— Чуєте, хлопці! Геть звідсіль! Сцо ви там сукаєте? Хлопці глянули на Лейбу: у кожного з них за пазухою пооддималось. То вони в пазуху понакидали риби та раків.
— Цуєте? Зараз мені рибу та раки назад у воду вкинути!
— І цю, Лейбо, вкинути? — спитав високий півпару-бійко, показуючи на півторааршинну щуку, що билась хвостом об ряску й важко зітхала.— Оце рибина!
— Ту однесіть до млинів,— порядкує Лейба.
Два невеличкі хлопці кинулись до щуки, зачепили її лозиною за зябра — понесли над берегом до млина.
— Це ти, Лейбо, одбираєш найбільшу, щоб було чим пом’янути покійника? — кольнув хтось із гурту!
— Хай його поминають такі злодії, як ви! — гостро одрізав Лейба і, сплюнувши, одійшов од кушира.
Хведора все трусили — одні, другі!.. Не помагало! Вже йому на скулах і шкуру пообносили, вже стерли й кінець носа…
— Ні, вже!.. Тепер його хіба господь одтрусить! — промовила третя пара, опускаючи труп на землю…
Уляна прилізла, припала до тіла й так голосила, що не можна було втерпіти…
Труп нерухомо лежав лицем угору, одкинувши геть праву зціплену руку.
— Що то він держить у руці? — питає хтось із гурту. Пилип кинувся рознімати, та насилу розняв і витяг роздавленого рака!
— Я думав — гроші?!.— сказав він, брьохнувши рака об землю.
Поміж людей пішов здержаний сміх…
Пан, виморившись, потяг тихо на гору — через садок додому. Лейба покрутився ще трохи, порозгрібав чоботом дві більші купи куширу та й пішов до млинів. Люди з того боку села повалили через греблю — дивитись на втопленика. Сумні чоловіки тихо гомоніли між собою; молодиці й дівчата не видержували голосіння Уляни — втирали рукавами сльози; мала дітвора, як черва, кишіла тут же — збирала в рясці невеличкі раковинки, камінці, стекольця та креймахи.
— Ось батюшка йде! батюшка!.. Пропустіть батюшку! — гукали на передніх задні.
Люди потовпились, роздались. Отець Хведот уступив у круг.
— Утопивсь? — питає.
— Утопивсь, батюшка.
— Сам?., чи необережно?
— Господь його знає!.. Кажуть, либонь, хотів рака піймати задля хворого сина…
— То вночі? — І усмішка освітила сите та червоне попове лице.— Сказано: як жив, так і вмер!.. Отак господь карає злодіїв… Його праведна десниця нікого з них не мине! — Батюшка проказав оце надгробне слово голосно й махнув рукою навпроти, де стояли над трупом Хведора парафіяни…
Ніхто ні слова не промовив батюшці… Кожен дивився на покійника пильно-пильно, немов випитував: чи правду батюшка каже?
А батюшка вже виступив з кругу й понад річкою пішов додому.
Уляна не переставала не своїм голосом голосити над трупом… Божевільний лемент носився поміж купою людей, слався понад водою, де недалеко шуршали зелені очерети, розмовляючи стиха з осокою…
Аж ось згори донісся голос ключниці Марти.
— Уляно! Уляно! — гукала вона.— Де Уляна?! Чи там Уляна?
— Тут… тута! — одгукнули люди.
— Скажіть їй: хай іде в хату… дитина вмерла!
Люди поторопіли. Ніхто не двинувся з міста, не випустив пари з уст…
— Що ви… поглухли, прокляті?! — скрикнула розсерджена Марта, ускочивши в круг людей.
— Чого ти тут скиглиш, скиглячко?..— сіпнула вона за рукав Уляну.— Додому йди: дитина сколіла!..
— Ой лишенько!..— зірвавшись, не своїм голосом скрикнула Уляна і впала, зомлівши, на труп Хведора…
У людей піднялось волосся вгору… Всі, як намовились, разом зітхнули й перехрестились…
Коли це відкіль не візьмись підпивший уже Грицько Коваль. Коливаючись з однії ноги на другу, він протовпивсь між людей, глянув на труп Хведора, на ледве живу Уляну…
— Хведір?! Уляна?! — наче сам з собою бубонів Грицько, хапаючись рукою за свою лису голову.
А це трохи згодом, немов опам’ятавшись, повернувся до людей і, витріщивши очі, несамовито скрикнув:
— Чого ви полякались?.. Дурні!.. Радійте!.. Вже гірше не буде, як на цім світі!..
Люди, мов зговорилися — усі разом зітхнули так важко, наче хотіли видихнути душу…
V
Чи правду Грицько сказав, чи ні — нехай одгадує мудрий… А всім немудрим видимо стало, як удень, що теперечки жити далеко гірше, ніж колись було…
От хоч би красноярцям… Здається, бог вибрав для них на землі таку гарну, привільну й розкішну місцину… Там би чоловік досхочу жив та поживав — і, здається, ніколи не пожив би всього! Гляньте: навкруги розкинулись безкраї ситі поля, що родять буйне колосате жито, мов перемитий ячмінь, червоне просо, гречку, а найкраще — пшеницю та арнаутку; за нив’ям, по долинах, квітчастими килимами послались луки смачної трави — високого та дрібного пирію, пересипаного самоцвітним камінням — розмаїтими польовими квітками; далі за луками густий ліс тішить вам очі зеленим листом якогось надзвичайного кольору… Ось під селом і річка протічна — добрі водопої для людей і для скоту; ось і млини на річці без одпочинку мелють весну й зиму, все літо й осінь; тут же недалечко й рибний ставок, де кишма кишить всяка рибина: довжелезні зубаті щуки, сизі лини, краснопері окуні, золотошкурі карасі, біла плотичка, чорні полискуваті в’юни… Навіть заросле очеретом та осікнягом болото — і те, мов нарошно, примостилося коло села: наче знало, що в безлісній стороні очеретом дахи вкривають, а з осікнягу плетуть матки, щоб затуляти зимою од морозу вікна та двері… Сказано — розкіш, привілля!..
А хто ж у цій розкоші купається?
Пан лається, що тепер хазяйства ніяк вести не можна, що з наймитами клопіт та лихо, що щоденні робітники тільки стережуть того, коли б швидше вечір та гроші, а за роботу байдуже їм… що свої, красноярці, мов подуріли!.. Де ж пак? За десять верстов ідуть до жида з шостого снопа заробляти або косять і жнуть йому даром за проценти; а в пана — колись свого пана! — затяглись в одну шкуру — за четвертий не заманеш. Не тільки просьби не послуха — говорити не хоче, мов йому, хамовому кодлові, язики поодбирало! Стрінеться з паном — шапки не скине, голови не нахилить, наче вона від того з плечей би спала!.. А шкоди та капості скільки?.. В саду посадили кущі хорошої рожі. На ранок ні кущика не осталось: все те, наче свині, повиривали й порозкидали не знать де!.. Садовину береже пан, як свого ока: тільки й утішки тепер, що в садку копається… Отже, дивись, одвернувся кудись садовник — малі хлопці зелепушки обнесли! Увечері ввесь садок обходили: дерево ціле, що бог уродив — ціле… А на ранок там гілка на панні-груші обламана; там яблуня-путивка розчахнута; тут персики зеленими обнесено… Сказано — хоч не живи в селі! А за селом?.. Там уорались у нивку; там спасли пшеницю; тут витолочили ріпак, вибили клевер… Хоч кидай батьківщину та в службу йди!
Селяни собі бідкаються… До Лейби погано було, а тепер ще гірше. Пан, бувало, затнеться: ні вимолиш, ні випросиш! Зате в пана який догляд?.. Чи сяк, чи так, а все-таки поживишся… І воно якось жилось! Тепер Лейба прибрав усе до своїх лап… У Лейби, правда, все можна — аби гроші! Заплати та й поживай на здоров’я… А де тепер ті гроші? Що тепер ті гроші? Колись, було, на копійку більше купиш, ніж тепер на гривню… А оплатків тепер скільки!.. Колись, було, заплатив одно подушне, та й живи… А тепер — і сюди дай, і туди плати, і за те внеси… А з чого його? як його?.. Наділи в кого й були — поменшали: землі не прибуває, люди плодяться… А в кого, як у красноярців, сирітські наділи?! З снопа заробиш — тільки що зиму прохарчуєшся, а їсти круглий год хочеться… Треба ж паші для скоту, треба ще й водопій… На красноярських горах колодязя не докопаєшся. А Лейба так положив: ніхто не смій скотини з річки напувати, не заплативши на рік: од вола — двох Кіп, од корівчини — семи-гривеника, од бузька — копу з шагом, а од овечки — сороківку… І не кажи йому нічого: заплати та й напувай! “Сам,— каже Лейба,— хоч усю річку випий, а товару напувати не смій!” І нічого ти з ним не подієш: сказав — як гвіздком прибив!.. Іноді так скотина реве, аж за серце хапа… Лейба на те не потурає: заплати перше, та тоді й напувай!.. На що вже гуси… де їм і жити, як не на воді?.. Та й вода під носом… Отже, й на гуси Лейба не вважає: бере своє! Хто має гусей, повинен об різдві принести Лейбі гусака чи гуску… А без того не випускай гусей на річку!.. І Лейба свого ніколи ні пропустить, ні подарує… Як павук за мухою, так він наглядає за своїм… Коли не з млинів, то з хати сторожке Лейбине око, знай, позирає, щоб ніхто нічим крихтою не поживився, не заплативши… Сказав Лейба: з ставка щоб товару не напували… І не думай!.. Лучиться — не вглядиш: скотина яка прискочить до ставка… Лейба зараз її за роги або за шию, та й плати викуп. Воно й викупу того небагато: од вола — сороківка, од корови — двадцятка, од вівці — гривня… Свиней тільки дуже не любив він: за кожну свиню, будь вона хоч поросятко, положив Лейба цілого коповика…
“Вони,— каже,— мені річку риють, прокляті!..” Частенько таки красноярські поросята оставались у Лейби без викупу. Як його за мале поросятко коповика дати?.. Одначе Лейба не дуже жалкував за те. Щонеділі Лейбина конячка везла в город на продаж всяку всячину, а з одної кучі, вистромивши гострі писки крізь пруття, хрюкали невеличкі поросята… Кажуть, либонь, Лейба добре торгував ними!
А проте й Лейба жаліється… Загатив греблю, вистроїв млини, заорендував ставок і річку,— доглядай тільки: буде прибуток і панові, і тобі… Та чи то ж Лейба жалкує праці? Не тільки вдень, і вночі!.. Він на млинах цілий тиждень днює й ночує… Не знають вони ні неділі, ні празника. Тільки під суботу ввечері спиняє Лейба млини, замикає, заслонює заставкою на лотоках воду і йде додому шабаш справляти… Цілу суботу млини спочивають разом із Лейбою, мов набираються сили на цілий тиждень… Отут уже й є яка шкода!
То заслонку одслонено — вода збігла; то лотоки землею забито — колесо не поворухнеться з міста: поки прочистить, млин стоїть…
Сидить оце Лейба в млині… Всі колеса пущені; всі ступи товчуть; всі валюші валять… Слухає Лейба шум, стукотню, гупання… Коли чує — заскреготав, мов зубами, вал, загарчали снасті… щось тріснуло, луснуло, як із пушки випалило… Лейба прожогом на греблю. Під колесо підкинута здоровенна дрючина з доброго бендюга, піймала якраз у крильця, перетрощила, перенівечила… Лагодь, Лейбо, колесо: знову час прогаюй!.. Як свого ока, стереже Лейба ставу. Аж і тут не без шкоди! То, дивись: плавають дохлі кошенята або червива собака; то береги осунені; то посеред річки, на отмілі, бугор землі насипано… і як воно і чим воно туди добралося?! Вже на що Лейба дивиться за човном! Оце, було, прикує до палі товстим ланцюгом: ну,— думає,— тут на очах ніхто його не візьме… Не вспів Лейба додому вранці сходить, богу помолиться, вертається на млини — плаває його човен по Красно-ярці запакощений, занівечений… А раз зовсім, було, украли того човна. Кинувся Лейба сюди-туди, питав сього-того — пропав човен, та й годі! Та вже щось через тиждень Лейбин наймит Пилип наглядів човна аж у болоті… Перетягнено його крізь очерети, через непролазну трясовину на чисте плесо води та там і покинуто… Насилу добули звідтіль! Такий капосний народ! А часом грошей позичить! До строку ніколи не оддадуть; виправиш хіба через суд… А які тепер гроші… Пан за три годи вперед забрав та ще просить… Ну, що ж, він оддасть…
Одначе, хоч жаліється Лейба, а, видно, йому в Красноярці не лихо. Приїхав сюди просто Лейба, а став Лейба Оврамович! То сам був у пана на Вовчій за прикажчика, а тепер завів своїх прикажчиків — Шльомку-жида і Гершка-жида… Оселилися вони у Красноярці, покупили крепацькі хатки та й служили Лейбі на млинах. Шльомка приймав та оддавав людям поміл, а Гершко як коваль дивився, щоб усе в млинах було ціле, а що треба — лагодив. Сам Лейба тільки порядкував на млинах, скуповував, як що привозили… Жінка Лейбина, Сурка, у будень стоїть за стойкою, продає таку саму вонючу горілку, як і на Вовчій, так само не доливає на палець,— зате тепер більше нічого й не знає. Наймичка Гапка варить їм їсти; доїть двох кіз; порається коло хазяйства; а сирота Пріся дивиться за дітьми… Оце в суботу натягне Сурка на себе шовкову юпку, кохту та й походжає по панському садку з купою жиденят, а ззаду них — Пріся… І жиденята приїхали сюди гнидяві та миршаві, а тепер такі довгі пейси позакохували, що аж бовтаються…
Та чому ж то Лейбі й не роздобріти? Млини його одпочивають, мовляв, тільки по суботах та на жидівських святках. Над тих млинів немає кращих на всю околицю. Борошно, як змелеш на красноярських млинах, таке м’яке та чисте — не сіявши, не розчинявши, здається, можна їсти! Через те в Лейби на млинах, коли не приїдь, все завізно! Іноді люди стоять по три дні з возами… Лейба ще й тим вигодний жид, що він не бере одними грішми… За поміл бере одсипне: сім коряків тобі, восьмий Лейбі! Треба скотині паші, як бува завізно — Лейба й за пашу візьме не грішми, а бере яйця, курей, утят, гусей… Часом, коли нема чого, Лейба й кожуха чи кожушанку прийме.
Розстараєшся грошей — викупиш; не розстараєшся до строку — у Лейби зостанеться… Все одно Лейбина коняка щонеділі везе в город на продаж всяку всячину; повезе вона й одежину разом із живністю!.. А молока того скільки в Лейби, хоч і корів не держить! Кожна молодиця од рота малої дитини одірве та Лейбі понесе… Здається, у молоці, що поназносять йому, можна б купатись! Лейба охочий до молока: наймичка Гапка перероблює його в масло… Всі в городі хвалять красноярське масло — таке смачне! А в Лейби його — діжки невиводні… На щастя Лейбине, придались рибні панський ставок і річка… Ловись, рибко, велика й маленька,— бери дідько Грицька і Омелька!.. Не дурно про жидів кажуть, що вони вміють з павутини гроші робити…
А Грицько Коваль каже: “Тому вони добрі ковалі, що вміють павутинню людям очі засновувати”. Та Грицька того тільки послухай!
Над мертвим Хведором раяв людям радіти: а ледве живу Уляну взяв до себе в хату, одходив од гарячки й не пустив ні в Яреськи до лихого роду, ні в найми в город.
— Куди ти підеш, кумо? Щоб рід із хати витурив? Чи тобі ж ті найми не стали в знаки? Сиди та не рипайся!.. Хати моєї не перележиш, а на харч сама собі заробиш…
