А Івась, як на те, такий болізний, такий крикливий та вередливий удався. І вдень кричить, і вночі зіпає… Не раз і не два приходилося Уляні через той крик гіркими вмиватися! То брат жаліється, що “отой желепень покою не дає”… То сестра, з серця, обізве “іродом”… Уляна спалахне, а сестра собі — та й зчепляться… Лайка, сварка! Поки ж старі жили, якось розводили миром. А як померли, брати та сестри Уляни-ні й заковерзували: “Або не живи у нас, або дитину свою де дінь!” Тяжко матері таке слухати од своїх кревних… І Хведо-рові не легко! Коли б своя хата, хоч на розпутті де одним одна невеличка хатина, вони й тій би були раді, як своєму щастю!.. А тепер — куди ти підеш, де дінешся… та ще з малою дитиною? Пожовкло, осунулось молоде Улянине личко від таких думок та гадок, стухли блискучі очі, бабою виглядає з-під очіпка молода ще молодиця! Та й Хведір подався: згорбився, зморщився, опустився… Чи то диво: цілий день у роботі, а вночі думка гризе: і того немає, і того недостає… А тут ще хатній клопіт та сварка… здається, забіг би безвісти!
Терпів Хведір ще з рік та й не видержав… Прочув, що красноярський пан — його ж такий й пан — шукає собі кучера й куховарку. Він пішов та й нанявся. І попустив уже трохи, аби тільки вкупі з жінкою. Село знайоме, робота… А Уляна на все згодна: їй аби тільки щоденної гризні здихатись! Перебралися вони незабаром у Красноярку. Одвели їм у дворі простору хату — колись дворницьку, з великими вікнами, з дощаним долом: одправили вони молебень та й оселилися. Спершу було аж страшно Уляні, як останеться вона самотою у таких вавілонах. А проте й добре: тут вона сама собі господиня! Ніхто не заборонить їй, де хоче — поставити, як схоче — положити… За все б, за все гаразд, коли б тільки робота Уляні не така важка. А то — двірня велика! Наймити, наймички… попотягай за них страшні золійники через силу! Так іноді натужиться Уляна, що цілий тиждень спини не розігне. А влітку — не одно діло Уляні. Попоралася коло печі, видала обід, поперемивала посудину, іди ще на город із сапою… грядки полоти! Хоч як спина болить — іди! Коли погнала лиха доля у найми: не сидіть тобі, заложивши руки! Найнявся — як продався… Сказано: дихнути Уляні ніколи.
Тільки її й тішить, що Івась. Він собі на просторі підріс, викохався, вимастився… Така з нього красива та втішна дитина! Личко свіже, волосся на голові чорняве, очі — материні — темні, великі, блискучі. Пан іноді стріне його на дворі (своїх не мав, давно з жінкою розплювався) — до себе прикличе, шага або копійку дасть, скубне злегенька за чубок і підставляє руку цілувати… Івась — не так, як другі — не дивиться стовбура в землю,— ні! Він своїми карими очима трохи в чужі не вскочить… Він розкаже: і що їв, і що мати варила, і що де бачив або чув… Утішна, розумна дитина! Уся двірська челядь любила Івася: всі ним втішались, жалували, гостинців давали… Одна тільки ключниця Марта не любила його. Та кого та ключниця любила? Не було того в дворі з челяді, кого б вона не підцьковувала панові… А подивишся на неї — здорова, красива, очі бере на себе! Цій тільки, думаєш, жити й добро робити… Та ба!
Вернувшися з Купала, приспала Уляна Івася та й сама коло нього заснула. Прокидається вночі, полапала — чи не розкрилось воно? Аж Івась гарячий, як огонь… Уляна собі не довіряє — ще раз прикладає руку до чорнявої голівки… Так од неї й паше! “Боже ж мій! — думає вона.— Це воно розпарилось коло води на вогні, вітер повійнув — воно й добуло собі хвороби”. Та, ще дужче притаївши дух, стала вона прислухатися, як дитина дише… Івась дихав важко, хрипло; гаряче полум’я пашіло з його розкритих уст… А це перед світом Івась кашлянув. Раз кашлянув… вдруге… Уляна сама не своя. Схопилася з полу. Розбудила Хведора — з лави… Запалила каганець. Стоїть над полом, труситься, мовчки дивиться на сина — наскрізь би продивилася! Чує страшний писк у невеличких дитячих грудях… і сама гаразд не знає, відкіля ота пискотнява — чи з Івасевої грудки, чи то з її серця…
Хведір собі тупо дивиться на дитину — слова не вимовить. А на завтра треба йому коней годувати — з паном у город їхати на мировий з’їзд… “Скільки то там прийдеться пробути? — думає Хведір.— Іноді з’їзд тягнеться днів три-чотири… Ну, а на Петра 3 в городі ярмарок. Що як пан і на ярмарок останеться?”
Од таких думок Хведорова голова пішла ходором… Він глибоко зітхнув і вийшов з хати.
Чи засипав коням вівса, чи ні, знову увійшов у хату і застав Уляну на тому самому місці, де кинув. Хведір став біля неї поруч — плече з плечем, наче молодий на рушнику з молодою… Голова його повисла на грудях; він стояв мовчки, не глядів ні на жінку, ні на сина…
— Хоч би тобі не їхати, Хведоре!..— якось боязко, наче крізь сльози, простогнала Уляна.
Хведір тоді тільки помітив її.
— Коли ж сказано їхати… Не можна! — гірко одмовив він і, повернувшись, знову вийшов із хати.
Уляна розплакалася… От коли вона навсправжки дізнала, що то — “чужий попихач”, наймит!
Сонце вже геть підбилось і весело заглядало крізь покутнє вікно у хату, мов намірялось освітити темну будущину жильців її…
Хведір швидко вернувся.
— А що?.. Поїдеш? — стріла його Уляна.
— Поїду… Прохався… Не можна, каже… завтра мировий з’їзд — сьогодні треба тамечки… Без нього й з’їзду не буде… Не можна!
— Що ж мені, Хведоре, безталанній, робити? — побивається Уляна.
— Ти б збігала до Вовчихи-знахарки: може, вона порає що… Я погляжу Івася, поки іде їхати.
— Ну, то посидь, я збігаю…
Уляна вийшла. Хведір приступив до полу, довго дивився на хворого сина; далі присів на крайню дошку, потупив у землю очі, сидів — німий, як стіна, сумний, як ніч.
— Ма-мо! пи-т-ки…— тихо промовив Івась.
Хведір кинувся за кухлем… “Господи! і де той кухоль? і чого він стоїть у сінях?.. Чому він не в хаті?” Він приніс із сіней свіжої води; нахиляє кухоль до попалених смагою дитячих уст.
— Пий, сину… Це — я… Пий на здоров’я!..— проказує Хведір, а кухоль у руці в нього так і ходить ходором…
Івась, не одкриваючи очей, сьорбнув невеликий ковток води — і похлинувся, закашлявся… Хведір одняв кухоль. Заливний хрип’ячий кашель, з якимсь незвичайним писком, душив малу дитину. Хведір іде дужче насупився і мовчки поставив на край полу кухоль з водою. Кашель незабаром стих! Івась знову забувся — лежав та тільки важко дихав… Хведір добре чув, як в Івасевих грудях сопло та пищало…
Вернулась Уляна.
— А що? — підвівши голову, питає Хведір.
— Казала: зай…
— Дядьку Хведоре! дядьку Хведоре! — не дав доказати чийсь несподіваний клич знадвору.— Казав пан коней запрягати!
— Зараз, зараз…— кинувся Хведір і швидко вийшов з хати.
Незабаром почула Уляна, як теленькнув дзвінок раз, вдруге…
“То він корінного запрягає”,— подумала Уляна. Через якийсь час рипнули хатні двері й показався Хведір.
Мовчки він скинув стару свиту, надів синій армяк, взяв про запас од дощу кобеняк з кобкою, підступив до полу та й уставив смутні очі на сина… Що тоді думав Хведір?.. Що в його серці робилося?.. Хто дітей має, той знає. Хто не має, тому не розкажеш словами. Постоявши трохи, Хведір глибоко зітхнув і перехрестив здалека сина; сам перехрестився, глянув жалібно на Уляну, сказав якось глухо: “Прощайте!” — і мерщій вийшов із хати.
Уляна плакала. Ось уже голосно й часто зателенькав дзвінок; загуркала повз вікна бричка.
Далі Уляна нічого не чула — страшний хрип та писк, заливні заводи кашлю все те разом покрили… Вони — одні тільки вони! — учувались Уляні навіть тоді вже, як і затихли. “А ще ж то треба й обід готовити!..”
Після обіду, котрий не знать як зготовила й видала Уляна, прийшла баба Вовчиха — стара, суха, довга, мов висушена тараня, з витрішкуватими круглими очима… Увійшовши в хату, вона перехрестилася і зняла свої непривітні червоні очі на дитину. Потім полапала сухою холодною рукою за голівку, за шийку… зітхнула. Івась прокинувся, закашлявся… Він аж посинів од натуги, на шийці жили налилися кров’ю — аж почорніли…
— Трудно йому… трудно!..— похитуючи головою, каже Вовчиха.— То йому з пристріту… з уроків. Он як йому шийку обложило!
— Бабусю, голубочко! Що ж мені робити, нещасній! Порайте!
Вовчиха позіхнула на ввесь рот.
— Можна, дочко… можна… Од цієї хвороби тільки лікар-ство й є… Треба, дочко, щоб батько або мати своїми руками рака піймали та вибрати жорна, та одшептать… зав’язать недужому в пазуху… Як рукою здійме!…
— Де ж нам того рака взяти? Ще хоч би Хведір… пішов би до Лейби… заплатив би вже, щоб піймати… А я… що я сама зроблю?!
— Так, галочко, так… Шкода, що чоловіка нема!.. А швидко вернеться?
— Хто його знає… поїхав з паном у город, на мировий з’їзд. Може, пан і на ярмарок зостанеться…
— Шкода!.. А то б зараз помогло… Ну, та, може, ще господь його подержить на цім світі, поки Хведір приїде…
А тепер прощай, дочко! Як вернеться чоловік та піймає рака, щоб зараз же приніс мені: я одшепчу жорнята… Кажу, йк рукою здійме!
Осталась Уляна сама собі в хаті над болящою дитиною. Вона б не тільки рака — вона б свого серця влупила та дала, коли б тільки йому полегшало!
Настала ніч. Івасеві ще гірше… Горить дитина — доторкнутися не можна! Трудно йому дихати: чутно — в горлі щось здавлює… Ходить Уляна по хаті, ламає руки, молиться, просить у бога подержати сина, поки батько… Господи! Хоч би Хведір… Хоч би він швидше! Хоч би живого застав…
Так її на ногах ніч захопила, так і ранок застав. Ще дужче постаріла та пожовкла Уляна. Лице аж позеленіло, щоки усмоктались у середину, очі впали, припухли од сліз та безсоння; нерозчесана коса вибивається з-під очіпка, лізе у вічі…
Минає день… другий… Івасеві не легше, а Хведора немає! Ходить Уляна сама не своя. Уже й не плаче, а тільки важко зітхає… Легко сказати: три дні промучитися, три ночі крячкою просидіти над хворою дитиною! “Ще й кріпка ця Уляна, ще й здорова вдалася!” — дивуються дворові наймички, що забігають ввечері після роботи до Уляни в хату — довідатись, що там? Вони, молоді, ще не знають, що то не сила, не здорова держить Уляну на ногах: то держить її гаряча материнська любов!
Надвечір третього дня заходить Грицько Коваль — кум, хрещений батько Івасів.
— Здорова, кумо! Прочув: хрещеник недужий — прийшов одвідати.
— Спасибі, куме! — одказала Уляна.
— З чого це йому? — пита Грицько.
— Господь його знає… Баба Вовчиха каже: з пристріту, з уроків…
— Не слухай ти її, кумо… бреше!
Уляна глянула на Грицька, наче вивіряла, чи правду він каже. І тільки тоді помітила, що той хлебеснув уже.
— Що це, куме, пора прийшла? — питає Уляна.
— Шабаш? — кинувши шапку об землю, скрикнув Грицько.— Годі! Так мене, кумо, коло серця смокче… так смокче! У-у-у! — загув Грицько і, заскреготавши зубами, зо зла посварився кулаком у ту сторону, де панський будинок та гребля.— Вони мене, Уляно… вони мене довели до цього!.. Прокляті!., каторжні!.. Бога в них у животі немає… Ну, що тепер я? Коваль?.. А кузні щовесни нема… А їсти мені й весною однаково хочеться, як і зимою… Пан підвів… Жид обдурив… всю громаду обдурив! Наплюєш мені, кумо, тоді серед оції лисої голови,— показує на лисину,— коли чортів жидюга не одурив!..
— Та господь з ними, Грицьку! — перебиває його Уляна, знаючи, що аби Грицько завів про кузню — вже лайки не переслухаєш…— Зате він їм і оддячить…
— Він?.. Чому ж їм він досі не оддячив?.. Вже б же можна сторицею… А він мовчить… Видно, і бог той панський та жидівський, а не наш…
При цім слові Грицько задумався. Уляна важко зітхнула.
— Мамо! питки! — простогнав Івась. Уляна кинулася з кухлем по воду в сіни.
— Пити хочеш, сину? — підступивши до хворого, спитався Грицько.— Пий на здоров’я!.. Ач, як споганів!
— Страшний став… такий страшний! — одказує Уляна, напоївши хлопця.— Хоч би Хведір швидше вернувся.
— А він що? Руки підложить?
— Та вже ж… хоч живого побачить! Грицько махнув разом головою і рукою.
— Та гляди лишень, кумо, чи не краще на тім світі? Мале умре — менше лиха знатиме… Хіба красне життя наше?
— Так-то воно казати… А чи легко материнському серцю?
— Наплюй!
