— На що наплюй? — почувся ззаду їх сторонній голос. Зирк! Аж ключниця Марта. Уляна затрусилася…
— А хоч і на тебе! — одрубав зразу Грицько, сердито бликнувши очима.— Щоб не підслухувала… Думаєш — велика пані?..
— Ти, видно, давно на цепу був? — уколола Марта.
— Поздоров, боже, нашій ключниці Марті: такої честі хоч кожен день то заслужиш!
— Коли залив очі, то мовчав би! — скрикнула, почервонівши, Марта.— А ти чому не виходиш третій уже день на город? — обернулась до Уляни.
— Ви ж бачите моє лихо,— каже Уляна, вказуючи на дитину,— йому так трудно… ледве дише!
— Наплодите, та й панькайся з ними… А панська робота стій! — виговорює Марта.
— Звиніть, пожалуста,— каже Грицько, усміхаючись, і, вхопивши в обидві руки свою голову, почав її нахиляти.— Я думав — хто це? І не пізнав, дурний, що це не шолудива дівка Марта, котру одходила моя покійна мати, а панська… ключниця Марта!.. П-ху!
Марта бликнула на Грицька, що п’яний стояв коло неї і, усміхаючись, кланявся. Тільки гострий погляд показував, що робилось у її серці. А Грицько одно — ходить за нею та кланяється…
— Чого ти причепився до мене, п’янюго? — не видержала й на всю хату скрикнула Марта.
Івась злякався, кинувся й залився кашлем. Аж Грицько отетерів, почувши таку пискотняву та хрипотняву в дитячих грудях! Уляна кинулася до сина, впилася в нього мутними очима, мов прохала: “Господи! зніми з нього хоч половину того лиха та перенеси на мене… Не муч тільки його так… не край мого серця…”
Марта як непримітно ввійшла, так непримітно й вийшла — мов тінь промайнула по хаті. Коли Івась вгамувався, а Грицько з Уляною оханулись, Марти вже не було.
— Не жилець він, кумо! Ні! не жилець! — промовив, махнувши рукою, Грицько.— Такий кашель і в старого печінки відіб’є. Таке було і з моїм… не видержав! Прощай, Уляно! Господь з тобою! — І, коливаючись, Грицько подибав з хати.
Мов хто серпом різнув по серцю Уляну,— так ті слова Грицькові! Вона бачила сама, що Івась ледве дише… а все надіялася! Тепер надія та, що жила в куточку її серця, котра його гріла й живила, стала меркнути, холонути, як похололи в неї руки та ноги… Вона вхопилась за свою голову, здавила її холодними долонями… “Що мені робити, бідній?., що почати, безталанній?..” І, накинувши наопашку ту стару свиту, що Хведір скинув, вибігла з хати…
Рядом з панським двором, тин із тином, жив батюшка, отець Хведот. Високий, пузатий, з червоним, як ріжок, лицем, з сірою, по пояс, бородою, він після вечірні сидів на дубовому тесаному стільці й пив чай. Піт заливав йому очі, стікав по бороді, падав додолу… Отець Хведот на те не потурав і, знай, сьорбав чай, котрий йому наливала його невеличка суха матушка.
— Ще питимеш? — пита попадя після п’ятого.
— Наливай, наливай!.. Добре потом пробирає!..— І, взявши рушник з столу, отець Хведот почав утирати лице.
У той саме час завалувала собака на дворі.
— Когось несе лиха година! — промовив отець Хведот, приймаючись за шостий стакан чаю.
— Та щось давно й не було нікого. Стецькова жінка ходила на вазі… Може, від неї — хрестити,— угадувала матушка.
— Ну, я вже на того Стецька гострю зуби!.. Прохав бісового квача ще з осені орати нивку… “Ніколи”,— каже. Настала косовиця. “Ти ж,— кажу,— хоч косити прийдеш?” — “Хоч би,— каже,— з своїм упоратися…” А де в нього те сіно?.. Аби чим одговоритися!.. “Підожди ж,— думаю,— піймаєшся й ти мені: стане тобі шкурка за вичинку!”
На кухні почувся гомін. Хтось усилковувався пройти в горницю. Наймичка не пускала:
— Ти куди лізеш? Дай хоч чаю напитися!
— Хто там такий,— обізвалася попадя.— Пусти, Параско.
У хату вступила Уляна — розпатлана, бліда, тремтить усім тілом.
— Здрастуйте, батюшко! — уклонилась трохи не в ноги.
— Чого?
— Синок занедужав… Ледве дише третій день… Прийдіть, батюшко, причастіть!
— Ти відкіля?
— Я — з двору… Хведорова жінка…
— А-а… Це того Хведора — кучера? А ти знаєш, що твій чоловік досі не віддав мені карбованця за молебень, що правив, як ви сюди перейшли? Тоді сам пан прохав, обнадежив. Ну, думаю: одправлю вже… Аж ось — котрий год — ні кує ні меле!
— Батюшко! Коли б же ми вільні… своє мали… А то де нам у наймах взяти?
— А панського добра мало крадете?
— Хай над тим ворони попокаркають,— одказує, спалахнувши, Уляна.
— Ну, добре… Піди ж попереду принеси мені карбованця, та тоді приходь із сином.
— Синові п’ятий годок. Не донесу, батюшко…
— Уже ж і я не піду! Віддайте хоч те, що винні осталися.
— Копійки, батюшко, мідної за душею немає… Вовчисі останню сороківку оддала… Може, у Хведора є… Так же, на лихо наше, Хведора дома нема!
— Отож як Хведір вернеться, тоді те й буде. А тепер з богом!
То бліда, а то як стіна біла, вийшла Уляна з попової хати. Нездужа не то клясти — слова вимовити. Сльози так і душать її, так і заливають очі… Насилу втрапила додому.
Івась тихо лежав, водив по хаті очима…
— Сину мій, лихо моє! Від нас не тільки люди—сам бог відцурався! — заголосила Уляна, припавши до дитини.
Івась притулився до неї, обвів своїми гарячими рученятами її холодну шию, цілував заплакане лице… Так минула й ніч; так застав їх і ранок ясний.
Потягся день за днем… А Хведора немає та й немає.
Діждали Петра. День зранку був ясний, погожий, сонце зарані схопилося і, червоне, котилося по небу, угріваючи та припікаючи. Івасеві зранку трохи полегшало: кашель улігся, огник спав, Івась забажав пити й їсти. Веселіше глянула на світ божий Уляна. Дворові молодиці утішають: “А може, дасть бог, воно ще піде на поправку”. Знову ожила надія в материнім серці; знову душа її покійніша стала хоч трохи… За всі дні Уляна на Петра, видавши обід, перший раз задрімала…
Одначе незабаром прокинулася. Надворі парко, варко, дихати нічим. Сонце, наче розкалена куля, стоїть серед неба та як приском палить; вітрець ані повійне, гаряче повітря ані заколихається, ні поворухнеться… Тільки здалека темріє — ніби насовують хмари. Ось вони й ближче… забігають зо всіх боків. Темні, аж сині, клекочуть вони та здіймаються чорними клубками, котять одна навпроти другої — мов назброїлись супроти ясного сонця, як свого ворога! Темні паруси, наче довгі чорні рушники, спускаються од хмар на саму землю… Десь у людей дощ іде. Треба й у нас ждати…
На дощ Івасеві погіршало: не дає йому ні дихати, ні покійно полежати. Кашель б’є його, підкидає, перевертає з боку на бік; горло наче чимсь заліпило — аж рве його; кривава слюна виступає на попалені смагою сухі губи, прокашлятися ніяк не здолає!
Надвечір сонце зовсім сховалося; небо чорними хмарами замазалося; чутно здалека грім; моргає блискавка… Уляна ходить, як тінь, по хаті; затуляє вікна, щоб не світило в очі. А блискавка, мов нарошне, раз у раз шарпає чорні хмари, чертить огненими стрілами: хмари то розходяться, то сходяться; борюкається світ із тьмою… Грім гуде, аж земля тремтить, наводить страх на душу, обгортає холодом серце…
Уляні страшно… тяжко… важко… Вона ламає сухі руки, читає молитви — й разом проклинає свою лиху долю…
Надворі потемніло, як уночі. Дощ лапастими краплями то там, то там пада. Суха земля зразу вбирає в себе великі бризки — тільки круглі сліди остаються на версі. От зблизька свіркнула блискавка. Уляна затремтіла; у віччю потемніло в неї. Гогонув грім… тріснуло, мов провалилася земля… Далі загурчало, рокочучи страшними перебоями, запахло сіркою, гаревом. Дощ линув, як із відра!.. Івася наче що підкинуло. Міцно стуляючи кулаки й наливаючись на лиці кров’ю, він почав рвати… Кривава піна тяглась довгою смужкою з його розкритих уст. Уляна перелякалася… Не знаючи, як і для чого, вона стала бігати по хаті, ухопившися за груди, мов здавлюючи серце, з котрого лилася її кров, її…
Аж ось почувся знадвору крик: “Ідуть, їдуть!” Чутно, як хлющать по калюжах колеса, як фиркають та сопуть коні… Ось загурчало повз саму хату… “Слава тобі, господи!” Уляна й боса, й простоволоса вискочила надвір.
— Хведоре! Хведоре! Йди, бога ради, швидше! — стоячи на дощі, гукає Уляна й махає руками, забувши, що тепер ніч.
— Зараз, Уляно, зараз!..— почувся Хведорів голос.
— Та йди швидше!.. Івасеві дуже погано,— крізь сльози Уляна.
Хведір, покинувши коней на двірника Карпа, мокрий, як хлюща, пішов до хати.
Уляна вже була коло дитини й ламала руки, дивлячись, як воно металося, як хапалося рученятами за налите кров’ю лице… так силкувалося викашлятися! Хведір, як укопаний, став біля полу й не спускав з болящого похмурого погляду… Вода тоненькими смужками збігала з його одежі.
— Івасю! Що з тобою, дитино моя?..— не швидко запитав Хведір, доторкнувшись своєю мокрою рукою до розпаленої голови сина.
Івась лупнув очима та не обізвавсь… Він дихав важко, хрипко…
Хведір безнадійно похитав головою. З його смутних очей бризнула крапля додолу.
Хто одгадає: чи то холодна дощова крапля?., чи то гаряча сльоза батькова?
IV
— Івасю!., дитино моя!.. Тато приїхав… тато пита тебе…— поправляючи подушку, обізвалася Уляна.
Івась знову лупнув очима, поворухнувся…
— Не руш його,— каже Хведір.— Ось я управлюся з кіньми.— І, повернувшись, вийшов з хати.
Знадвору доносився крик. Уляна вибігла в сіни. Пан з рундука кричав, що й досі стоять на дощі нерозпряжені коні.
