— У мене, пане, син умирає,— виправляється Хведір, добираючись до коней.
— Хай він тобі хоч здохне! — кричить пан.— А мені щоб коні не мокли!..
— Пропади краще ти з своїми кіньми!..— гукнув перший раз на віку на пана Хведір, та грім покрив його голос.
Моргнула блискавка прямо панові в очі; він мерщій подався в горниці. Вислухавши лайку, Уляна й собі повернула назад.
Хведір швидко попорався, ввійшов у хату ввесь мокрий, у калюці. Лице його, завжди таке добре та тихе, тепер було зле; очі грізно світилися кошачим поглядом… Наче скриваючи його, Хведір одвертався од жінки й од дитини.
— Ти б передігся,— сказала Уляна.
Він нехотя почав скидати мокру одежу. Івась притих — не кашляв… тільки болізно водив по хаті смутними очима, наче шукав кого. Хведір опустився коло столу на лаву, похнюпився; голова звисла на груди, по обличчю пробігли якісь темні смуги… Уляна крадькома перевела свій боязкий погляд з дитини на чоловіка… Вони обоє мовчали… В хаті зробилося душно, важко… Знадвору чутно — хлюскав великий дощ об калюжі, тріскаються бульби, бурчить рівчаками вода… Ось знову гогонув недалеко десь грім; забрязкали шибки у вікнах, залущали стіни, покрівля… Блискавка розпанахала хмару, наче широку полосу видрала, і в темноті зникла…
— Тату,— тихо відмовив Івась, уздрівши батька. Хведір підвівся з лави; підійшов до полу.
— Івасю!., синку мій!..— грубим задавленим голосом обізвався Хведір, струснувшись усім тілом.
— Та-ту… та-ту…
— Ти скучив за татом? — питає Уляна.
— Скучив.
— А тато гостинець привіз із міста…
Хведір і забув, що в каптані лежав пряник, котрий він нарошне купив для сина. Тепер він згадав і кинувся до кешені, витяг червоного москалика із золотою голівкою. Погляд у хлопця загорівся, ожив… Він узяв той пряник своєю гарячою рукою, та не знав, чим йому утішатися — чи москаликом, чи батьком… Усім стало якось легше: думка повернула на іншу дорогу.
— А була Вовчиха? — запитав Хведір.
— Та була ж… Я тебе, Хведоре, дожидала-дожидала… А от — зовсім памороки одбило…
— Може, що раяла?
— Еге ж… Казала: хай батько або мати піймає рака, вилущить жорна,— вона одшепче,— та зав’язати в пазуху хворому… як рукою здійме!
— Що ж, ти рака не добула?
— Де ж мені його добути?.. Без Лейби не можна ловити… та хіба б же я зуміла?.. Я тебе виглядала, як бога… зараз, думаю, скажу… Аж от зовсім памороки одібрало!.. Кілька днів думала, а тут і забула… А баба Вовчиха казала, щоб таки зараз, як вернеться, приніс рака…
— Шкода!.. Тепер ніч: жид уже, мабуть, спить…— І Хведір підійшов до вікна, приложив лице до шибки, затулив його од світла обома руками, дивився, чи світиться на млинах. У крайньому млині ще виднівся огонь.
— От трохи підожду ще… Може, перестане дощ…
— То що? — спитала Уляна.
— Піду на річку…
— У таку лиху годину?.. А Лейба що скаже?..
— Хай бісів жид що хоче, те й каже… а вже піду! Коли б тільки чортяка уложив швидше…
Уляна замовкла — не спитала й “кого”. Хведір собі мовчки ходив по хаті та позирав то в одно, то в друге вікно…
— От не вкладає лиха година проклятих! — од нетерплячки лається він.
— Невже ж ти справді підеш у таку горобину ніч?
— А що ж?
— Страшно… Не дай, господи, чого!.. Темрява така, хоч око виколи… дощ як із відра ллє…
Хведір замість одмови тільки хитнув головою: як вовка, мов, бояться,, то й у ліс не ходить. Івась погрався пряником, заснув. Розкуйдана голівка спокійно лежала на подушці; важке хрипле дихання виходило з невеличкого ротка… Каганець з комина кидав підсліпий світ на Івасеве обличчя; воно здавалось укритим сизою наміткою… Уляна злягла стиха над сином і, обпершись однією рукою об піл, закрила його своєю постаттю… Хведір сидів коло вікна та, знай, позирав, чи скоро погасять огонь на млині та в горницях. Він собі так порішив: що б там не було, а він цю ніч рака добуде!.. “Ну, що ж воно рак?..— думає він.— Плодиться й живе у воді: ніхто біля нього ні ходить, ні робить… сам собі, як вода сама собі!.. Хіба ж бог плодить його не на всякую долю? Невже ж іти купувати в Лейби… одним одного невеликого рачка? Коли б тільки погасили!..” Він раз по раз заглядає у вікна. “Ет! чорт їх не видав… Ще хоч би для здорового, а то ж для болячої дитини!.. От тільки коли б швидше уложив дідько!..” Хведір знав, що Лейба свої снасті ховає в млині, свої два човни приковує… Зате він так же добре знає, що панський човен прив’язаний коло купальні, що в нап’ятому наметі завжди лежали панські риболовні снасті — і сітки, і ятері, і верші — там був невід і волок… Йому не треба ні невода, ні сіток тих: йому тільки човна та одну вершу! “Сів на човен, тихо відплив од берега, засторчив вершу… то що, а рак, хоч дурний, піймається… А тепер на дощ вони саме грають… От тільки коли б швидше гасили!.. Ні, світять!.. Ну, хай жид — меле… Чому пан не лягає? І дорога його не втомила…” От чогось забігали по горницях: світло показується то в тім, то в другім вікні… “Видно, шукають чогось або оддають вечерю…” От у кабінеті потухло… “Підожду трохи: може, він пішов у другу…” Жде… огонь не показується… “Ну, тепер можна… А Лейба ще світить?.. І коли він спить, бісів жид?! — думає Хведір.— Та сількісь… я од млина далеко… пора!” Він узявся за мокрий картуз…
Уляна лежала біля сина, і тихо спали обоє…
— Я ж іду… прощай! — промовив Хведір упівголоса, щоб не збудити сина.
— Що таке? — спросоння спитала Уляна. Хведора вже не було в хаті…
Підводячись, Уляна ненароком штовхнула рукою подушку.
Івась не своїм голосом скрикнув.
— Цить!.. цить!.. мій голубонько!..— припавши до нього, благає вона.
Івась затих. Він, правда, і не прокидався: то він сонний гукнув так! “То йому щось страшне приснилось”,— подумала Уляна і перехрестила дитину… Серце її наче хто в жмені здавив… Уляні стало чогось страшно.
Хмари почали потроху розходитись, перестав дощ; грім гоготав здалека; коли-не-коли свіркала невсипуща блискавка, перерізувала зубцем хмари на небі, освічувала свіжі калюжі на землі і в одну мить зникала в чорній темряві… Уляні зробилося ще страшніше… волосся дереться вгору; поза спиною біга, наче за поли хвата…
— Мати господня! заступи й сохрани! — важко зітхаючи, шепче вона.
А Хведір, скинувши в сінях чоботи, босий, тихо поплівся через садок до річки. Кругом темно, хоч око виколи… Скрізь по хатах, на тім боці, погасили вже світло. Внизу на річці, у млині, ледве блищав огонь, та ледве мрів він у Хведоровій хаті… Він йому нагадував, що там так само ледве тліє — догорає життя його дитини… “Швидше, Хведоре, швидше!”
Прийшлось пробиратись помацки. У дворі ж було ще сяк-так, а як увійшов він у садок, у гущавину гіллястих груш, розкидистих яблунь, широколистої вишнини, йому самому стало чогось страшно… Сам дивується: чого його набряклий од дощу картуз лізе з голови геть і тягне за собою волосся? Скрізь тихо… глухо… Чутно тільки, як на млинах вода шумить: то вони вергають чорними колесами… Чує він, як плис кають його ноги по калюжах, як гуде вода, стікаючи рівчаками з гір… А чорно кругом, як у домовині!.. Ось свіркнула здалека блискавка… залиліла перед ним водяна стежка та й стемніла… З боків збігають чорні тіні, мов якісь страховища, подають одно одному руку… стіною становляться перед очима… не пускають далі… “Уперед, Хведоре! Уперед!”
Хведір затіпався, струхнувся… Корява яблуня зверху осипала його густими бризками; молодий вишняк б’є його по лиці мокрими вітами, ніби назад завертає… Він наставляє руки, прогортає гущавину… “Оце ж, бачу, і згір’я?.. Тут десь і доріжка униз..” Ось знову здалека блиснула моргавка й освітила кругом… Перед ним — узенька стежечка до купальні, он і широка річка чорніє… он і намет коло річки… на березі човен… “Слава тобі, господи!”
Хведір підтюпцем побіг до намету, помацки поліз у нього і зразу налапав вершу. Перекинувши її через плече, він побрався до човна. Осьде й човен… ось-ось він! Хведір поліз і в нього… Однією рукою кладе на дно вершу, другою шукає весла… “Де ж воно, бідна головко?..” Нагнувшись, кругом маца руками… Розкарячені ноги чогось трясуться, човен хитається; серце так дуже тіпається… весла немає… “Та бери його гаспид! Хіба мало кілків біля річки?.. Чи то первина на човні їздити? Колись ломачкою з тину переправлявся, та ще весною, а то тепер не управити кілком?! От тільки коли б жид не почув!.. І чого він так довго світла не гасить?”
Устає Хведір з човна, висмикує з тину перший кілок… “Ач, як земля од дощу розм’якла!..” Сідає він на кормі й од-пихає кілком човна від берега… Тихо, мов утка, подався човен уперед, схитнувшись з боку на бік, і поплив насеред річки, розрізуючи чорні, як сажа, хвилі… Хмари почали розходитись… Поміж їх чорними клубами іноді витикалась боязка зірка… Оце вирне та зразу й зникне, наче вхопить її ненажерлива темрява… Он над лісом мов срібна попруга розділяє один шматок хмари од другого… То місяць, підбиваючись угору, подавав звістку, що коли б не це чорне шмаття та ганчір’я подертих уже громових хмар, загуляв би він собі, ясний, по чистому небу, як добрий козак по степу!.. Тихий вітерець ледве дише — про щось шепоче з густими очеретами… Вода дзюркотить з гір у річку… Над річкою пролинула якась птиця, свистячи крилами… Щось писнуло… заскреготало… плюснуло у воду… Десь далеко бугай стогне своє товсте “б-у-у-у!..”, котить воно луною понад сонною річкою…
Не потураючи на те все, Хведір виїздить насеред річки, повертає човен за водою, подається все далі од млинів… Он уже недалеко й очерет… “Тут вони, у куширі, завжди плодяться…” Кладе він кілок на дно, опускає вершу, водить нею на всі боки… Витягає з води, лапає рукою в куширі й витрясає ряску… Ні одного! “Що за бісів батько: тут колись було їх стільки, а тепер хоч би один!.. Мабуть, Лейба в петрівку виловив…” Знову бере він кілок і посовує човна за водою… “Он там край очерету ковбаня: коли б ще не влучить!..” Кілок упав на дно човна: верша опустилась у воду… Човна повернула хвиля поперек річки… “Що за оказія? верша не хоче йти, уперлась об віщось…” Хведір наліг на неї рукою… Човен схитнувся, перегнувся одним боком… Хведір не приміча того, налягає на вершу дужче, опускає у воду руку, лапає у верші, нахилившись лицем до самої води… На млинах блиснуло світло… Верша, зірвавшись, плюснула…
Десь здалека свіркнула блискавка, пробігла по вершках зеленого очерету, освітила широкий круг на воді, перекинутий човен дном угору і, перелякавшись, зникла в темряві… На річці стало тихо-тихо, тільки вода булькотала під човном…
Добиралось вже геть-геть за північ. Вітер розбив, розігнав чорні хмари; небо очистилось — синєє, аж темне; привітно світять з нього сині зорі; тихо плаває, обмившись, блідий місяць, купаючись у поналиваних на землю калюжах… На сідалі крикнув півень: ку-ку-ріку-у! “Це вже другий кричить, а його немає…— подумала Уляна.— Чого він так там бариться?.. Хоч би ж піймав!..” Підождала ще трохи… Нема! “Піду погукаю… може, він близько… Коли б хоч не піймався…” Виходить вона на двір; завернула за хату; крадькома підійшла до палісадника… Не видно! Бере вона рукою за решітчаті дверчата, хоче одчинити… Замкнуті!.. “Ось перелаз…” Нога ступила на дощечку; друга перекинута на той бік… Уляна скочила — ноги її угрузли в сирій розкислій землі… Підходить вона аж до саду… Темно!.. Гілля низько понагиналось; понабрякавші од дощу листя струшують додолу дощові бризки… Крізь гущавину збоку лиснить широкою смугою річка проти місяця: згори гуде рівчаками вода…
— Хведоре! Хведоре! — упівголоса окликнула Уляна. Той оклик глухо замер у садку.
Уляна повертає в хату розхристана, змерзла, труситься… Івась лежить на подушці, водить очима…
— Немає та-та? — простогнав він, уздрівши матір. Уляна тіпнулась…
— Він зараз прийде… зараз… Я гукала… Тато пішов рачків доставати… Він рачків принесе своєму синові… Він зараз… зараз…
