XVII
Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось увійшов вартовий:
— Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити.
Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась.
— Хто їй такий?
— Той, кого тобі треба.
У Йванця пішов мороз поза спиною.
— Кою ж,— каже,— мені треба?
— Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й ніженські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія.
— Що ж ти за чоловік?
— Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.
— Як же ти заворожиш Гетьманщину?
— А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і втихомириться.
— Дияволе! — скрикнув Брюховецький.— Звідки ти мій сон знаєш?
— Од усатого пацюка знаю.
— Буде ж тому пацюкові!
— Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав.
Довгенько помовчав Брюховецький.
— Одкрий,— каже,— голову; я подивлюсь, чи не нечистий справді до мене присусіджується.
— Нечистому багацько діла й по монастирях,— одвітує той да й одкинув відлогу. Брюховецький аж одшатнувсь:
— Кирило Тур!
— Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом,— каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою.
— Невже ти оце візьмешся за таке діло? — питає Брюховецький.
— А чому ж? — каже.— Хіба в мене руки не людські?
— Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком!
— Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака в світі правда!
— За що ж ти на його злишся?
— Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися.
— От як,— каже.— Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.
— Гарна каблучка,— каже Кирило Тур.— Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано. А Брюховецький:
— Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із сим знаком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам’ятку.
— Еге! — каже Кирило Тур.— Що то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався,— да й вийшов із світлиці.
Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче:
— Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться.
Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні високою стану. Так собі, наче горбатий дід. Уже надворі стемніло. Ось добирається він до Сом-кової глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище.
— Геть!
— А се що? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень.
Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері.
За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак… Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик і ключ од глибки.
— Іди,— каже,— до свого товариша Я буду сповідати в’язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакладало.
А той йому:
— Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь.
— Ну, коли знаєш, то й лучче.— каже запорожець.— Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне.
— Засне після твоєї сповіді всякий! — бурчав, зачиняючи двері, сторож.
Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани і на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап’янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в’язення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мережки; а Череваниха подаровала її безталанному гетьманові на пам’ятку гостьовання в Хмарищі. Так отся тілько сорочка зо всього багатства йому осталась; і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла!
Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам наблизивсь до понурого в’язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь:
— Що ж? — каже.— Роби, що тобі сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:
— Хіба ж тобі не страшно вмирати?
— Може б, мені,— каже Сомко,— й страшно було, якби не було написано: “Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити…”
А Тур каже:
— Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині…
— Адова утробо! — крикне тоді Сомко.— Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв’як, живучи під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне!
— Добре, єй-богу, добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву.— Єй-богу! — каже.— Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю.
— Що се! — каже Сомко.— Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на ім’я боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти?
Запорожець зареготав.
— Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить.
— Що ж ти мені скажеш?
— А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що! Там іебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, і давай тиснуть паволочан — притьмом хоче зруйновати місто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. “Постривай,— кажу,— попе, ще, може, вернемо сокола з клітки!” А тут і поміж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волі, так кутесь та ждіте гасла. Ти, може, не знаєш, сидючи тут, що вже розжовав усяк харциляку Іванця. Тепер тілько гукнеш по Вкраїні, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Піднімуться й тії, що не були на раді, бо иа раду позлазилась до Іванця тілько сама погань з України, а добрі люде не пойняли гольтя-пакам віри. Тим-то Іванець із поганцями таке лихо і вкоїв! А з Запорожжє теж тілько самі паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тілько озвешся, руку потягне і допомогу дасть. Що ж ти мовчки слухаєш, мов я тобі казку кажу?
— Того слухаю мовчки,—одвітує Сомко,— що з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!
— От же ні, коли хочеш знати! — каже Кирило Тур.— Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою!
— Візьме вона верх і без нас, брате Кирило. Може, се тілько на науку мирові і пустив господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму.
— Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? — питає Кирило Тур.
— А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й други, й приятелі, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други мої і іскреннії мої оддалече мене сташа і чуждахуся імене мовго; так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатись?
— Старий Шрам не так думає,— каже Кирило Тур.
— Думав і я гордо да несито, поки смерть не заглянула мені в вічі.
— Ну, дармо,— каже запорожець.— Нехай воно буде собі як хотя; тілько все ж таки у тебе в голові зосталось, думаю, доволі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі. Нічого тобі ждать обуха в сих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду.
— А кайдани? — спитав Сомко.
— Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тілько притулю, дак ік нечистому й порозпадаються, ге лиш сюди ноги.
— Підожди, брате,— каже Сомко,— скажи перше, а ти ж як звідси вийдеш?
— Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу…
— Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого господь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі куповати не хочу.
— Смертю! — засміявшись, каже Кирило Тур.— Казнае-що городить! Мабуть, тут од вологості в голові юбі завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюсь на волі…
— Як же ти вирвешся звідси?
— Як? Так як бог дасть… Мені вже про те знати. Хіба не чував ти про наших характерників, що намалює углем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав?
— Дивно мені,— каже Сомко,— як у тебе достає охоти жартовати, одважившись на смерть!
— Ех, пане мій милий! — одвітує Кирило Тур.— Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш — усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу.
— Ні, мій голубе сизий, сього не буде!
— Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не дождав! Я тілько й радувавсь, що от же,— кажу,— старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо;а ти в мене й послідню радіс’іь однімаєш!
— Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шрамом? — питає Сомко.
— А то ж якого мені ще біса? — каже Кирило Тур.— Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка — він тепер більш потрібен… Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлось положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкраїні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?
— Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко.— Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!
Запорожець насупивсь:
— Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?
— Я вже сказав,— одвітує Сомко,— що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.
— Так? — питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.
— Так! — одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.
— Будь же проклята оця година! — каже тоді запорожець.— Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!
Обнялись і обидва заплакали.
Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам.
— Нате,— каже,— вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати праведну душу!
Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба.
— Візьми,— каже,— собако, щоб не спати на соломі, стережучи неповинну душу!
І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кіньми під ветхою дзвіницею. Побратим не знав, що було на думці в Кирила Тура, як оставляв він тут його з кіньми; бо Кирило Тур сказав тілько:
— Прийде до тебе чоловік і скаже: “Шукай вітру в полі!” — так саджай його на мого коня і проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись.
Смутно було тепер Кирилові Туру сідати на коня, що для Сомка наготовив, ще смутніш їхати до Шрама да розказовати, що вже Сомко між козацтво не вернеться.
А Шрам, бідаха, жде не дождеться його під Бугаєвим Дубом на Бабичівці. Загледівши оддалеки двох козаків, аж не встояв на місці — скочив на коня і підбіг назустріч. Як же побачив, що Сомка немає, то й голову повісив. І питав би, і питати боїться, да вже насилу зміг промовити:
— А де ж Сомко?
— А ти справді пойняв мені віри? — каже Кирило Тур.— Отак мороч людей, то будеш запорожцем!
— Кирило! — каже Шрам.— Годі юродствовати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоть скажи чому?
— А от чому,— каже запорожець,— Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою. “Чужою смертю волі куповати не хочу!” Уже я йому й правду під ніс тикав, а він своє та й своє. Сказано — дурному хоч кіл на голові теши! З тим його й покинув — бодай лучче покинув свою голову!.. Прощай!
— Що ж ти тепер думаєш із собою чинити? — спитав Шрам.
— А що ж? Уже ж бак не те, що ти. Живий живе гадає… Оце поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкрадемо ще раз Череванівну. Мабуть, їй на віку написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо там, п’ючи та гуляючи. Прощайте, прощайте!
І, вклонившись низько Шрамові з сином, повернув коня і полинув із побратимом до Гвинтовчиного хутора.
Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко.
— Чого ще оцей бабський реп’ях од мене хоче? — каже, зупинившись, Кирило Тур.
— Кирило! — каже Шрамснко.— У тебе душа щира, козацька…
— А вже ж не жидівська,— каже запорожець.
— Ми ідемо з панотцем на смерть у Паволоч.
— Боже вам поможи: діло не ледаче!
— Передай од мене два слова Череванівні, передай так, як з того світу!
— Добре,— каже Кирило Тур,— передам. А чорногорцю потиху шепче:
— Знаю наперед: яку-небудь любосну нісенітницю.
— Скажи їй, що й на тім світі її не забуду! — каже Петро.
— Добре, скажу.
— Ну, прощайте ж, братці, навіки!
— Прощай, брате,— каже запорожець,— та не забувай і нас на тім світі.
Роз’їхались. Тоді Кирило Тур засміявсь да й каже:
— Як-то ми тим світом завчасу порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усі любощі к нечистому з голови вилетять!
