Жив колись цар, і був у того царя в золотій клітці мудрий папуга.
От одного дня і говорить папуга цареві:
— Випусти мене на волю, я злітаю на батьківщину з ріднею побачитись. Через два дні я повернусь. Довідався царський радник про те, що цар випустив папугу, та й каже йому:
— Обдурив вас папуга, не повернеться він більше ніколи до своєї клітки.
— Гаразд, — відповідає йому цар. — Якщо не повернеться, то ти замість мене керуватимеш державою, а якщо повернеться, то заберу я все твоє добро.
Минуло два дні, папуга прилетів у свою клітку, та ще й зернятко якесь приніс цареві.
— Посадиш, царю, це зернятко,— сказав він, — і виросте з нього велике дерево, через рік з’являться на дереві плоди. Хто покуштує цих плодів, той зразу стане молодим.
Програв радник, і цар забрав у нього все багатство.
Покликав цар садівника і звелів йому посадити дивне зернятко.
Через деякий час із зернятка виросло велике дерево.
На наступний рік з’явилося на дереві два плоди.
Один плід садівник залишив собі, а другий поклав на таріль і поніс цареві.
По дорозі до палацу зустрівся йому радник.
— Що це ти несеш? — поцікавився він.
— Та це той плід, покуштувавши якого, навіть старий стає дитиною. Несу цареві до палацу.
— Дай-но мені поглянути… Зачекай трохи, я зараз поверну тобі його назад.
Садівник погодився.
Приніс радник плід до своєї кімнати і налив усередину отрути. Потім віддав його садівникові. Приніс садівник плід до палацу. Взяв цар плід у руки і вже хотів їсти. Раптом вбігає до царських покоїв радник:
— Ой, ваша величність! Не смійте їсти того, чого жодна людина ще не куштувала. Може, цих плодів і їсти не можна, тоді загине ваше дорогоцінне життя!
Подумав цар і вирішив, що радник має рацію, вийняв ніж і розрізав плід.
Шматочок плоду кинули собаці.
З’ївши той шматочок, собака тут же здох.
Ще здавна радник затаїв злість проти мудрого папуги, тому й говорить він цареві:
— Тільки подумайте. Ви так милостиво з ним, обійшлися, а він як хотів вам віддячити.
Розгнівався цар, витяг папугу з клітки і відкрутив йому голову. Потім наказав зрубати дерево, а садівника стратити.
Схопили царські кати сокири і кинулися щодуху в сад. Бачать, сидить під тим чарівним деревом юнак з дівчиною.
— Де садівник?!—заволали вони.
— Я садівник, — відповідає юнак, — а це моя дружина.
Не повірили кати. Зрубали вони дерево і, повернувшись до палацу, доповіли:
— Ми були раді відтяти голову садівникові, але в саду нема нікого, крім ось цієї молодої пари.
— Що ви робили в моєму саду?! — закричав цар.
— Я твій садівник, — відповів юнак.
— Я тебе не наймав у садівники,—закричав ще дужче цар. — Садівник у мене дід років сімдесяти!
— Не гнівайся на мене, царю, — відповів юнак. — Довідалися ми з дружиною, що ти звелів нас покарати, і вирішили з’їсти плід, що залишився в нас, та й померти від того. Але ми не померли, а, навпаки, помолоділи.
Замислився цар, а потім і питає юнака:
— Куди ти заходив, несучи плід до палацу?
— Нікуди,—відповів юнак.—Тільки зустрів мене радник, узяв плід і пішов з ним до своєї кімнати, а потім повернув.
Коли царю став відомий підступний намір його радника, він наказав його стратити.
Не раз після цього приходив цар на могилу свого мудрого папуги, якому він відкрутив голову, потужити і поплакати над пнем дерева, плоди якого повертали людям молодість.
