свято було. А тепер що? Грище.
— І насцо воно? До цього воно? — допитувалася Сурка.
— А бог його знає… Так годиться! — тільки й зуміла пояснити Уляна.
Сурка не переставала дивуватися. Уляна, з якоюсь таємною вірою в душі, розказувала їй, що ця іванівська ніч — неабияка ніч! Цієї ночі у лісі дерево з міста на місто переходить, лист розмовляє з листом, травина з травиною, скотина — з скотиною… Це тільки така одна ніч і задалася на увесь рік, що й живе, й неживе розмовляє!..
— Як це воно говорить, коли в його ні язика, ні рота? — сміється Сурка.
— Піди ж ти! А кажуть — говорить… Були такі, що й чули. Не кожному те далося, а були такі. От хто, кажуть, підстереже, як папороть цвіте, та зірве той цвіт, той все чує, все знає… Грицько Коваль — той, либонь, знає… Через те він і від гадюк шепче, і хворобі часом помагає.
— Скода, що він спить у синку п’яний, а то б він розказав нам, як те листя говорить!..— сміється Сурка.
Івась стоїть тут же біля матері, пильно дивиться їй в очі, слухаючи, що вона розказує… Ось повійнув легенький вітрець. Зашуміла листва у панському садку, зашелестіла травиця на горі… Івась, як опечений, кинувся:
— Мамо, мамо! — скрикнув він, хапаючи матір за руку.— Я чую, як листя розмовляє… Он, бач, трава хитається… Бач? то вона щось каже до другої… Що то вона каже?
— Як зе воно казе? — питає Сурка, дивлячись з усмішкою в розгорілі Івасеві очі.
— Тільки: шу-шу-шу-шу…— одказує той, похитуючи головою.
Сурка й Уляна засміялися.
— Ох, ти, мій розуме, розуме! — зітхнувши, сказала Уляна й погладила сина по голівці.
А Івась — одно: що та що травиця каже?
— Що ж вона каже? Я не розберу, що вона каже… Може, ти розбереш, то слухай та й нам розкажи.
Івась навсправжки наставив уха — слухає…
А це зразу наче прорвало… Несамовитий крик, гук, ляск зірвався коло вогнища й розкотився луною між горами.
— Маринку… Маринку нашу вкрали!!
— Ось вона… ось-ось-ось ваша Маринка! — одгукалися хлопці.
Почувся тріск деревини, хлюскання води, біганина… То хлопці давай ламати гілля й кидати у воду…
Гілля тихо попливло за водою…
Утонула Мариночка, утонула,
Тільки її кісонька зірнула…—
заспівали передні дівчата над водою, проводячи очима потоплене гілля.
Поки коло річки проїдалися з Маринкою, купка дівчат десь видрала другу деревину, устромили знову біля Купала й знову заходилися квітчати.
— Дівчата! Годі… Нехай беруть собі ту Маринку… То — нелюба Маринка! Ось наша люба стоїть… ось вона!!
